Шазілір. Полум’я нового дня

Відвідин лікарні Міка уникала щосили, та від долі, як-то кажуть, не втечеш, особливо маючи важливе завдання.

Лікар Чейна перебував у глибокій печалі. Більшість членів екіпажу розбитого брига зцілилися якнайшвидше і поспішили забратися з-під його опіки. Кілька бідолах, що залишилися, теж видужували і багато часу не забирали. А от містяни, ніби змовившись, обходили Стіса Чейну стороною – чи то на літо хвороби геть повтікали з міста, чи люди воліли вірити в «саме мине», а не покладатися на «може й виживе всупереч моїм старанням». Головна прикрість полягала у тому, що останній вислів лікар сам вигадав у студентські роки, а тепер це неочікувано стало реальністю.

Але одне питання вимагало вирішення, і довелося зазирнути в обитель недруга.

– Добрий день.

Міка знала, що Чейна ненавидить її голос усією душею. Тихий, а тому зухвалий, привітний, а тому ворожий… Нелогічно й по-дитячому, однак саме вона наважилася відкрито засумніватися в компетентності лікаря і відтоді в його уяві стала безпринципною переслідувачкою чесних людей.

– Не помітив.

Співчутлива посмішка розлютила Чейну більше, ніж найбрудніші образи.

– Я не затримаюсь, – пообіцяла Міка.

– Чому це? «Випалювачі» не відпускають надовго?

І знову Чейна не дочекався жодного натяку на роздратування.

– Не хочу вам заважати. Милуйтеся садом і далі, в цю пору він напрочуд гарний. У мене лише одне питання.

– Гадаєте, я завиляю хвостом і відповім?

Міка дозволила собі засмучене зітхання:

– Ну гаразд, пошукаю вашого помічника. Хтось же тут має бути на випадок, якщо ви не в настрої, чи не так?

Розвернулася, попрямувала до будівлі лікарні…

– А я що?.. – промимрив Чейна. – Я ж не сказав, що проти.

Міка зробила крок назад, відкинула коротке волосся з чола.

– У звіті про розтин ви згадували татуювання: спіраль, перекреслену лініями. Скільки їх було? Дві чи три?

«Нічого безглуздішого в житті не чув. Яка різниця?» – читалося в похмурому погляді співрозмовника.

– Поясню відразу: це можна дізнатися і в Нікаели Уфін, і в Раді, і в того, хто вам асистував, – поспішила сказати Міка, перш ніж лікар вибухнув би гнівом незрозуміло за що, – але мені не потрібні шум і плітки.

Чейна облизнув губи, войовничо впер кулаки в боки.

– Три. Знаю, в інших лише дві. Почнете розповідати, нібито третя з'явилася через мою помилку?

– Ваше его безмірне, згодні?

– Як і ваше нахабство!

Ця атака вивела Міку з рівноваги.

– Наведіть приклади, будь ласка. Я без роздумів можу назвати десять випадків, у яких ви майже вгробили пацієнта через брак потрібних навичок, і один, – вона торкнулася незвично короткого волосся, – через недбалість. Ваша черга. Коли саме я поводилася нахабно? Місця? Дати? Учасники?

Чейна помітно розгубився, мимоволі відсунувся подалі, вчепився кістлявими пальцями в перила ґанку.

– Вас дратує саме моє існування? – не вгавала Міка. – Жінка – не людина, і начхати, що закони стверджують протилежне? Але половина місцевого персоналу – жінки! Як ви ладнаєте, га? Чи проблема в тому, що я наважилася сказати вам правду в обличчя? То Мавк постійно каже вам те саме. Чому його ви не ненавидите?

– Він сам домігся свого становища!

«А я тижнів зо два тому позбавила Шазілір прокляття. Ніхто цього не знає і не дізнається. Чи прикро мені? Анітрохи. Я ніколи не прагнула популярності, але вона прийшла до мене на додачу до архіву. Тепер треба звикати».

– Зима дев'ятсот восьмого року. – Міка поставила ногу на нижню сходинку ґанку. – Ви повернулися до міста з Ківірської академії медицини. «Моє покликання – рятувати життя», пам'ятаєте? – Ще одна сходинка – і вона стояла навпроти співрозмовника. – Смішно звучало… А дівчина з квіткової крамниці слухала ваші пафосні промови із захопленням. Вона щоразу запрошувала вас на чай, і одного разу її мати прямо запитала, наскільки серйозні ваші наміри. Що ви відповіли?

– Щодо чаю – надзвичайно серйозні, – прошепотів Чейна. – Як таке можливо? Ти… Ви… Чаклунство?!

Міка пирхнула. Ну чому люди завжди все ускладнюють? Ніби важко хоч трохи подумати… Щойно щось виходить за межі розуміння, і відразу – магія.

– У них була працівниця. Дуже висока п'ятнадцятирічна дівчинка з вічно закладеним носом, крижаними руками й сиплим від кашлю голосом. Вона тягала воду: з колодязя на плиту, звідти – у ємності для обігріву, потім – на полив. Без перепочинку, обідньої перерви, вихідних… Якось ви навіть звернули на неї увагу. Порадили господині найняти когось міцнішого, а то та здихля скоро почне харкати кров'ю. Мені повернутись у профіль, щоб освіжити вашу пам'ять?

Чейна відштовхнувся від поручнів, схрестив руки на грудях.

– Не думав, що вам коли-небудь доводилося займатися фізичною працею, – пробурмотів без співчуття. – І сумніваюся, що чиновницьку стрічку дають за найману роботу.

– Правильно. Кому, як не вам, це знати? Між іншим, у дев'ятсот десятому ви мені допомагали. Порадами, щоправда, але я вас запам'ятала.

Він невпевнено глянув на неї, ніби побачив уперше.

– Терміновий виклик до Лаванди Марші – шанованої пекарки з хворим серцем. Ви заявили їй, що з такими болячками довго не живуть і кінець настане будь-якої миті. Порадили поквапитися із заповітом. Здивувалися, коли вона подякувала за консультацію і послала по лікаря Лейка.

Зарозумілу фізіономію Чейни осяяли спогади.

– Будинок із трояндами! Дівчина в бузковій сукні!

– Точно. Привезли борошно, і племінниця пані Марші тягла величезний мішок у підсобку. Вона була сильна як на сімнадцять років, але не могла підняти його, волочила по землі. Ви сказали: «Прорветься», і пояснили, наскільки важливий кут нахилу. Розмовляли доти, доки не прибув Лейк і не допоміг дівчині перекинути мішок через поріг. Потім почали до неї загравати, запрошували кудись сходити… Вона послала вас прямим текстом.

– Станеш чоловіком – приходь, – промовив Чейна, багровіючи. – Шмаркачів і без тебе вистачає. Тепер я розумію…

Міка засміялася йому в обличчя.

– Ви нічого не розумієте. Дев'ятсот тринадцятий чим вам запам'ятався?

Вузькі брови співрозмовника полізли на лоб, зуби клацнули, коли він намагався опанувати себе.

– Епідемія, – відповів майже без запинки. – Спалах незрозумілої хвороби, схожої на віспу. Я не знав, із чим маю справу, і вирушив до архіву, щоб пошукати схожі випадки у старих хроніках.

– Увечері! – уточнила Міка. – Ви прибігли в істериці, і пан Тарендар заспокоював вас до півночі. Вранці вам дали інформацію про вітряну віспу та рекомендації щодо лікування цього захворювання. Ви зникли, забувши подякувати, а за тиждень з'явилися знову – з подарунком для доглядача. Він вказав на помічницю, заявив, що ваш успіх – її заслуга. Ви й не подивилися на ту дівчину, хоча в дев'ятсот тринадцятому ваші ранги були рівними!

– Мені шкода.

Міка не сумнівалася: вибити з Чейни бодай одне добре слово – вже диво. Але виговоритися теж хотілося. На весь світ закричати про те, що не давало спокою, гризло душу, псувало життя!

– Я провела в архіві два роки. Часом залишалася на ніч, працювала без вихідних, забувала поїсти. Відсотків вісімдесят клієнтів спілкувалися зі мною – не з Тарендаром. Я знала все про їхні негаразди, плани, запити, а вони посміхалися мені, як дресированій мавпочці. Потім архів став моїм, і я перетворилася на зло. «З'явилася з нізвідки», – ось головне звинувачення. З нізвідки! Навіть ті, хто стикався зі мною постійно, не помічали мене до цього клятого призначення! То що, й далі дискутуватимемо про нахабство?!

Чейна зіщулився, відвів очі.

– Е-е-е…

– Гаразд, забудьмо. У вас накипіло, у мене накипіло. Буває. Слухайте, у місті справді збираються відкрити Медичну академію?

Він зрадів зміні теми. Майже не хмурячись, повідомив: чутки не брешуть, спеціально створений комітет шукає потрібних викладачів.

«На кшталт Коньяра Терна?» – ледь не ляпнула Міка.

Але змовчала. Не запитала навіть, чи збирається лікар брати участь в освітній програмі, і якщо так, то як хто? Вона цінувала перемир'я, хай і тимчасове.

– Лейк повертається, – ні з того ні з сього додав Чейна. – Йому запропонували очолити проєкт, і він погодився. Мене також запросили. Незважаючи на ваші причіпки, я хороший хірург.

«І поганий патологоанатом», – Міка не уявляла, як це може поєднуватися.

Але настрій різко стрибнув угору. Шазілір жив своїм життям, незважаючи ні на що. Вірив у майбутнє. А проблеми… Як казав Даріан, вони будуть завжди. Такий світ. Головне – бачити не лише їх.

– Справді три лінії, лікарю? Ні, я не чіпляюся. Це має значення!

– Три!

Трясця… Поставали нові питання.

Якщо Уфін – не обдарований, тоді якого демона його відправили в Шазілір? Тому що він очолював Раду? Заступник набагато краще підійшов би для місії в далеку колонію. Чи через Лонса? Юний ейрон говорив, що королівський чаклун відкрито ним цікавився. А раптом…

Прокляття! Наніт і його син відрізнялись як зовні, так і за характером. Чорне волосся і погляд спідлоба – їхні єдині спільні риси. Але перше можна пояснити збігом, а друге – часом, проведеним під одним дахом.

Якщо ж припустити, що між ними немає спорідненості…

Міка обсмикнула себе, змусила розмірено рухатися до карети, що чекала неподалік. Нікаела навряд чи зраджувала – «випалювач» не пробачив би такого. Ймовірніше, що Лонс успадкував дар по материнській лінії. Тоді і пані Уфін, і маленька Зініела – потенційні обдаровані. Звичайно, чаклунські здібності можуть проявитися і через кілька поколінь…

«Це їхня сімейна справа. Я не повинна влазити», – проте дещо насторожувало.

Щит – рідкісний дар.

Лонс – щит. Брікк – щит. До того ж вони перетинались у минулому. Треба лише з'ясувати, наскільки близько. Смішно вийде, якщо виявиться, що за певних умов проклятість передається.