Шазілір. Полум’я нового дня

«Ну чому сонце встає так рано?» – обурилася Міка, виявивши, що крізь стулені повіки пробивається яскрава заграва. Відвернула голову, сподіваючись продовжити ранкову дрімоту, почала дихати спокійно і розмірено.

Не допомагало. Щось заважало знову поринути у сон. Якесь шарудіння… Звуки… Скрип…

Вона невдоволено розплющила очі і ледве втрималася від лайливих слів. На сході тільки-но світлішало, зате на столі горіла забута зночі лампа, і її нав'язливий запах не вивітрювався навіть крізь прочинене вікно.

«От же ж!» – докорила собі Міка.

Зібралася встати, загасити вогник, постаратися відпочити ті години, що залишився… І завмерла, не в змозі поворухнутися від жаху.

На сірому килимі лежали три довгі нерухомі тіні, в яких за належної уяви вгадувалися людські постаті. Просторі плащі, рогаті голови… Міка з полегшенням усміхнулася. Такі кошмари подобалися їй більше, ніж ті, в яких фігурував Нелюд.

– Ти! Роззява! – Одна з тіней колихнулася. – Казала ж – розбудимо!

– Сама роззява! – Друга теж ворухнулася. – Під ноги треба дивитися!

– Заспіваймо їй колискову! – запропонувала третя. – Раптом засне?

Знайомі тоненькі голоси остаточно розвіяли ману.

– Це що за фокуси? – роздратовано запитала Міка. – Чому ви не у своїх ліжках, малі?

Дружне сопіння, нітрохи не винуваті погляди, щось підозріле в захованих за спину долоньках – часом доньки Рітти та Маріда поводилися гірше за монстрів зі страшних снів.

– Мамі скажеш? – одразу взяла бика за роги старша.

– Батьку не кажи, – додала середня.

– А пану Терну можеш розповідати, – простодушно дозволила молодша.

Міка відкинула легку ковдру й сіла на ліжку. Три фігурки в довжелезних нічних сорочках дивилися на неї з прихованим побоюванням. Начебто й знали, що обожнювана Мишка не побіжить доносити, проте черв'ячок сумніву підгризав їхню впевненість усе сильніше з кожною новою витівкою.

– Що у вас на головах? – замість відповіді злетіло приголомшене запитання. – Не дай Боже, кухарка побачить! У неї серце слабке!

Шість шкодливих рук одразу рвонулися до моторошних «зачісок».

– Це для краси!

– Для кучерів!

– Для бабусі! Ми до неї завтра поїдемо!

Залишені на столі папери заворушилися самі собою, хоч вікно було зачинене і жодного протягу не відчувалось.

– Якщо ви притягли в дім мишей, і вони розбіжаться… – погрозливо почала Міка.

– Та ти що?! – одноголосно обурилися неочікувані візитерки.

– Вони малесенькі!

– Сліпі!

– Майже дохлі!

Міку пересмикнуло. У дитинстві «пані доглядачки» тваринам не знайшлося місця, але, незважаючи на це, вона ставилася до кожної живої істоти зі співчуттям, і мишенята, що попискували на столі, не були винятком.

– Негайно віднесіть їх туди, де взяли!

– На кухню? – провокаційно примружилася старша з дівчаток. – Справді?

– Де взяли! – повторила Міка. – Наскільки я розумію, у стійлі у сусіда? І якщо вам здалося кумедним підкинути мені в ліжко… до речі, як ви увійшли?!

Її дружно запевнили, що нічого такого не планувалося. Вони ж не звірі, щоб лякати Мишку! Проходили мимо, побачили відчинені двері («Треба було замкнутися, Мишечко!») й зазирнули, щоб загасити лампу. Все дуже пристойно.

– Швидко в ліжка!

Босі ноги злагоджено потопали до виходу.

– Гей? А миші?

Короткі переговори – і середня донька Рітти повернулася. Безжально зграбастала крихітні тільця, поспішила до сестер.

– Мамі не кажи! – з викликом наказала з-за порога.

– Вчителя не чіпайте! – крикнула Міка. – Зрозуміло?! І не смійте мучити тварин! Зараз вам мишенят не шкода, а завтра навколо вогню…

Вона обірвала репліку, що просилася на язик. Зарано розмовляти з ними на такі теми. Не можна порівнювати цих дітей із Мишкою, яка ніби народилася дорослою. Вони мають зовсім інші турботи. Але якщо Коньяр ховався від підопічних у собачій будці, виховну бесіду провести необхідно.

Гарячкові перешіптування показали, що наказ прийнято до відома, проте виконувати його ніхто не збирається.

«Вони ж раніше не були такими безсердечними. Що відбувається зі світом?» – нарікала Міка, зачиняючи за дівчатками двері.

Звично намацала засувку, роздратовано потягла язичок… Встигла подумати, що немає сенсу замикатися, якщо ранок ось-ось настане, а потім із подивом виявила, що залізна пластинка відокремилася від дерева і залишилася в руці.

– Тобто мені не здалося, – пробурмотіла Міка, приголомшена вкрай. – Я таки замкнула двері.

– Що трапилося?

Залізяка рвонулася вгору раніше, ніж Міка усвідомила, хто промовив ці слова.

– О-ох… – прошипів губернатор, відскакуючи вбік

– Вибач! Дуже боляче? – Вона намагалася поводитись тихо, щоб не сполохати весь будинок.

– Сама як думаєш?! – Даріан переступив поріг і з підозрою озирнувся. – Ти тільки повернулася?

– Очі цілі? – Міку займало зовсім інше. – Подряпала, так?

Він зневажливо відмахнувся:

– Руку трохи зачепило. Переживу. – Увагу Керрейта привернула розібрана постіль. – Кудись збираєшся?

Міка відмовлялася розуміти цю дивну логіку.

– Прийшла запізно, – пояснила неохоче. – Випадково заснула.

– Під ковдрою? У взутті?!

– Я оплачу пральню. Або куплю все нове.

– Річ не про те!

– Знаю. – Сперечатись у дусі сімейної пари зовсім не хотілося. – Як тільки закінчиться це безумство з Радою, почну поводитись адекватно. Ну, їсти вчасно і таке інше.

– Не вечеряла?! – тим самим тоном могло прозвучати: «Зрадила найцінніше?!».

– Коли «випалювачі»…

– Після «випалювачів» з'явиться щось інше, а потім знову, і знову, і так до нескінченності! – Даріан не приховував несхвалення. – Але ти цього не побачиш, бо упокоїшся раніше!

– На себе глянь! – огризнулася Міка. – До світанку ого-го скільки, а ти при повному параді.

– Я ще не лягав!

– І не збираєшся!

Дивитися одне на одного в передсвітанковій напівтемряві і відблиску поодиноких спалахів лампи здавалося дуже дивним. Будинок повністю спав… Крім малих любительок витівок, звісно. Бути того не може, щоб вони вирушили в ліжка. Напевно, причаїлися в коридорі, висунули з-за занавісок допитливі личка і чекають… Чого, га? Романтики, як у книжках? Добре, що в їхньому житті поки є лише гарні історії.

– Навіщо ти прийшов, Ріане? – Міка не збиралася відводити погляд.

– Побачив світло у вікні, – відповідь вражала буденністю. – Хотів перевірити, чи все гаразд.

– Сидів у альтанці?

– Просто гуляв.

– О четвертій ранку?

– Вже майже п'ята.

– Все настільки погано?

– Ти й не уявляєш, наскільки, Мишко. Але тут… Тут спокійно. З тобою не треба нічого вдавати. І не треба обирати.

«Поки не треба», – незважаючи на добрі стосунки, Міка не могла позбутися скептицизму.

Коли на кону опинилися чаклунка і принципи, Даріан віддав перевагу чаклунці. Однак вибір між Шазіліром та проклятою очевидний, і не треба вигадувати майбутнє – його вже визначено.

– Не дуже тут і спокійно. – Вона вказала на засувку. – В мене побував незвичайний злодій.

– Що?!

Міка відправила губернатора в коридор. Зачинила двері й приладнала на місце залізну пластинку.

– Відчиняй. Повільно!

Засув ледь чутно заскреготав, але не впав – не до кінця викручені болти ще трималися міцно. Зате тонка дерев'яна стулка помітно відійшла вбік – якраз настільки, щоб просунути пальці й потроху відсунути засувку.