15.3
– Онде він! Я виграла!
Постріл, крики, несамовитий вереск…
«Так вам і треба, нелюди!» – Рейн вишкірився, зрозумівши: одна з красунь всадила кулю в іншу.
Треба поспішати. Ні, без паніки! Спершу знайти записи!
Двері, двері, двері…
Стіл, чорнильниця, стелаж, сейф. Це воно!
– Закінчуємо гру! Їдьте по лікаря!
Ну звісно, навіщо звати лікаря заздалегідь? «Зайцю» він точно не знадобився б.
Ящики замкнені, але Рейн без роздумів розламав кожен із них. Наслідити не страшно. Він не збирався затримуватись у місті чи сперечатися із системою. Йому потрібна лиш адреса.
Та ім'я.
Подвійна бухгалтерія, листування з противниками короля, якісь підозрілі розписки… Ні слова про Жовту раду.
Шафа з гуркотом перекинулася на дубовий паркет. Досьє… Хех, у ібіського губернатора була інформація про всіх тутешніх ейронів та їхні сім'ї. Любовні послання, треба ж таке… Непристойні картинки! У нього явно вистачало вільного часу.
Сейф. Залізо, складний замок. Не підступитися.
– Знайдіть «зайця»!
Не панікувати. Треба подумати. Швидко.
– Татку…
Наляканий хлопець увірвався до розгромленого кабінету і застиг стовпом.
– Код!
Він не міг його знати. Не міг! Глава Ібіса не довірив би таємницю дитині.
– Код, – з натиском повторив Рейн, – чи я влаштую полювання на тебе. Без зброї.
– Дев'ять-дев'ять-вісім-дев'ять.
Сейф відкрився.
– Шпигуєш за своїм старим?
– Це наші дні народження.
«У тварин на кшталт тутешнього губернатора теж є сентименти?» – Рейн кивком підкликав підлітка до себе і, підбадьорливо посміхнувшись, ударив у скроню.
Хай не заважає. Треба ще кілька хвилин.
Прокляття! Ейрон надто розумний, щоб залишати сліди. Нічого про «випалювачів»… Як же так, якщо позавчора палало вогнище, але той, для кого влаштували полум'яне поховання, був відомою фігурою в політиці – не в чаклунстві?
– Він у будинку! Варто!
Зверху список. Лозар – депортовані, Борек – кар'єри, Тугон – страчені, Морн – загинули… Ні! Брехня! Ейрона Морн у Ківірі!
А це що? Старі листи. Нерівні рядки, якісь плями, рвані краї… Один, два… Сім. «…Проклинаю день, коли я народився…», «…не переч «випалювачам»…», «…залишися з моєю матір'ю…»… Рейн встиг вихопити лише кілька рядків, але одразу ж зрозумів, звідки вони.
Він давно забув, що таке сльози. Навіть дивлячись на послання, які не мали шансів потрапити адресатам, не відчував нічого, крім злості та розчарування. Не вдалося. Тут також нічого немає. Усі зусилля марні.
Тупіт у коридорі, брязкіт зброї, близький постріл…
«…клянусь, я не жалкую ні про що. Час, проведений поряд із тобою, пролетів як мить, але він не міг тривати вічно», – дихання перехопило, коли Рейн побачив знайомий почерк, що вивів напрочуд рівні рядки.
– Розосередитись! Убити на місці!
Часу на роздуми не лишалося.
Листи опинилися в кишені.
Фіранка відірвалася разом із карнизом. Рама, віконниці… Як же високо! Ні, ризикувати не можна. Нарешті вдалося здобути хоч щось! Пам'ять. Чи свідчення?
Лампа полетіла в розсип записів. Вогонь спалахнув як за помахом чарівної палички.
– Допоможіть! – Хлопчик якраз отямився. – Тату!
– Забирайся геть, малий. – Рейн не мав ні найменшого співчуття до цього випещеного поріддя ситих ейронів. – Тобі нічого не загрожує.
Полум'я перекинулося на килим у коридорі, лизнуло оббиті тонкими дошками стіни.
– Пожежа!
– Татку!
– Донно!
«Хлопчика не можуть звати Донною», – Рейн зв'язав фіранки і викинув один із кінців у віконний отвір, використовуючи карниз замість гака.
– Донно!
Він вискочив на підвіконня, вчепився в щільну тканину.
«Я не покалічуся», – заявив собі.
Уперся ногами в стіну й глянув нагору, перевіряючи, чи добре закріплений вузол.
І пальці розтулилися самі собою.
Із сусіднього вікна здивовано дивилися небесно-блакитні очі Бори. Маленької Бори. Такої, якою Рейн запам'ятав її у день першої зустрічі.
– Донно!
Падіння позбавило його жаху.
Коли він зумів підняти повіки, будинок палав. Зверху сипався попіл, в обох вікнах вирувало полум'я. Хтось відчайдушно плакав, люди гасали як скажені, коні божеволіли… Обгорілий карниз упав за пів кроку, небезпечно близько розбився шматок даху.
«Я повинен встати», – Рейн не вірив, що досі живий.
І все ж таки він старався. Збирав волю в кулак, щоб поворухнутись. Один крихітний рух… Один! Це доведе, що є сенс боротися!
«У мене вийде. Я вмію виживати. І я знайду тебе, мамо. Допоможи мені… Дай сили! Я знайшов підказку. Вір мені, мамо! Ти так любила батька… Ти маєш дізнатися, що він хотів сказати тобі наостанок!» – Рука ворухнулася, перевіряючи, чи на місці лист, і Рейн із незрозумілою тугою подумав, що знову обдурив долю.
Зовнішня частина підвіконня полетіла вниз. Швидше! Геть! Швидше!
Обійшлося.
Рейну, як завжди, щастило.
Сум'яття допомогло забратися, не привертаючи уваги. Його проводжали байдужими поглядами. Навколо коївся хаос, і пристойно одягнений чоловік із чистим обличчям і ввічливими манерами сприймався як невезучий гість, що ховався від вогню в саду.
Візник доставив його в порт за хутряну шапку та сурдут із добротного сукна.
– Не здохнеш у дорозі? – запитав капітан торговельного судна, куди Рейн спробував влаштуватися з умовою відпрацювати проїзд. – Готувати вмієш?
Трясця, йому справді щастило, і від цього на душі було бридко.
Він покинув Ібіс раніше, ніж особняк губернатора перетворився на вугілля. Стовп диму довго маячив на горизонті. Потім його закрили хмари і біль у серці трохи вщух.
– Тебе як звуть? Документи треба заповнити. Це пристойний корабель, а не піратське корито.
– Мовчун.
– Га?
– Барс. Барс Молчун.
– Кумедні в тебе батьки, хлопче. Обізвали навік, і прізвиська не треба.
Рейн знизав плечима і подався освоюватися на камбузі.
Він не знав, чи вижила дитина з блакитними очима. Намагався вірити: вогонь був не настільки сильним, щоб зупинити люблячого батька.
А ще Рейн відчував, що його душа згоріла того ж дня. І, як не дивно, це давало полегшення.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!