Напівкровка - Король Тіней

Він йшов, не дивлячись набік. Небезпека давно стала його другом. Біль — тінню, що ступає за ним, не збавляючи кроку. Біля горлянки постійно виблискував ніж, і ніхто не знав, хто вдарить першим: вороги чи побратими. Бути монархом, воїном, братом — який сенс? На полі бою кров у всіх буде багряною, а Білі жінки заберуть усіх, не залишивши й душі.

Тому Рейтан не боявся. Вампіри? Закриті віконниці та брама? Ну добре, їм не подобаються протяги. Переживемо. Страху давно не було. Принаймні за себе. Він боявся за сім’ю, за друзів та за народ. За себе? Давно ні. А сенсу — його давно не існувало. Єдине, чого він хотів, — швидше завершити справи, закінчити війну і більше не залишати дружину й дітей. Усе інше не мало значення.

Коли поріг залишився позаду, монарх озирнувся на стіни. Коли він був тут востаннє, усе було сірим. Покинутим. Забутим. А зараз усе це палало життям. Зі стелі елегантним водоспадом спускалися кришталеві крапельки. Здавалося, вони тримаються магією чи природою — настільки гармонійною та витонченою була робота майстра. Величезні портрети роду займали всі стіни головної зали. Вони були схожі один на одного: гордий профіль, важкий погляд багряних очей і незламна воля у плечах. Увесь рід ніс на собі вагу першого Прабатька і несе досьогодні.

Вільтегран посів почесне місце на чолі столу, Габрієль приземлився праворуч від нього. Рейтан завмер. Слуги підійшли і майже непомітно забрали плащ та важкий обладунок, що стискав грудину. Рейтан тремтячими руками розстебнув верхні ґудзики сорочки і сів рівно навпроти графа. У нього не залишилося сил на реверанси та правила етикету.

— Графе. Я прибув, щоб дізнатися, чи не забули ви про свою присягу. Зараз, як ніколи, я потребую допомоги, щоб якнайшвидше завершити цю кровопролитну війну, — прохрипів монарх, не впізнаючи власного голосу. — Я поховав багато своїх людей і ще багатьох поховаю, якщо не знайду вихід.

Вільтегран не відводив погляду. Дивився прямо. Вивчав. Шукав схожі риси, зрозумів Рейтан. Минуло вже понад двадцять років, час витікав як пісок крізь пальці, а останні кілька років взагалі злилися в один кругообік боїв з невеликими проблисками сонця.

— Я тримаю своє слово. Сьогодні з вами вирушить мій старший син, Габрієль. Він пам’ятає, чого я його навчав. У нашого роду є те, що ми берегли для корони. Це допоможе вам перемогти.

Але Габрієль, здавалося, не поділяв спокою батька. Він різко підняв голову, і каптур впав на спину, хоча він не звернув на це жодної уваги. Чорне волосся спало на плечі водоспадом, а губи скривилися.

— Батьку! З дитинства ти розповідав мені, що я піду в подорож з великим герцогом! А цей пан не виглядає як вельможа, навіть не як аристократ! Невже ти віриш, що перед тобою король?

Вільтегран криво усміхнувся та відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях. Його погляд упав на сина, а потім на монарха. Рейтан справді мав простий вигляд: чиста біла сорочка, широкий темний пояс, що стабілізував торс. У піхвах — меч, за спиною — сумка. Жодних каптанів, корони чи бодай прикрас.

— Де спочиває корона, Ваша Світлість? — уїдливо запитав Габрієль.

Рейтан підняв на нього втомлені очі. Так дивляться на дітей, які не розуміють відмов. Поблажливо. Спокійно. Це тільки більше розлютило вампіра. Той смикнув головою та втупився у Рейтана, немов справді намагався пропекти його поглядом наскрізь.

Рейтан повільно підняв руку до голови та легко постукав вказівним пальцем по скроні. Там, немов зіткана зі світла, з’явилася корона. Вона обіймала голову, підтримувала срібні пасма і, здавалося, світилася зсередини.

— Знаєте, — повільно почав монарх, підперши підборіддя рукою. — Воювати з короною на голові — це перевага для ворога. Тебе бачать, вицілюють, хапають. Це як намалювати мішень: цільтесь, тут серце.

Габрієль не змінився в обличчі, але незадоволено буркнув згоду на наказ батька. Здавалося, він скривився ще дужче. Напевно, до останнього сподівався, що це не той чоловік. У Рейтані його дратувало все: від погляду до мертвотного спокою. Звичайний монарх уже давно віддав би наказ втопити пихатого вампіра у чані з розплавленим сріблом. А цей спокійно сидів і, здавалося, досипав на ходу. Чого він досягне з королем, який хоче тільки померти?

Але помирати Рейтан якраз не хотів. Він просто виснажився. Згорів як свічка, тому що пропустив крізь серце усіх людей, яких колись поховав. Габрієль і не уявляв, як це — жити з вічною провиною. Рейтан щоранку прокидався з думкою: «Я живий. Побитий, поламаний, але живий. Дихаю, бачу і зможу зустріти сім’ю. А скільки моїх людей, цивільних… навіть ворогів — ніколи більше не побачать новий день. Обличчя коханих, рідних, близьких».

Він не розумів, чому досі дихав. Здавалося, серце його давно мало б зупинитися від болю. Але в нього було те, заради чого варто жити. Діти, дружина, друзі, народ. Саме тому кожного дня він піднімався з ліжка. З землі. З небуття. Щоб іти далі, випалити все до коріння і нарешті видихнути зі спокоєм.