7.2
Зморшки на обличчі Мавка склалися у химерний візерунок.
– Уфіна точно не отруїли, не застрелили і не задушили, – пробурмотів він, багровіючи. – Щодо цього лікар не сумнівався. Є сліди удару по голові, але, підозрюю, вони з'явилися посмертно. Власне, саме через це Ріан і… Ну, Чейна намагався прояснити… Забудьте.
Міка вперше бачила очільника розшуку таким безпорадним. Він ніколи не губився – у будь-якій ситуації випромінював оптимізм і сипав компліментами. А зараз…
Мабуть, вона могла його зрозуміти. Все йшло не так, і якщо сьогодні приголомшені «випалювачі» ще не напирали з претензіями, то найближчими днями вони вимагатимуть відповідей. А сказати їм нічого. Хіба що вказати на Райла, якого впізнала ейрона з поганим зором. Вдова, ага. Цього вистачить на тиждень, а потім почнеться суд, і фарс виявиться у всій своїй безглуздості.
До речі, що Нікаела забула у магістраті об одинадцятій вечора? Навряд чи зайшла провідати чоловіка, що спізнився на вечерю. Ні, за Райла турбуватися не варто – свідчення пані Уфін не витримає жодної критики.
– Причина смерті – велика крововтрата і розтрощений череп. – Мавк ніби забув про присутність слухачки і, витріщаючись на власні пальці, почав розмірковувати вголос. – Чейна поки не визначився, хе-хе… Ніж у груднині – рана серйозна, це точно… Але серця він не досяг. Або у злочинця не вистачило сил, або він не планував убивство. Я схиляюся до… Я гадки не маю, який варіант імовірніший! Знаю лише те, що якби Райл взявся за ножа, то проткнув би Уфіна наскрізь! І не розумію, чому Уфін не покликав на допомогу!
– Крововтрата? – Міка непідробно здивувалась. – У кабінеті було мало крові!
Головний шазілірський нишпорка здригнувся, почувши її голос.
– На одязі вистачало. Ні, звісно, це нічого не пояснює. Ще одна загадка! І порізи на зап'ястях… Декілька глибоких на лівій руці, незначний на правій. На мою думку, він наніс їх собі сам. Навіщо, скажіть на милість? Точніше, як?! Якби я вірив у потойбічні сили, то сказав би, що Уфін боровся із кимось безтілесним.
– І програв?
– У тому й річ, що ні! Кров у ранках встигла згорнутися! Уфін порізав собі руки своєю власною зброєю, причому досить глибоко, але залишився в кабінеті і якось зупинив кровотечу. А потім прогулювався з тим самим ножем у грудях, поки не стік кров'ю. Це не піддається логіці! Будь-яка нормальна людина здійняла б галас, добре що народу вистачало і на майдані, й на першому поверсі!
Порив вітру увірвався крізь вікно, ворухнув пучок пір'я, що стирчало з чорнильниці. Лампа, незважаючи на захисний ковпак, мигнула, з ґноту зірвалися іскри і обсипалися попелом на скло. Мавк зіщулився, напевно відчувши спиною прохолоду. Встав, зачинив віконниці…
Поки він розбирався із фіранками, Міка швидко пробігла очима папери, що лежали на столі. Стіс акуратних протоколів, звіт про розтин, опис кабінету й груба шкала часу, що рясніла знаками запитання…
Ната і його зізнань не було.
– Ну чому ж ви себе не бережете? Не можна читати за такого поганого освітлення. Вогник підкрутіть… І сідайте, мила моя, сідайте!
– Справді?
Недовіра була цілком зрозуміла – навряд чи хтось міг похвалитися тим, що зайшов у розшук і йому на блюдечку виклали останні новини про резонансний злочин.
– Ще б пак, люба моя дівчинко! Прошу, обережніше… Чорнило заважатиме, приберемо його… Розташовуйтесь із комфортом. Зараз якийсь ледар зробить нам чаю і збігає по печиво… Гей, Брасе! – адресувалося хлопцю із суміжного приміщення, що обіймав посаду чи то помічника, чи секретаря. – Злітай, орлику, в торговий квартал! Що тепер полюбляє молодь? Як щодо кренделів із вишнями, пані Міловіко?
Це ще що за дива? Ех, якщо щось здається неймовірним, треба придивитися до нього уважніше. Доглядачок, нехай і добрих знайомих, не запрошують взяти участь у розслідуванні. У кращому разі з ними обмінюються думками і пліткують про загальний стан справ. А тут ще й їжею приманюють!
«Досить вигадувати казна-що. Йому просто нема з ким поговорити. Ріан завжди заклопотаний, шазілірці ніяк не забудуть, що Мавк – ківірець, ейрони косо дивляться на стрічку чиновника, хай і найвищого рангу. Я розумію його як ніхто», – власна підозрілість Міці не сподобалася.
– Ворушися, телепню! Не змушуй чекати нашу любу доглядачку!
Вона навалилася на спинку крісла, раптом зрозумівши геть усе. В душі спалахнуло обурення, мовляв, хіба ж у Мавка є хоч найменші причини очікувати найгіршого?! Але гнів пішов так само швидко, як і зародився. Сердитися не мало сенсу. Такий світ, і не треба нарікати на дзеркало, якщо пика потворна.
– Теж вірите, що я проклята? Боїтеся, що підкорю своїй волі?
Мавк дивився прямо на Міку й усміхався.
– Я не вірю в чаклунство. Забули? Не вірив, не вірю і ніколи не повірю.
Але очі його говорили про інше.
***
Вузький ніж із руків'ям зі слонової кістки, що вважався знаряддям убивства, належав Наніту Уфіну і був особистим подарунком від короля Флеріана, врученим очільнику Жовтої ради незадовго до від'їзду зі столиці.
Розшук небезпідставно припускав, що саме цим лезом Уфін поранив свої зап'ястя.
Як? Незрозуміло.
Чим перев’язав рани? Невідомо.
Куди потім ділися пов'язки?
«Хрін його знає», – замість відповіді написав хтось нестримний на язик.
Потім сховав грубі слова під плямою чорнила, але перші літери залишив – чи не помітив, чи висловив у такий спосіб своє ставлення до того, що трапилася в ніч з другого на третій день місяця Клена.
Допит Лонса майорів позначками «Нецензурна лексика» і практично нічого не пояснював. Юнак визнавав, що з п'ятої пополудні до одинадцятої вечора перебував біля магістрату.
З якою метою? Чекав доглядачку архіву.
Навіщо? Хотів вибачитись.
Чому не зайшов усередину? Не знав, що у Шазілірі дозволено відвідувати державні установи без перепустки.
Коли пішов? Та тільки-но зустрів матір. Приперлася, їсти принесла, плед дати намагалася… Сил не було терпіти її сюсюкання!
Нікаела Уфін до розпитувань поставилася хоч і недоброзичливо, проте з усією відповідальністю. Вона розповіла, що зустріла біля воріт пана губернатора («Боги, як можна довірити місто людині у його віці?») та дівчину з архіву («Відразу і не впізнала!»).
Після нетривалої розмови ейрона попрямувала на бічну вуличку – туди, куди, якщо вірити якомусь чоловікові, втік Лонс. Сина вона побачила майже одразу. Від їжі він відмовився, плед жбурнув у кущі, зате погодився повернутися додому і поплентався до карети, що чекала на майдані.
Витягти плед із зарослей шипшини Нікаела не змогла через темряву та колючки. Вона повернулася до воріт.
Роззирнулася, бо погано орієнтувалася в цьому місці, подивилася на будівлю магістрату. У передостанньому зліва вікні другого поверху Нікаела побачила бійку. За її твердженням, дуже висока людина замахувалася на низьку. Пані Уфін збиралася повідомити про це охорону, але бійка припинилася сама собою. Ніхто не кликав на допомогу, до того ж очі не раз підводили Нікаелу, тому вона не захотіла виставляти себе панікеркою і змовчала.
Знайти карету не вдалося – певне, ображений Лонс наказав візнику їхати, не чекаючи матері. Міський годинник пробив одинадцять разів, і ейрона вирушила на протилежний бік майдану – до розшуку, де виднілися екіпажі. Там до неї поставилися з розумінням, і додому вона потрапила опівночі. Лонс уже замкнувся у своїй кімнаті й на умовляння відповідав лайкою, Зініела давно спала. А вранці нишпорки принесли жахливу новину.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!