Шазілір. Полум’я нового дня

Дахом пройшлися обвислі гілки плакучих верб, показуючи, що екіпаж звернув на Кавунову.

– Тпр-р-ру! – гукнув візник. – Приїхали!

Коні зупинилися, карета плавно хитнулася, всередину увірвалися задерикуваті голоси охоронців, що голосно розмовляли біля воріт.

Даріан притримав двері, чемно подав руку.

– Дякую, – пробурмотіла Міка, спираючись на його широку долоню.

Ступила додолу, побажала доброї ночі візнику, підійшла до незачинених воріт…

– Пане губернаторе, зачекайте! – В полі зору з'явився один із охоронців. – Тут цей… Ну, вчитель… Здається, довели його малі. Зовсім дах розтріскався і з’їхав. Накажете лікаря викликати?

Міка зацікавлено прислухалася. Пощастило ж найняти слабкодухого ледаря! Троє дівчаток шести, восьми та дев'яти років – не зграя диких тварин. Капризують, звичайно, лізуть куди не треба, часом так і хочеться шмаганути їх кропивою, але загалом вони милі діти.

Щоправда, Міка одного разу пробувала їх вчити і присоромлено визнала цю місію нездійсненною… А втім, страждання Коньяра Терна, що мав нещастя назватися вихователем і оселитися в особняку Керрейта, оплачувалися більш ніж щедро.

– Що з ним? – насторожився Даріан.

– Е-е-е… Як би це вам пояснити… Застряг.

– Де?

– В огорожі, – не витримавши, зареготав охоронець. – Знову намагався втекти. Пруття доверху звужується, прогалини між ним збільшуються, ось вчитель і надумав стати на табуретку.

– Зісковзнув? – здогадалася Міка, підходячи ближче.

– Якраз половину тулуба встиг просунути, а потім табуретка перекинулася. Тепер стирчить головою на вулицю, а задом у двір. Ми збиралися його підняти і заштовхати назад, але він репетує, нікого не підпускає. Певне, ребро зламав… По лікаря послати? А, може, він вас послухає, пане Даріане?

«Може, побачить Нелюда і сам випаде в який-небудь бік», – читалося в ухильних поглядах.

Даріан скривився, явно не палаючи бажанням виколупувати з огорож нервових учителів, та ще й посеред ночі.

– Відчуваю, це надовго, – пробурмотів з легким невдоволенням. – Про всяк випадок відправте когось до лікаря Чейни. Хоча… Краще хай Терн спробує вилізти самостійно. Здоровіший буде. Показуйте, де він.

Квартал знаті не скаржився на погане освітлення. Ліхтарі горіли біля кожного будинку, а навколо садиби губернатора їх налічувалося аж п'ять. Взимку відблиски далекого світла напевно проникали і всередину особняка, але з настанням літа вулиці затінювало густе листя розлогих дерев.

Почувши кроки, завив сусідський собака.

– Ротяку закрий, Пташечко! – долинув приглушений відстанню окрик, а за ним – стукіт віконної рами. – Я вже не витримую!

Загув потривожений кленовий жук, у глибині двору діловито прошурхотіла сімейка їжаків, вітер звідкись приніс давно засохлі пелюстки вишневого цвіту.

Міка уважно дивилася під ноги, побоюючись зачепитися за суху гілляку або посковзнутися на бруківці. Нічні вулиці не викликали довіри. Темрява, підозрілі звуки, сумнівні персони…

Раніше їй часто доводилось повертатися з роботи пізно. Вона воліла не ризикувати і майже кожну зустрінуту в тінях фігуру вітала зляканим «забудь мене!» – єдиним наказом, який ніколи не підводив. Потім безневинних перехожих мучили головний біль і напади розсіяності, а Міці не давала спокою совість.

– Онде він! – Охоронець вказав на темну масу, що зависла посеред кованої огорожі. – Гей, хлопче, ти там іще живий?

Замість відповіді пролунали схлипи і стогін.

– Не пощастило… Коли ж ви запам'ятаєте, Коньяре, що пристойні люди втікають крізь ворота? – з іронією звернувся до невдахи губернатор, оглядаючи місце події. – Я бачу два можливі рішення. Або ви припиняєте нити і вас обережно витягують, або…

– Накажете відпиляти прут? – із надією уточнив Терн.

– Накажу розбудити Кору, Зару та Віру. Дівчаткам потрібно навчитися милосердю. З їхньою підтримкою ви…

– Мовчатиму! – поспішно запевнив невезучий учитель. – Клянусь, ані звуку!

Один із охоронців вирушив в обхід до внутрішньої сторони огорожі. Міку відтіснили вбік, не звернувши на її: «Я змогла б тут пролізти й допомогти» жодної уваги. Все правильно, жінкам ні до чого займатися важкою фізичною працею. Шкода, що на безпритульних проклятих це правило не поширювалося.

«Досить згадувати ці дурниці. Минуле пішло. Та й мені гріх скаржитися. Виснажлива робота на свободі невимовно краща за неробство в рабстві», – вона відступила на проїжджу частину, щоб не заважати.

Ступня натрапила на щось «рогате», і Міка з криком ударилася долонями об землю.

– Це що за жарти? – Схопилася, озираючись. – Хто кинув посеред дороги… Табуретку?!

Вчителя абияк заштовхали назад у садибу і повели до будинку. Він накульгував сильніше, ніж зазвичай, – схоже, травмувався у процесі втечі досить серйозно. Втім, щодо втечі Міка починала сумніватися. Йому не було сенсу перекидати табуретку на вулицю, якщо він не збирався повертатися.

Мабуть, Коньяр намагався не вибратися з двору, а залізти назад. Залишалося зрозуміти, чим йому не догодили ворота.

Та поділитися спостереженням з Даріаном не вдалося. Повз промчав екіпаж з емблемою магістрату, зупинився біля воріт садиби. З нього вискочив чоловік у мундирі розшуку, поспішив до варти.

– Губернатор уже повернувся?

Йому вказали на фігури, що крокували вздовж огорожі, і він рвонув у потрібному напрямку.

– Пан Мавк просить вас терміново приїхати! – викрикнув, забувши про шанобливе звертання.

– Знову? – Такі ситуації не були для Даріана чимось новим. – Що там у вас сталося? «Випалювачі» збунтувалися проти бараків?

Міка провела Керрейта поглядом, сумно посміхнулася і ступила на доріжку, що вела до особняка. Звично хитнула гілку акації біля входу, переступила знайому вибоїну, відсунула зі свого шляху виштовхнутий корінням камінь.

Заходити під дах не хотілося. Там панувала затишна атмосфера дружніх посиденьок та сімейних розваг, яку не міг порушити навіть багатостраждальний Коньяр. До речі, треба було б поцікавитися, чим його допікають дівчатка. Як не дивно, деколи діти бувають напрочуд жорстокі.

І з листами час розібратися. Переглянути останні чотири, порівняти їх з іншими й нарешті зрозуміти, чим можна притиснути Жовту раду.

Від однієї лише думки про майбутнє заняття занили скроні. Міка тихо прослизнула крізь парадний вхід, навшпиньки пройшла повз Рітту, що дрімала у вітальні, замкнула зсередини двері своєї кімнати. Кинула складені аркуші на тонку стільницю з голубої вишні, набиту поверх звичайної березової, і виглянула у вікно.

«Ще хвилинку перепочину, а потім запалю свічку. Нема куди спішити. До ранку далеко, тим паче однаково не засну».

Тьмяно мерехтіли сузір'я, шматки хмар мчали вдалину…

На мить Міка опустила повіки.

І настала зима.