17.3
– Мені захотілося, щоб це безумство закінчилося. Не для них! Не подумайте, я зовсім не бажав смерті батькові та Раді! Мене дратувало власне прокляття. Лонс Уфін, син голови Жовтої ради – чаклун! Уявляєте, що я відчував? Це ж ганьба для всієї родини! Якби інші довідалися…
Міка відвернулася, приховуючи емоції.
Інші б не дізналися. Уфін дорожив своїм становищем у суспільстві. Він би відправив сина кудись подалі… За умови, що не наказав би позбутися його без шуму.
Старі кар'єри – хороша адреса для нащадків, що не виправдали надій. Або скелі – море охоче поглинає все, м'ясоїдні риби замітають сліди.
– Та я сам тоді не вірив. Подумаєш, одного разу на балу не витримав і наказав пихатим цапам із почту короля заткнутися до кінця вечора! Ну, вони й не промовили жодного слова, поки не зайшло сонце… З'явилися чутки, що їх зачарували, говорили про замах на Флеріана, потім тих людей назвали проклятими і… Ми дуже вчасно поїхали, згодні?
Від неживого сміху юнака у Міки заворушилося волосся. Незважаючи на зовнішню браваду та байдужість, Лонс страждав через минуле. Він не звик ставитися до смерті як до чогось повсякденного. Зрештою, йому було лише сімнадцять.
– Королівський обдарований почав поглядати на мене з цікавістю. Я чув, він питав батька, чи не збираюсь я вступити до Ради. Я! Проклятий! Тоді я вперше подумав, що Флеріан даремно вірить цій людині. Той стариган або некомпетентний, або веде свою гру.
«Королівський обдарований… Зважаючи на все, він – щит. Йому вдалося зібрати дві сотні молодих чаклунів. Зібрати – чи врятувати від полум’я? Вони й не підозрювали про дар. Що він збирався робити з ними? Створити власне військо? Чи пристосувати для благ держави? А тепер вони у Шазілірі. Відправлені на смерть. Чи?.. Знову «чи»? Невже їх і справді відіслали в далеку колонію, щоб нацькувати на місцевих жителів і знищити місто, яке не приносить доходу? Можливо, влада так і планувала. А що думав із цього приводу проклятий, який досяг статусу «обдарованого», я навряд чи дізнаюсь».
– Я закричав: «Поверніть на скелі! Хай усе зникне! Мені набрид цей світ!». Подумав, що зараз мама накинеться з докорами і відправить у каюту. Почне пхати настоянки від нервів, гладити по голові, обіцяти, що одного разу ми поїдемо назавжди і більше ніяка Рада не снитиметься мені ночами. Але вона лише міцніше пригорнула до себе Зініелу. Ніхто не озирався, не крутив пальцем біля скроні… Я зрозумів, що не говорив тих слів уголос. А потім капітан повернув штурвал і моряки взялися за снасті.
– Ви не винні, Лонсе. – Міка заступила йому сонце, змусила дивитись на заросле зеленню узбережжя замість пробитого днища. – Це був нещасний випадок, а не злочин.
– Вони всі підкорилися! Всі!
«Починаю заздрити. Для більшості чаклунів така сила – межа мрій. Боги, майже смішно: мене називають справжньою обдарованою, хоч я здатна впливати на одну людину за раз, причому бажано дивитися їй в очі і не думати ні про що інше».
– Я не знав, як скасувати наказ! – Лонс майже ридав. – Бриг нахилився! Мама тримала Зініелу, батько впав на палубу… Це було справжнє божевілля! Але ми не перекинулися. Не знаю, чому ми не перекинулися! Омана зникла сама собою, люди ніби прокинулися. Здійнялася паніка, ніхто не розумів, що відбувається. Батько наказував спустити вітрила, щоб зменшити швидкість, капітан намагався розвернути судно. До скель залишалося зовсім трохи, але в нас би вийшло!
– Там течія змінюється. Вас знесло вбік і шпурнуло на берег, – Міка мало що тямила у морській справі, та повторити почуті в магістраті слова зуміла без запинки. – Так навіть краще. Таранний удар завдав би більше руйнувань.
Лонс схлипнув, напевно забувши про чужу присутність. Витер носа рукавом, охнув, коли металеві ґудзики на манжетах пройшлися обпаленою шкірою, закусив до крові губу.
– Я зізнаюся. Позбавте мене прокляття. Мама витримає і кар'єри, і… і… Тільки не вогонь! Ні? Тоді… Значить… Виходить… Мені один шлях – туди?
Його тонка, багряна від спеки рука вказувала на ті самі скелі, яких дивом уникнув бриг. Улюблене місце самогубців і злочинців. Втім, кримінальний світ більше шанував кар'єри – ближче, надійніше, безпечніше та безлюдніше.
– Он, хтось і ночі не дочекався, – в голосі ейрона не знайшлося місця співчуттю. – Заздрю… У мене не вистачило б сміливості кинутися вниз посеред білого дня.
Міка підвела голову, щоб помітити на скелі крихітну фігурку.
«Добігти не встигну», – майнула безнадійна думка.
Надто далеко і високо, поки піднімешся, божевільний встигне разів сто зробити фатальний крок. І не докричишся – гуркіт хвиль заглушував інші звуки.
– Щасливчик…
Міка заплющила очі, коли людина ступила вперед і перетворилася на цятку, що стрімко падала вниз.
– Щоб його!
Вигук Лонса був захоплений і обурений одночасно.
Вона розплющила очі.
Молодий Уфін витріщався на скелі. Його притиснуті до обличчя долоні видавали крайній ступінь хвилювання, а сухі губи ворушилися, ніби він намагався звернутися до невідомого стрибуна, проте не знаходив слів.
– Як же гарно! – прошепотів нарешті. – Це як легенда!
«Звичайному підлітку легко догодити», – посміхнулася Міка, переводячи подих.
Людина зі скелі не збиралася прощатися з життям.
Вона вчилася літати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!