Шазілір. Полум’я нового дня

– Під'їхав! – Міка побачила карету приватної транспортної компанії, що зупинилася біля розшуку. – Не хочу здатися грубою, але ви впевнені, що йому треба казати про плед? Брікк надто гостро реагує на ім’я Нікаели.

«Плюс один» стосувалося саме дружини покійного Уфіна. Пара з кущів запевняла, що жінка нічого в шипшину не кидала, а забрала синю ковдру із собою, коли поспішала за роздратованим сином. Та й шипшина росла в провулку з іншого боку магістрату.

Підозріло, хіба ні? Але було простіше уявити сотню літаючих «випалювачів», ніж ейрону з ножем. До того ж біля головного входу її не бачили, а бічний замкнули о восьмій.

Щоправда, деякі чиновники мали запасні ключі, і це псувало всю картину. Якщо хтось забув про замок, у магістрат міг проникнути будь-хто. Тобто будь-хто з тих, хто знав про бічний вхід. Люди з Ради прибули до Шазіліра за дванадцять годин до злочину, тож навряд чи належали до таких.

– Отже, він і повинен її допитувати, – відрізав Мавк. – Ігри закінчилися. Настав час розслідувати вбивство, а не боятися зачепити чиїсь почуття.

Розміряні кроки Брікка почулися біля дверей. Він штовхнув дерев'яну стулку і лише потім постукав, наче запізно згадавши правила пристойності.

– О, – сказав коротко, виявивши всередині Міку. – О, – повторив, не знайшовши вільного стільця.

«Настав час розслідувати вбивство», – їй дуже не подобалося те, що вона збиралася вимовити.

– Вибачте за нескромне питання, – почала, відводячи погляд. – Пане Брікк, у вас інтрижка з Нікаелою Уфін?

Начальник розшуку поперхнувся вдихом. Зігнувся дугою і вибухнув несамовитим кашлем. Його опуклий лоб ударився об стільницю, долоня безпорадно забарабанила по підлокітнику, на очі навернулися сльози.

– Постукати по спині? – співчутливо поцікавилася Міка.

– Дякую, не треба, – прохрипів Мавк. – Досить і удару по мозку. Коли я говорив про нещадність, то мав на увазі дещо інше. Як вам таке на думку спало, га?!

– Через ваших свідків. Вони бачили типову сімейну сцену: нервовий підліток, дбайлива мати, стурбований батько. Якщо я помилилася, перепрошую.

Багрянець, що залив щоки та вуха «випалювача», потемнів ще більше. Брікк ледве стримував лють. Здається, її причиною було не образливе питання.

– Так чи ні? – тут, у розшуку, Міка не боялася напирати, хоча так і не наважилася глянути йому в обличчя.

Мавка перекосило знову.

– Ні. – «Випалювач» досить легко впорався з емоціями. – І якщо з образами покінчено…

– Не зовсім, – від хвилювання язик заплітався. – Залишилося кілька… Я не знущаюся, ні! Лонс – ваш син?

– Що?!

– У хлопця… Хм… У Лонса виявилася ваша проблема, пане Брікк. Дуже рідкісна проблема.

Здавалося, голова Ради кинеться трощити меблі. Його переповнювало шаленство, і з кожною миттю він дедалі більше втрачав самоконтроль.

– Води! – просипів Мавк.

Міка метнулася до підвіконня, відсунула папки, що заважали руху, схопила графин.

Поки вона розбиралася з посудом і витягала прикриті паперами склянки, Брікка трохи відпустило.

– Ні. – Він і не намагався вдавати, що спокійний. – Далі?

– Тільки не смійтеся, гаразд?

– Схоже, що мені весело? – його рик напевно почули й у магістраті.

– Ні, але…

– Я чекаю!

– Розумієте, це дуже делікат…

– Ну!

Міка подумки попрощалася з життям. Вдихнула глибше, приготувалася до неминучої лайки…

– Ви хочете одружитися з Блеккою Чаррою?

Вода, яку Мавк підніс до губ, виплеснулася на підлогу. Головний нишпорка скорчився, ніби його мучили судоми, майже сховався під столом, заходився хапати ротом повітря, задихаючись від нестримного сміху.

– В якому сенсі? – «Випалювач» розгубився настільки, що забув про неприязнь.

– Викрасти, збезчестити, повести до вівтаря силоміць, – Міка сумлінно перерахувала основні твердження ейрони. – До речі, згода її батька вам гарантована. Ну, на випадок, якщо це правда.

Брікк розгублено закліпав і розпачливо змахнув руками, вкінець заплутавшись.

– У Шазілірі занадто багато божевільних, – озвучив висновок, що влаштував його на деякий час. – Мене лякає це місто.

– Але ж ви розпитували про Блекку?

– Коли вважав її обдарованою.

Міка остовпіла.

– Блекка – обдарована? – прошепотіла, підштовхуючи до Мавка графин. – Боги не настільки жорстокі.

– Блекка Чарра була дуже підозрілою! І я вибачився за її зіпсовану репутацію! Хіба квітів замало? Потрібно компенсувати матеріальні збитки?

Скидалося на те, що Мавк ось-ось вирушить до пращурів – його майже не було видно з-під столу, а невиразні шерехи наштовхували на лячні асоціації.

– Не смійте. – Міка спробувала витягнути начальника розшуку на відкритий простір. – Тоді вас гарантовано одружать. Викрадуть, збезчестять і так далі. Допоможіть! Йому по-справжньому погано!

– Як на мене, йому аж надто добре, – огризнувся Брікк, та все ж коротким рухом висмикнув Мавка назовні, посадив у крісло й тицьнув у руку склянку із залишками води. – Ну, безумство закінчилося? – «Випалювач» зайняв звільнене Мікою місце. – Чи саме час запитати мене про таємні почуття до губернатора?

Міка пирхнула й стукнула по плечах Мавка, що знову похлинувся.

– Вважаю за краще губитися в здогадах.

– Припиніть! – прохрипів нишпорка. – Йдіть геть! Дайте померти спокійно! Міловіко, ви щось впустили… Загубиться серед мого смітника, ніколи не знайдете.

Брікк, підкоряючись засвоєним з пелюшок правилам етикету, люб'язно підняв складений вчетверо жовтуватий аркуш, що разюче відрізнявся від своїх чистеньких сусідів.

– Що тут? – Розгорнув, знаючи: Міці це не сподобається. – Хто зараз пише олівцем? – Його очі пробігли верхніми рядками. – Цікаво. Збиралися мене присоромити?

«Сподівалася, ти впізнаєш почерк, як упізнав Уфін».

– Марна затія, пані доглядачко. У Раді без товстої шкіри не виживають. – І все ж таки Брікк уважно читав старе послання. – Я бачив багато таких писульок. Траплялося, навіть передавав.

«Теорія не підтвердилася», – засумувала Міка.

– Ото ж негідник! – обурився «випалювач». – «…Ми обидва знаємо, чому так сталося. Клянусь, я не жалкую ні про що», – і цей покидьок називав себе чоловіком? Звалив усю провину на жінку! «Повір, тобі нічого боятися», – що ще за маячня? Вона довіку буде на прикметі у Ради! «Вибач, я не повинен був нагадувати тобі про минуле. Ми впоралися з ним, і це чудово», – ну і мерзотник! Ні з чим він не впорався, раз навіть в останньому посланні знаходить місце для докірливих натяків.

– Може, не підібрав інших слів, – Міці хотілося заступитися за невідому людину, яку вона вже вважала майже знайомою. – Ви б що написали?

– Мій лист готовий давно і в ньому йдеться не про мене. «Не впадай у відчай, Аліє!», ха! Та краще б він сто разів повторив: «Я люблю тебе, рідна»!

Міка знизала плечима. Вона не знала нічого про ту родину. Тобто знала… Якщо Рейн – реальність, а не породження фантазії Терна.

– Алія? – голос Брікка раптом змінився. – Елі? Де ви це взяли?

Міка завбачливо відскочила, але «випалювач» і не думав кидатися з кулаками. Він обм'якнув на сидінні, опустив руки. Втупився у вікно, важко дихаючи, й завмер, як зламана лялька.

«Експеримент вдався», – напрошувався висновок.

– У мене є ще сімнадцять таких самих. Хочете глянути?

Звичайно ж, інші листи не викликали інтересу, та Міка не збиралася розповідати, чому носить із собою саме це послання.

Клубочок почав розплутуватися. Краще не ризикувати. Як одна із зацікавлених сторін, Брікк міг обірвати нитку раніше, ніж вона привела б до відповідей.