Шазілір. Полум’я нового дня

– Е-е-е… Зачекайте.

Вона зупинилася прямо на порозі. От до нього й дійшло. Швидко… А шкода.

– Що? – Міка обернулася, готова помчати в приймальню будь-якої миті.

– Я Рейн. Рейн Моран. Ну, раптом вам цікаво. – Хлопець опустив очі. – Загалом звертайтесь, якщо що. І… Це… Пан Брікк може здатися дуже злим, але насправді він хороша людина.

«Пан Брікк – це ще хто?» – Міка здивувалася настільки, що майже досягла вестибюля, розмірковуючи про невідому «хорошу людину».

А коли ступила на сходи, пам'ять сколихнули недавні слова.

«Рейн», – відрекомендувався «випалювач».

Нестерпний холод і гострі сніжинки… Багряне сонце, кроляча шапка, ніс картоплиною, гугнявий голос… Дим, що застилав небо, грудки снігу з-під копит…

Міка зробила крок на килимову доріжку другого поверху, мимохідь поправила скошену мапу.

Їй не подобалися збіги. Нехай видіння розпочалися за кілька днів до прибуття Жовтої ради, та вона не поспішала відкидати підозри. Щоб повернути корабель Уфіна на скелі, треба було прикласти величезну силу. Неймовірну силу! Її володар напевно був видатним чаклуном. Чи мала для нього значення відстань? Ех, ось би знати відповідь…

Рейн. Чи можливо, що…

– Ви як сюди потрапили?

Роздуми зникли тієї ж миті. Рука завмерла на ручці дверей.

– Прийшла на роботу. – Шпилька ніяк не хотіла відстібатися, тому Міка не поверталася до власника незнайомого сухого голосу. – Крізь ворота, двір, приймальню, якщо вам потрібні деталі. – Стрічка нарешті сховалась у стислому кулаку. – А в чому річ?

Нарочито повільний погляд через плече, натренована посмішка, легкий подив…

– Пані Дзвінка?

Краще приборкати нерви якнайшвидше. Так, цей чоловік із жорстким попелясто-сивим волоссям і опіком на всю ліву щоку назвав ім'я доглядачки архіву. Ну і?..

– Правильно, – серйозно відповіла Міка. – А ви, пане…

– Ходімо до мене, будь ласка.

«Ще один тут вгніздився!» – беззвучно обурилася вона.

Але кремезний «випалювач» прямував не до приміщень, що ще вчора стояли порожніми, – його метою були двері в кінці коридору. За ними містився просторий кутовий кабінет із вікнами, що виходили на захід і південь.

Володіння Наніта Уфіна.

«Переворот!» – жахнулася Міка.

В голові миттю зародилися моторошні думки на кшталт того, чи пережив Даріан цю ніч. Серце похололо і завмерло, ноги відмовлялися зробити хоч крок. Перед очима замиготіли нещодавні події, горло стиснув спазм, пальці розтулилися, випускаючи стрічку. Потім крізь двері долинули знайомі ліниві інтонації губернатора, що висміював якусь теорію, і стало трохи легше.

Принаймні Міка знову могла дихати.

***

– Неперевершена пані доглядачко, нарешті й ви пробралися в цю обитель скорботи та підозр. З добрим вас ранком!

«А він добрий?» – Міка не поділяла добродушного настрою начальника розшуку.

Пройшла до відчинених навстіж віконниць, зміряла поглядом криваві відбитки долонь на підвіконні та брудні сліди взуття поверх них, визирнула назовні…

– Місце злочину? – пробурмотіла невдоволено. – Більше схоже на прохідний двір чи стійло.

– Як з язика зняли, – хмикнув Керрейт. – На своє виправдання можу сказати, що наші гості з Ківіра встигли наслідити тут до мого прибуття.

Уфін був мертвий… Вперше почувши це, Міка вирішила, що її розігрують. Вбивця в магістраті – який абсурд! Увечері бічний вхід замикають, біля парадного незмінно стирчить охорона, відвідувачів після восьмої не пускають. Не пройшов же злочинець крізь стіни?

Потім Ясан Брікк, новий очільник Жовтої ради, поділився здогадами, і стало ясно: божевілля тільки починається.

– Сядете? – Губернатор люб'язно висунув з-за поки порожньої шафи грубий стілець. – Я б запропонував крісло Уфіна, але панове «випалювачі» у своєму прагненні до правди залили його чорнилом.

– Зачеплені тим, що ми встигли першими, Керрейте? – уривчасто кинув Брікк.

На думку Міки, його незадоволений вигляд більше стосувався помилок людей із Ради, ніж суперництва з магістратом. «Випалювачі» перевернули кімнату повністю, вишукуючи казна-що, і тепер визначити, де тут доказ, а де – сміття, було неможливо.

– Певне, ні, – байдуже кивнув Даріан. – Не приховуватиму, мені зовсім не хочеться тужити за покійним. Засмучує лише те, що ви відразу назвали злочинця і не бажаєте визнати правду

Понурі плечі застиглого біля дверей Брікка здригнулися.

– У вас є інше пояснення?! – рикнув він. – Є?!

– Тихіше, дорогенький, тихіше. – Мавк заспокійливо підняв руки. – Тут вам не казарми. І чому в Раді заведено підвищувати голос, як щось не так? Вічно якісь причіпки, невдоволення, образи… Життя минеться, а ви й не усміхнетеся нікому.

– Вам смішно? – гримнув «випалювач». – Мені, уявіть собі, ні! Спочатку моїх людей селять у такій дірі, що й подумати страшно, і я не маю заперечувати, оскільки Уфін із цим погодився. Потім виявляється, що зрадники, які розбили бриг, у вашому клятому місті вважаються пацієнтами і чіпати їх забороняє закон. Чиновники начепили рожеві стрічки, а ви стверджуєте, нібито це не кпини, а солідарність. Що ще? О так! Хіба ваша Служба у справах обдарованих не виконує функцій Жовтої ради?

«Я говорила надто голосно», – зрозуміла Міка.

Відлуння рознесло ті дурні слова по всій будівлі. Місцеві служаки напевно хихикнули й забули, а «випалювачі» сприйняли їх за чисту монету.

Під перехресними поглядами начальника розшуку та губернатора вона відчула себе незатишно. Але питання: «Що ще за служба?» не було.

– Можна і так сказати. – Посмішка Керрейта разюче контрастувала з його безпристрасним голосом. – Основна відмінність у тому, що ми не використовуємо вогонь.

– Та у вас і чаклунства, як я бачу, майже немає! – Широкі зуби очільника Ради чітко скреготнули. – Четверо спалених за сто років – це у десятки разів менше, ніж у будь-якому келіварійському містечку! Тоді якого демона ви надсилали запити в Ківір?! – Він зірвався на відверту грубість. – Що ще за місцеве прокляття?

Звиклий до політичних чвар губернатор лише запитально підняв брову, скептично налаштований Мавк недовірливо похитав головою, а от Міка не втрималася від неввічливого:

– Шо?!

Так, нещодавно в Шазілірі відбулася серія загадкових злочинів, яку в народі назвали «прокляттям». Жовта рада скористалася цим, щоб нагрянути в місто, і її не зупинило навіть те, що лиходія було знешкоджено власними силами.

Але ж у столицю на чаклунів ніколи не скаржилися! Навпаки, міська влада прагнула приховати місцеві проблеми, розуміючи: якщо справою зацікавляться «випалювачі», містяни довго не витримають і почнеться бунт. Чи будуть його причиною прокляті, чи келіварійський уряд – інше питання, проте мирне життя залишиться в минулому, жодних сумнівів.

– Мила пані доглядачка мала на увазі той факт, що в Ківір не надсилали жодного запиту, пов'язаного з обдарованим, – ввічливо пояснив начальник нишпорок.

– Я власними очима бачив стоси листів! – обірвав Брікк. – Сам Флеріан розпорядився направити сюди найкращих людей! Хіба вам не відоме його ставлення до незрозумілих речей? Хочете, щоб я повірив, ніби він ні з того, ні з сього…

«Випалювач» різко замовк. Підняв голову до годинника, що висів над дверима, скривив губи в подобі посмішки:

– І доби не минуло… Бачу, Шазілір відданий короні. – Його кулак із тріском врізався у стіну. – Що, і над малою Зініелою не змилуєтеся? – Світло-карі, трохи зелені очі пробіглися приголомшеними обличчями присутніх. – А актори з вас нікудишні, панове! Будь-який шмаркач-новобранець впорався б краще.

– У вас виникла нова теорія? – спокійно уточнив Даріан. – Не поділитеся?