Шазілір. Полум’я нового дня

***

– Скільки їх? Усього двоє? Брудні свині, ви не в змозі захопити корабель, не вгробивши здобич?! Тіла – за борт, цих у трюм! Ворушіться, ледарі!

Вітер розлючено рвав пошарпаний одяг, солоні бризки падали на пошматовану шкіру і жалили до дрижаків. Вії злиплися від крові, одне око запливло, з роздертого вуха сочилася сукровиця. Ліва рука розпухла і не слухалася, вивихнуті пальці правої стирчали під неприродним кутом.

– Ворушися, недоноску! – Удар вказав напрямок. – Туди!

Рейн спіткнувся і впав на палубу. Обличчя обпекло новою порцією болю, з розбитого носа хлинула кривава юшка. У кисті щось хруснуло, і він здивувався, чого б це – покалічена рука зустрілася з необструганими дошками десь осторонь, не під ним.

– Що коїш, Виродку? Вони потрібні у товарному стані! Сам підеш на весла, довбешко!

Брудний чобіт, що тиснув на скрючену кисть, неохоче відсунувся і вдарив під ребра.

– Не розлежуйся, хлюпику! Нащо з тобою поратися? До ринку ж не дотягнеш!

Але сильні руки поставили Рейна на ноги. Крок, другий…

– Їх обшукували?

– Угу! У дохлого якась писулька, хлющ із документами. Забрати?

– Чого б то? Дивись, щоб грошенят не ховали. Забув, як того місяця купця із золотом акулам згодував? Ще раз так помилишся, сам підеш на корм рибам!

Попереду – смердюча паща трюму.

Поштовх у спину, нестерпно тверді щаблини, писк і темрява…

Свідомість поверталася ривками. Холодні дотики, схлипи, божевільний шепіт… Рейн не розумів, чи мучили його видіння, чи це відбувалося насправді. Він намагався не думати. Торговий корабель, піратське судно, абордаж і зла стихія миготіли в пам'яті. Деколи часові межі подій порушувалися, і хлопець сам не міг сказати, що сталося раніше.

– Ти живий, правда ж? Благаю, не вмирай! Мені так страшно…

Чийсь невиразний голос виривав із забуття, не дозволяв зануритися в затишну дрімоту, де не було ні болю, що безжально рвав нерви, ні пошматованих тіл зі знайомими обличчями, ні щурів, ні запаху тухлої риби.

– Я все зробив. Вправив суглоби, склав кістку. Мене вчили цьому. Отямся! Минуло два дні, Мовчуне. Про нас забули. Я божеволію!

Голий хвіст ковзнув по шиї, і Рейн здригнувся всім тілом. Рани відразу нагадали про себе. Він застогнав і з полегшенням виявив, що щури не надто зголодніли – розбіглися тої ж миті.

– Мовчуне! Ти зі мною!

«Замовкни. Не можу слухати твоє скиглення. Матусин синочок, на що ти розраховував, вирушаючи за море на крихітному суденці? Це тобі не пасажирський корабель із гарматами та супроводом. Досить нити. Заощадив, тепер розплачуйся».

– Мовчуне…

Рейн усвідомлював, що не вижив би без нав'язливого молодика з писклявим голосом, крижаними руками і нескінченним потоком сліз. Столичний жевжик чудово розбирався в медицині. Професори Ківірської академії освіти не дарма їли хліб – їм вдалося зробити з інфантильного сопляка справжнього майстра своєї справи. На жаль, витримку там не викладали.

– Мені погано, Мовчуне… Чому до нас ніхто не заглядає? Вони хочуть заморити нас голодом? Скажи бодай слово!

– Дякую за допомогу. І тримайся. Ми виберемося звідси.

Нахабна брехня, але супутник радий навіть їй.

Четвертий день… Шлунок припинив нагадувати про себе. Біль відступив. У голові було легко й порожньо.

– Не можу більше… Води… Мамо, ти прийшла до мене? Мамо!

«Я виживу, мам. Я мушу вижити. Я вас знайду».

Худий щур звивався і кусався, проте Рейн не відчував його зубів.

Забути про все. Притягнути до себе, зламати шию. Впитися зубами в прикриту хутром шкіру.

Не думати.

Просто не думати.

У жодному разі не думати.

Його навіть не знудило. Організм не збирався віддавати крихти їжі.

– Гей, Терне! Тримай!

– Що це?

– Обід.

Пальці ківірця зімкнулися на ще теплій тушці.

– Боги, ні! – Він відкинув ребристе тільце вглиб трюму. – Я людина, а не тварина!

– Ненадовго. Не їстимеш – станеш трупом.

Сусід не зумів пересилити себе. Але він старався. Заплющував очі, затискав носа… Рейн дивився на його марні потуги і розумів: якби не нав'язлива ідея розповісти світові про сім'ю Морнів, він би теж вибрав смерть.

– Я ніколи не зустрічав таких, як ти! Ти зумієш, Мовчуне! У тебе вистачить сил. Прошу… Напиши моїй мамі… Розкажи їй… У мене все добре, мамо. Я щасливий. На півдні дуже гарно. Цвітуть персики, скрізь жасмин… Шкода, що ти померла. Я б привіз тебе сюди. Тут багато сонця та піску, теплі хвилі, добрі дівчата. Я знайду дружину, мамо. Ми житимемо разом. Маленький будиночок на узбережжі, квіти цілий рік… Тобі смішно? Так, я прибріхую. У Шазілірі холодні зими. Але нам буде тепло. Всім разом. Дочекайся мене, мамо!

Терн марив недовго. Його дихання зникло надвечір. Чи був ранок? Рейн втратив відчуття часу.

– Вибач, хлопче. – Він одягнув чужу куртку і підтяг ноги до грудей. – Я б написав їй. Чесне слово.

Пацюки, що залишилися, не підходили близько. Доводилося прикидатися сплячим, витягати руку, чекаючи на укус, рухатися швидко і…

І не думати.

Коли щури закінчилися, судно сіло на мілину. Скрегіт, голоси… Рейн згадав, що не чув піратів уже… Хм, та відтоді, як вони вирізали торговий бриг.

Люк відкинули, вниз увірвалося безжальне сонце. Воно висвічувало огидні картини, і Рейну спало на думку, що краще б він підставився під ніж, тому що минулі дні ніколи не зітруться з пам'яті.

– Фу! І тут падаль! – З'явилася нерівна тінь. – Пусто.

«Ні!» – але кричати не мало сенсу.

Його помітили.

– Живий! Як таке можливо?

– Не торкайся до нього! Хіба не бачиш, корабель заражений. Не дайте боги, підчепиш віспу і принесеш у місто!

– У нього немає висипу!

– Геть!

Тіні пішли. Люк залишився відкритим.

Очі поступово звикали до світла. Знову жодних голосів, лише крик чайок і шум прибою… Рейн вирішив, що зможе вибратися. Він не настільки слабкий, щоб померти, коли над головою видніється небо.

Щаблі не хотіли піддаватися. М'язи затерпли й опиралися руху. Ліва рука відмовлялася допомагати, хоча пальці слухалися цілком непогано.

– Швидше! Вітер дме до Ібіса! Треба знищити заразу!

Рейн завмер.

Знищити. Зараза. Ібіс.

Ці слова були жахливі самі собою, а в одній фразі…

– Не жалійте нафти! Хай згорить ущент!

Він би змирився. Життя ясно давало зрозуміти, що у Морнів один кінець – полум’я. Доля повернула його до проклятого міста, ніби висміюючи спроби змінити долю. У найненависніше місто на світі!

– Лий!

– Там жива людина!

– Лий!

– Давай доб'ємо його!

– Лий!

Важкий плескіт, сірчистий запах…

«Тільки не в Ібісі. Не зараз. У мене ніколи не буде щасливої старості, але я не помру у вогні!» – шкода, віра не допомагала рухатися швидше.

– Обережніше!

І спалахнуло полум'я.

«Мамо, допоможи… У роду Морнів ніколи не було чаклунів. Скажи, що це неправда! Я повинен знати, що вмираю не просто так».

Рейн вибрався на палубу. Озирнувся. Якщо піратів скосила віспа, де гори трупів? Усього троє… А, решту вони напевно викинули в море.

Він оглянув свої руки. Суха кров… Щуряча. А щури переносять заразу?

– У нього немає висипу!

– Дай арбалет!

«Ми біля Ібіса. Колись я благав богів, щоб його поглинула земля. Невже вони почули мої прохання?» – Рейн випростався, роздивляючись крізь димову завісу абриси далекого міста.

Арбалетний болт ударив його в ліве плече, штовхнув на охоплений вогнем борт.

– Усе. Досить скиглити.

«Мам, я дурний, так? Чекай мене».

Рейн злетів угору.

– Чаклун!

Скрип пружини, розпачливі крики…

Їх було троє.

Аж троє.

Ні, лише троє.

Він не пам'ятав, як убивав. Ножем, це точно. Висмикнув у когось з-за пояса і чиркнув по необачно підставленій шиї. Іншому дістався удар у серце. Третій чомусь опинився серед жадібних язиків полум'я.

Потім безумство відступило і Рейн жахнувся від самого себе.

«Я витримаю і це».

Він заштовхав трупи у вогонь, не забувши зняти з них верхній одяг, поспішив геть… У тихій ущелині зупинився, щоб викупатися і переодягнутись. Оглянув свіжу рану на плечі, зрадів, що болт пройшов наскрізь. Викинув куртку Терна, потім повернувся до неї і перевірив кишені.

Документи якимось дивом уціліли. Незрозумілі грамоти, свідоцтво про володіння шматком землі на болотах у прикордонні, диплом Академії освіти…

– Якщо я заражений, знищу Ібіс. Якщо ні… Коньяр Терн, хех. Непогано звучить. Спочивай з миром, сусіде. Твоє ім'я допоможе мені стерти «випалювачів» з лиця землі.

Скелі відгукнулися гулкою луною, корабель завалився, підняв хмару бризок і попелу.

– Сподіваюсь, одного дня це місто згорить дощенту. Але спочатку – Рада. І той чоловік. Мамо, ти будеш мною пишатися!

***

Міка не могла в це повірити. Тихий, інтелігентний Терн, що ховався від нестерпних дівчат у собачій будці, терпляче зносив їхні пустощі, лякався мишенят у ліжку та зіпсованої їжі, не міг бути Рейном, що пройшов вогонь і воду! Що йому дощові черв'яки, коли він рвав щурів голими руками? Навіщо верещати, побачивши жабу, якщо він спав поруч із трупами?

Хлопець, що жив на обгорілих сторінках, не звернув би на такі дрібниці жодної уваги. Можливо, це дратувало б його не на жарт, але страху він не відчував би.

Тож Рейн уникав не пустунок, а… себе? Тікав, відчуваючи лють і розуміючи, що може зірватися? Зашивався в куток, щоб не зігнати зло на ні в чому не винних дітях?

Але чому він не пішов? У Шазілірі чимало ейронів, які охоче винаймуть вихователя з дипломом Ківірської академії освіти. Йому й тікати не було сенсу – звільнився б, пославшись на нестерпні умови праці.

Найвірогідніший варіант відповіді насторожував. Рейн невипадково вибрав будинок губернатора. Він мав свої цілі.

Міка відклала папери. Даремно вона не сприйняла серйозно видіння про загубленого хлопчика. Час виправляти помилку.

– Пан Даріан повернувся?

Рітта, що як завжди дрімала у вітальні, сонно заморгала.

– Га? Що? Начебто так. – Вона прокинулася остаточно. – Десь пів години тому. Втомлений, як… Ох, від тебе несе паленим! Жах який, через експерименти вчителя усе просмерділо димом. Вечерятимеш?

– Дякую, пізніше.

Погляд Рітти перемістився на годинник.

– Середина ночі! Пізніше буде вранці!

Та Міка не слухала. Піднялася на другий поверх, без стуку увійшла до Даріана.

Він не спав. Сидів на підвіконні, підставивши обличчя нічній прохолоді, дивився у темні глибини двору. Здригнувся, почувши її кроки, обернувся з трохи винуватим виглядом.

– Ти? – здивувався непритворно. – Що трапилося?

Міка сіла поруч.

– Пробач мені. Весь час забуваю, що ми в одному човні. Не питай нічого, добре? Зараз я розповім тобі про людину, яка живе заради помсти. Його звуть Рейн. Він уміє літати.