Шазілір. Полум’я нового дня

– Магістрат? – Тимор одразу запропонував жменю смаженого соняшникового насіння. – Обережніше, вранці змазав двері.

– Порт. Ненавиджу це все… – Міка звично всілася на прохолодне сидіння й відкинула фіранку, готуючись до довгої поїздки. – Ви ж знаєте, що у Брікка нервовий зрив і він за ґратами? Його люди залишилися без нагляду, без вказівок і без зв'язку із зовнішнім світом.

Візник кинув лушпиння під огорожу.

– Органіка, – сказав розважливо. – Добриво.

Наче тут когось хвилювала проблема сміття!

– Керрейту не сподобається ваша самодіяльність, – зауважив Тимор, беручись за віжки. – І мені не подобається.

– А Мавк визнає, що ризик – шляхетна справа. Він, схоже, плутає проклятість із невразливістю. Та й кого ще до них послати, якщо навіть нишпорки уникають перетинатися з «випалювачами»? Від долі не втечеш.

Карета рушила.

– Будь-якого чиновника, – долинуло нечітко. – Розвелось їх, як молі. На одного більше, на одного менше… Ніхто й не помітить, якщо щось піде не так.

Ранкове сонце пробивалося крізь віконце, гріло оббиті повстю сидіння, висвічувало пилюку на підлозі. Міка заплющила очі, підставила обличчя теплим променям і усміхнулася сама собі, намагаючись простежити логіку начальника розшуку, який переконав її стати сполучною ланкою між Жовтою радою та Шазіліром.

«Ніхто не помітить» – точно не про неї.

Можливо, в тому й сенс?

Пані доглядачка надто помітна особистість, з нею традиційне «кінці у воду» не спрацює. Прецедент уже стався, і він показав, що для начальства «випалювачів» важливіше підтримувати добрі стосунки з міською владою, ніж прикривати тих, хто проштрафився.

Якоїсь миті різкий запах моря увірвався в карету, а від звуків, що панували на пристані, заклало вуха. Поглинута своїми думками, Міка й не помітила, як швидко минув час. Глянула на соняшникове насіння у себе в руці, зсипала його в кишеню. Опустила повіки, звикаючи до яскравості сонця, й безтрепетно підійшла до масивних воріт.

– Покликати Врана? – насторожено поцікавився вартовий – незнайомий хлопець, його Міка бачила вперше у житті. – Відвести до Денніка?

«І тут встигли перемити мені кістки», – подумки хмикнув вона.

– Заступник пана Брікка на місці? – запитала, чудово знаючи, що, згідно з розпорядженнями головного «випалювача», всі двісті членів Ради безвилазно сидять на переобладнаному складі.

Караульний не відразу зрозумів, про що мова.

– Заступник? А… Це… Ще не призначено. – На його безвусому обличчі майнула тривога. – Щось трапилося?

– Нічого. – Міка знизала плечима з навмисною байдужістю. – То хто головний після Брікка?

Їй розповіли, що є чергові в казармі, начальство над охороною, завідувач кухнею…

– Тобто головних немає, – підсумувала вона. – Дивно. І кому ж я маю передати розпорядження?

– Оголосити загальний збір? – прозвучала невпевнена пропозиція.

– Нізащо! – гаркнув Тимор.

– А куди діватися? – заперечила Міка. – Обов'язок перед суспільством, забули? Головне, простежте, щоб ніхто не прийшов із дошкою.

Вуха вартового спалахнули, і стало ясно: ту історію знає кожен. А чи була вона добрим уроком, покажуть найближчі години.

***

У центр міста карета повернулася далеко після полудня, коли спека піднялася настільки, що навіть птахи затихли, не висовувалися із тіней. Віконце не рятувало від задухи, і Міка, наплювавши на правила безпечної їзди, прочинила двері, впускаючи свіже повітря.

У торговому кварталі вона помітила галасливу групу, що складалася з чотирьох дівчаток і високої людини з голим черепом. Впізнати малих було нескладно, а от їхній супутник здавався невиразно знайомим – і носив одяг Лонса Уфіна.

Гукати Тимора не довелося – він сам зупинив коней.

– До сьогоднішнього дня я не вірив, що у світі є щось страшніше за «випалювачів», – пробурмотів приголомшено. – Діти – зло. Істинне.

«Комусь дістанеться на горіхи», – Міка поспішила до компанії, що голосно щебетала й не зважала на інших перехожих.

– Мишко!

– Ми йдемо на базар!

– По капелюх!

– Для Лонсика!

Як не дивно, тонкий голос Зініели з нетутешнім акцентом чудово вписувався у квартет. Вона втратила частину мережив, зате обзавелася зламаною паперовою парасолькою і виглядала задоволеною і щасливою.

На жаль, сказати те саме про молодого ейрона Міка не могла.

– Підозрюю, облисіли ви не від шазілірського клімату, – зауважила нейтрально.

Він посміхнувся й почухав рожеву потилицю, готову ось-ось обгоріти на сонці.

– Ми в лікарню гралися, – визнав неохоче. – Розігрували сценку «Лікар Чейна та Мишка». Я припускав, що мене постукають по спині, наліплять припарки і дадуть спокій, а вони впустили мені на голову палаючу лучину. До речі, залишків волосся вистачило на гру в перукарню та перуки для ляльок.

Міка здригнулась, уявивши, який гармидер піднявся в особняку. Уфін – не Терн, таке свавілля мовчки не стерпів би. Можливо, потім і охолов би, але спочатку…

– Ненавидите мене?

Лонс знову посміхнувся – цього разу трохи знічено.

– Сам винен. Не знав, що діти – як нічні жахіття з плоті й крові. Та й сенс злитися? Тим паче, давно хотів зробити щось таке. До смерті набридла басма. Це ж не Ібіс, нехай волосся відростає яке вже є. У Шазілірі руді трапляються на кожному кроці, й ніхто не пророкує їм вогонь.