Шазілір. Полум’я нового дня

Даріан нервово походжав уздовж огорожі, дивуючи охоронців, прискіпувався до дрібниць на кшталт гри в карти, підкидав вимиті дощем камінці, обривав листя з навислих над дорогою верб.

Північ давно минула, хмари розійшлися, на захід поспішав місяць. Тепле вологе повітря застрявало у легенях, спричиняючи кашель. Над мокрою бруківкою клубочився нічний туман, з гілок зривалися краплі і плюхалися на пласкі камені.

Зі сторожки долинали тихі розмови варти, зрідка вили сусідські собаки, в глибині садиби мелодійно цвіркотіла самотня очеретянка.

Даріан міряв вулицю широкими кроками і чітко розумів, що поводиться неправильно. Пліткарі й без того не замовкають. Треба бути обачнішим. Не робити те, що може спровокувати чутки. Не виставляти на загальний огляд власні тривоги. Піти в тінь. Причаїтися і… І чекати. Чекати там, де є лише він та його страхи. Не підпускати нікого, не показувати слабкість, не дозволяти почуттям керувати собою!

Не вдавалося.

Ноги відмовлялися звертати за ковані ворота.

Даріан знаходив безліч виправдань, що пояснювали, якого демона він робить посеред кварталу знаті в такий пізній час, і кожне з них звучало правдоподібно.

Для інших – не для нього.

Він знав, що не нагулює сон, не перевіряє компетентність охорони, не спостерігає за сузір'ям Лані, яке з'являється лишень раз на рік, і не чекає ейрона Холса, що незабаром має очолити транспортну контору.

Мимо повільно проїхала карета. Даріан провів її довгим поглядом, хоч одразу ж помітив: не та.

Черговий листок верби відірвався разом із гілкою. Гучний хрускіт вивів зі стану апатії. Даріан струснувся, перервав безглузду ходьбу. Притис долоні до холодних прутів огорожі, підставив обличчя вітерцю, що віяв від моря…

– Що ти там робиш, Ріане?

Серце смикнулось як божевільне. Зупинилося на мить, бухнуло у вухах. Пульс почастішав, у голові виникла незвична легкість. Тіло ніби втратило чверть ваги, і Даріана хитнуло на огорожу – туди, де серед зелені виднілася жовта пляма літньої уніформи архівної доглядачки. Тієї самої уніформи з короткими рукавами, мереживною сорочкою і широкими штанинами, яку Міка вважала надто зухвалою навіть для Шазіліра, але змушена була вдягати після пригоди біля фонтану.

– Мишко? – Він не вірив своїм очам. – Коли ти повернулась?

***

Міка спіткнулася на рівному місці. Поява Даріана стала для неї несподіванкою, і вона не втрималася від необачного питання.

Простіше кажучи, привернула до себе увагу.

Провалила план.

І що йому сказати?

«Хвилини три тому. Протиснулася крізь прути огорожі, щоб не турбувати домашніх. Заодно довела, що в особняк за бажання може потрапити будь-хто і варта біля воріт не допоможе», – лізло на думку.

– Недавно, – відповіла Міка ухильно. – Ось, гуляю собі потихеньку, – вийшло вкрай фальшиво. – Сьогодні Антилопу видно. Гарна, правда ж?

– Лань.

– Що?

– Сузір'я Лані.

– А схоже на антилопу.

– Схоже на п'ять хаотично розкиданих зірок. Не ухиляйся, чаклунко. Я знаю, що сталося в порту.

«І такий спокійний?» – чомусь це викликало не полегшення, а укол невдоволення.

– Не думала, що були свідки. Вибач, що не вдалося зам'яти справу.

– Про що ти? Яку справа? Стривай, я зараз підійду. Гей, ти куди?

«У мене вся спина та плечі у кривавих плямах. Місяць надто яскравий, ти обов'язково помітиш».

– Втомилася. Поговоримо завтра, гаразд?

– Чому ти задкуєш? Стій! – Даріан явно збирався підкорювати огорожу.

– Застрягнеш, як учитель. – Не хотілося повторення метушні. – Це зайве.

– Не обов'язково!

«У мене був спільник, який підсадив туди, де ширше, і допоміг спуститися з протилежного боку. Самостійно це зробити нереально».

– Не дурій, Ріане. Станеш посміховиськом, а заради чого?

– Зачекай мене! – це, безперечно, був наказ.

Міка відступила у тінь. Керрейту припекло поговорити? Що ж, нічого не вдієш. Вона потерпить. Не важливо, що голова розколюється, а збиті лікті печуть вогнем. Справа передусім і таке інше. Тим паче, їй самій хотілося почути, що ж, на думку Даріана, трапилося на узбережжі.

Забруднений мундир довелося зняти й кинути на зігнуту руку. Спиною одразу ж пройшовся холод. Південь, називається… Місяць Клена, о так…

Гілка смикнула волосся, на маківку впали прохолодні краплі.

«Не стогнати і не скаржитися», – на жаль, поводитись як завжди навряд чи вийде.

Сплеск люті, що допоміг витримати і фальшиву «смерть», і поїздку, і не професійне промивання рани, давно минув. Міка з радістю залізла б у якийсь тихий куточок і прохникала б до ранку, оплакуючи несправедливість світу. Вона повторювала собі, що врешті так і вчинить – от як тільки…

«Після «випалювачів» з'явиться щось інше, а потім знову, і знову, і так до безкінечності! Але ти цього не побачиш, бо вгробиш себе раніше!» – згадалися слова губернатора. Вони стосувалися надмірної старанності на роботі, але час дав їм інше значення.

Не можна впадати у відчай і стогнати про гірку долю. Сенс? Звісно, хтось із оточення обов'язково розщедриться на втіху. Наприклад, Ріан. Він зовні неприступний і байдужий, та насправді потребує підтримки ще більше, ніж Міка. Може, тому що проклята давно змирилася із самотністю, а Нелюд досі сподівається на неможливе?

– Навіщо я псую тобі життя? – прошепотіла вона в темряву. – У мене ніколи не буде спокійного майбутнього.

Кліпнула, начепила на обличчя щось схоже на посмішку, рушила до доріжки, що бігла поміж кущами.

– Що там трапилося, Мишко? «Випалювачі» побилися, використовуючи чаклунство?

– Не між собою. – Міка не збиралася надто ухилятися від правди.

– Тимор?! – Даріан зовсім не здивувався, хіба що в його тоні майнув осуд.

– Сам же найняв його наглядати за мною. – Вона не дорікала – констатувала факт.

– Він розповів?

«Чаклунці та ізгою легко порозумітися».

– Здогадалась.

– Вони напали на вас? – Холоднокровності як не бувало. – Ці тварюки….

– Тихіше. – Міка здригнулася, коли гілка гойднулась і знову обтрусила на неї добру жменю води. – Ми всі поводилися неправильно. Окрім Тимора. «Випалювачі» не скаржилися? Ну, на те, що злючі шазілірці за підтримки підлих чаклунів накинулись на справжніх борців за чистоту людської раси тощо?

Поруч застрекотіла жаба і, ворухнувши листя, пошльопала через доріжку. Даріан задивився на неї, ніби забувши, що біля нього є жива людина.

– Як гадаєш, це та сама?

Міка не відразу зрозуміла, про що він.

– Ні.

– Схожа…

Їй аж ніяк не хотілося розмовляти про земноводних, вчителів та дітей.

– Вони всі схожі, – прозвучало різкіше, ніж планувалося. – Що з «випалювачами»? Скарг не буде?

– Той, що вижив, бурмоче молитви і співає оди справжній обдарованій, здатній знищувати чаклунство.

– А інший?

– У морзі.

Міка похитнулася від болю, що пронизав потилицю.

– Слизько, – спробувала виправдати слабкість. – Коли ми йшли, вони обидва були живі.

– Навіщо тебе взагалі туди понесло?

«Ну ось, як і очікувалося… Сама винна, хе-хе… Скрізь одне й те саме».

– Вони були живі, – повторила Міка наполегливіше. – Такі здоровані не вмирають від побоїв!

– Залежить ще, від яких. – Керрейт припинив шукати поглядом жабу й повернувся до співрозмовниці. – Дубова дошка вкладе будь-кого, особливо якщо опустити її на чиюсь маківку.

– Дошка?!

– Не Тимор?..

Напад запаморочення накрив несподівано. Незграбний крок убік, колючі гілки акації за спиною… Тонка сорочка промокла, ледве стикнувшись із листям, обмитим недавнім дощем, суцвіття залоскотало шию.

– Розкажи правду! – Даріан миттю підскочив до Міки. – Що трапилося?!

Міцні пальці вп'ялися їй у плечі, потягли пасмо волосся. Багатостраждальну потилицю хльоснуло болем, і Міка зрозуміла, що цього разу не витримає.

Але замість стогону розчула власний неживий сміх.

– Правду? – перепитала, дивуючись глумливим ноткам, що переповнювали голос. – А правда елементарна. Її, між іншим, навіть юний Лонс засвоїв. Брікк піде на все заради вищої мети. Абсолютно на все! Нині це нам допомагає, бо наші бажання збігаються. Та якщо загроза від Келіварії зникне…

Втім, це не мало значення доти, доки «якщо» не перетвориться на «коли».

– Правда полягає в тому, що ми потрібні одне одному, – посміхнулася Міка, маючи на увазі Раду та Шазілір.

Звичайно ж, Даріан сприйняв її слова по-своєму.

«Тільки не волосся!» – ухилитися від обіймів було нікуди.

Шкіру ніби здирали живцем…

«Острижуся повністю!» – кинула беззвучну погрозу Міка.

Запізно згадала, що завжди може наказати і…

Ні, вона воліла б втратити скальп, ніж занурити Керрейта в ту безпросвітну порожнечу, яка завжди з'являється після чаклунських вказівок.

– Чому в тебе мокра голова?

«Напевне, таки треба було накласти шви», – сяйнула прикра думка.

Нерозумно вийшло… Тепер не викрутишся…

– У що ти вплуталася, чаклунко?

Земля пішла з-під ніг. Міка приготувалася до зіткнення з кам'яною доріжкою і з подивом виявила: Даріан не дозволив упасти.

«Ось для чого потрібні обійми», – і сузір'я Лані, хитнувшись, померкло.

«Чергове видіння?» – вона чітко відчула, як провалюється у чужий спогад.

Замість ясного зоряного неба з'явився задушливий дим.