Шазілір. Полум’я нового дня

Нікаела Уфін плакала, не перестаючи. Вперше її зустрівши, Міка вирішила, що у цієї доглянутої, немов позбавленої віку жінки не може бути сімнадцятирічного сина. Але зараз ейрона, що як підкошена впала прямо на підлогу в кабінеті губернатора, мала вигляд справжньої руїни.

Від високої зачіски не залишилося й сліду, сиві пасма затуляли обличчя, запалі щоки вражали блідістю. Нікаела притискала пухкі руки з випираючими венами до безкровних губ і розгойдувалася туди-сюди, голосно стогнучи. Через тривалий плач її ніс відмовлявся дихати, а спроби схопити більше повітря ротом нагадували метання рибини, викинутої на берег.

– Пані Уфін, дозвольте запропонувати вам хустинку. – Даріан знову був незворушний. – І благаю, – він галантно подав їй руку, – встаньте. Прошу, сюди, – підвів до нагрітого Мікою крісла, – сідайте. Склянку води? На жаль, нічого міцнішого у мене немає – самі розумієте, це державна установа.

І від хустинки, і від води ейрона відмовилася. Схлипнула востаннє, витерла сльози напівпрозорим рукавом, шмигнула носом із подвоєною силою. Ніби ненароком поправила поділ сірої жалобної сукні й підсунулася ближче до столу.

– Я не винна, – відчайдушно почала щось пояснювати. – Я лише розповіла, що бачила. Мені… Нам не потрібні проблеми. Пані доглядачко, я щиро вибачаюся за поведінку мого сина і готова компенсувати моральну та матеріальну шкоду. Благаю вас, припиніть його переслідувати!

Міка, що досі нерухомо стирчала за спиною губернатора, здригнулася від несподіванки й обурено підскочила:

– Коли це я його переслідувала?

– Не ви. – Нікаела і не глянула в той бік.

– А хто?

– Пане Керрейт, на вас одна надія. Скажіть їм, що мій хлопчик і без того натерпівся! Він нічого не знає!

«Виправдання, вибачення, звинувачення… І Лонс. Я вже заплуталася», – Міка, помітивши прикутий до підлоги погляд ейрони, поспішила заштовхати впущену трохи раніше шаль ногою під стіл.

Потім схаменулась: листи, які «недопереписав» Райл, лежали перед знатною дамою, і поглядала вона на них із помітною зацікавленістю. Проте реагувати в дусі покійного Уфіна начебто не збиралася, тому Міка вирішила не підживлювати її інтерес, намагаючись їх прикрити.

– Лонса викликали на допит? – одразу вловив суть претензій Даріан.

– Ні! Ці нахаби заявилися в наш дім! – Через закладений ніс ейрона говорила невиразно, і ворожий тон ситуацію не покращував. – Грубі мужлани! Ніколи не подумала б, що в розшуку Шазіліра працює стільки простолюдинів.

– Смію вас запевнити, це звичайна процедура під час розслідування. – Розрахована на публіку посмішка Даріана змусила щоки Нікаели злегка почервоніти. – Вашого сина бачили поблизу місця злочину. Звісно, до нього є питання.

– Він не заходив у магістрат! Безліч людей пройшли повз нього! Чому їх ні про що не питають?

Міці спало на думку, що вдова Уфіна надто гостро відреагувала на візит розшуку. Звісно, нишпорок не люблять і, спровадивши, мало хто утримається від обурених слів, проте ніхто не побіжить скаржитися губернатору.

– Запитають, – запевнив Керрейт. – Список свідків постійно розширюється і доповнюється. Проте перепрошую за незручності. Обіцяю, служителі закону не потурбують вас до закінчення похоронних ритуалів.

– Похор…

Нікаела немов розгубилася (забула, що втратила чоловіка?!), але швидко отямилася. Сльози струмками ринули з її очей, і навіть скептично налаштована Міка не посміла засумніватися в їхній щирості.

– Ви прийдете? – стримуючи схлипи, запитала ейрона кудись у простір. – У нас немає знайомих… Один Брікк, та й той…

На обличчі Даріана не відбилося нічого.

– Так, – відповів він. – Прийду.

– Дякую. – Нікаела підвелася, знову промокнула рукавом очі. – І вибачте, я не хотіла створювати проблеми. Але ж я бачила його! Я не могла збрехати! – Краєчок зім'ятої блакитної тканини потрапив у поле її зору, і вона нервово проковтнула слину. – Слухайте, це просто неввічливо. Нехай через мої слова вашу людину і заарештували, та хіба це привід витирати ноги об мій плед?

– Ваш плед? – Губернатор не виказав ні натяку на подив.

Ейрона короткозоро примружилася і трохи нахилилася, розглядаючи яскраву шерсть. Охнула, вкрилася багряними плямами, забурмотіла вибачення. Ще раз нагадала, що «…нічого не вигадала, розповіла, що бачила». Знову попросила не чіпати Лонса, повернулася до нестримних ридань і була спроваджена додому.

– Розповіла, що бачила? – замислено промовила Міка, коли за відвідувачкою зачинилися двері. – Чує моє серце, бачила пані Уфін зовсім не те… І, до речі, треба було б дізнатися, чи річ не про той плед, який вона приносила Лонсу?

***

Міський розшук розташовувався навпроти магістрату і мав аж ніяк не такий переконливий вигляд, як очікувалося від серйозного закладу. За його високими стінами, що тішили око свіжою побілкою, Міка бувала не раз, проте тут і досі поглядали на неї з незрозумілою цікавістю. Складалося враження, що нишпорки побилися об заклад щодо того, скільки вона протримається в архіві, і під час кожної зустрічі намагалися зрозуміти, чи не збирається «та сама» підняти білий прапор.

Втім, їхня увага разюче відрізнялася від нездорового інтересу злоязиких ейрон, стриманого несхвалення чиновників зі стажем і неприязних поглядів «випалювачів», тому Міку це зовсім не зачіпало. Вона й сама часом ловила себе на тому, що розглядає тренованих хлопців у строгих приталених мундирах із захопленням дівчинки, яка вперше потрапила в люди. Нишпорки не ображалися – навпаки, їхні зазвичай серйозні обличчя освітлювалися усмішками. Їм це лестило, то чому для неї мало бути інакше?

– О, та сама! – Двері ще не встигли зачинитись, а хтось біля приймальні поспішив оголосити товаришам про відвідувачку.

Зовсім недавно горезвісне «та сама» звучало як образа, та тепер воно перетворилося на констатацію факту.

«Нічого. Одного разу вони запам'ятають і моє ім'я», – Міка, кивнувши черговому за стійкою, попрямувала до кабінету Мавка.

– Чому не вимагали перепустку? – пролунав за спиною сухий (і нібито знайомий) голос.

– Та хто ж її не знає? – була млява відповідь. – А що, у Ківірі навіть своїх дістають бюрократією?

– У статуті сказано…

– У статуті багато чого сказано, а робити треба те, що каже пан Серіп. Не ускладнювати собі життя, не прискіпуватися, не грубіянити… І поважати жінок.

– У чиновників немає статі.

– Так, авжеж, звісно, хто б сумнівався. Тепер зрозуміло, чому Жовта рада вимирає.

Фіналу розмови, яка не могла закінчитися нічим добрим, Міка не чула. Легко вдарила кулаком у темне дерево, штовхнула стулку…

– Міловіко! Чесне слово, не очікував вас побачити. Ви, як завжди, чарівні. О, мені так прикро, що таке ото сталося! Сподіваюся, мої люди поводилися пристойно? Який жах, ніколи б не подумав, що Райл…

– Мене в морг не пустили.

Мавк, що люб'язно підвівся з-за столу для поштивого привітання, запнувся на півслові. Нахмурив густі брови, беззвучно поворухнув губами, зчепив пальці у замок.

– Морг? – перепитав, ніби сумніваючись у почутому. – Ви хотіли потрапити в морг?

Міка кивнула:

– Пів години сперечалася з охороною, поки вони не обмовились, що це ваше розпорядження. В чому річ? Відколи Уфін став настільки засекреченим?

Мавк сів, майже сховавшись за папками. Відсунув яскраву лампу, втомлено потер очі…

– Тільки між нами, гаразд? – промовив приглушеним тоном. – Я тут ні до чого. Вказівка йшла від нашого наймилішого Ріана.

«Нашого?» – але зациклюватися на чужих обмовках не хотілося.

– Не уявляю, як він розбиратиметься з Нікаелою Уфін, – тим часом продовжував начальник розшуку. – Що не кажіть, а без Лейка місту важко. Треба б відкрити свою школу молодих коновалів, поки Чейна не залікував усіх до смерті. – Він сумно посміхнувся. – Ох, ніколи б не подумав, що доведеться обговорювати такі речі з юною красунею. Ви не ображайтеся через надмірну опіку Даріана. Самі розумієте, Чейна і розтин – поняття несумісні… О-о-о, Нікаела прокляне нас навіки.

– Я й не збиралася милуватися трупом! – обурилась Міка. – Чейна так довго порався зі звітом, що… А-а-а, Чейна… Тобто питати, чи помер Уфін від удару в серце, немає сенсу? – додала, подумавши мить.