Шазілір. Полум’я нового дня

Джамон розслідуванням не зацікавився.

– Вибач, подякую тобі пізніше. Побіжу до Жареї. Уявляєш, ці звірі не пускали її до мене. Бідолашна, як же вона страждала! Але не страшно, відтепер усе буде чудово. Знаєш, я тут подумав… Я мав багато часу на роздуми. Хочу з нею одружитися. Як гадаєш, краще зробити пропозицію сьогодні чи дочекатися сонячної погоди?

Міка ледь стрималася, щоб і справді не висловити все, що накипіло на душі. Висновки Райла ґрунтувались на домислах. Він знову вважав бажане реальним. Нічого не змінилося… Але це його особиста справа. Влазити не можна: порад Джамон не послухає, зате горезвісне «накаркала, чаклунко!» спливе потім обов'язково.

– У дощ люди дратівливі надміру. Не поспішай, добре? І квіти купи. Не солодощі, бо Жарея хоче схуднути до відкриття майстерні.

– Схуднути? Та нащо це… Ой, не перекручуй! Вона просто економила, щоб найняти мені найкращого захисника, та тепер їй не треба ні в чому себе обмежувати.

«Помилки – небезпечна річ. Їм так легко повірити. Особливо своїм», – проте Міка побоювалась розсіювати чужі ілюзії.

– Позичити грошей?

– Мене звинувачували у вбивстві, а не банкрутстві! – обурився Джамон.

Їй згадалися обіцяні за порятунок від «зараження» триста золотих монет. Члени Ради жили в достатку, тож у Райла, напевно, є пристойний капітал. Хоч би Блекка не звернула на нього увагу…

– Побажай мені удачі! – вигукнув він, зникаючи в коридорі.

– Це тобі не допоможе, – похмуро відгукнулася Міка.

За пів години повз протопав Нат Лиска: злий, розгублений, ошелешений тим, що раптом із головного свідка перетворився на арештанта. Його витягнуте обличчя ображено кривилося, губи тремтіли, ніби він стримував плач.

– Я й справді його бачив! – прогорлав магістратський прибиральник, помітивши «пані доглядачку». – Бронк бреше і не червоніє!

«Як і ти, коли описував криваві руки Райла», – Міка не відчувала до нього співчуття.

Ната відвели в камеру, і черговий повідомив, що пан Мавк звільнився.

Міка звично стукнула у знайомі двері, штовхнула стулку, не чекаючи відгуку.

– Я до вас із новинами, – сказала мирно. – І з вибаченнями.

– За що? – Старий із синьою стрічкою чиновника вищої категорії примружився, розглядаючи відвідувачку. – Правда, хай навіть неприємна, не потребує вибачень.

У Міки перехопило подих.

– Отже, правда… – видихнула вона, ненавидячи себе.

Мавк підвівся, звільнив протилежний край столу від паперів, вказав на крісло.

– Я не вірю у чаклунство – це теж правда, – промовив без апломбу. – Але я вірю у незрозуміле і знаю: з вами щось не так.

– Чому? Хіба я давала привід?.. Гаразд, забудьмо. Справа в Ріані, чи не так? Ви не можете розібратися, що у нас відбувається, і вам це не подобається.

– Забудьмо, – повторив Мавк, не заглиблюючись у деталі. – Свіжий протокол. – Він поворушив пальцем один з аркушів. – Не цікаво? Чи знаєте, що у ньому?

Міка почала втрачати терпіння.

– Мені заперечувати? Чи ви вдасте, що не чули, як Райл ділився новинами з усім світом? Так, я знаю, що знайшовся новий свідок. І знаю, що той чоловік із кадастрового бреше. Ні, я не змушувала його це робити, але тут моє слово проти вашої фантазії, та й усе. Ще питання?

Співрозмовник потягся до графина, що ховався під столом, хлюпнув у склянку трохи води, осушив її одним ковтком.

– Я зголоднів, – пробурмотів, звертаючись до себе. – Не складете компанію?

– Вибачте, ні. – На очікування й без того змарнувалося багато часу. – У мене є питання і дещо цікаве.

– Про Раду? Ріан уже ділився міркуваннями. Мало віриться, якщо чесно.

– Про розслідування!

Уважний погляд Мавка пройшовся вбранням Міки.

– Довго чекали? Ваш одяг зовсім сухий.

«І вкритий плямами. Дякую, що нагадали, сама ніколи б не помітила», – але огризатись не хотілося.

Міка глибоко вдихнула, проганяючи роздратування. Вона прийшла сюди, щоб озвучити зовсім свіжу здогадку.

– Серед знайдених у кабінеті Уфіна доказів є клаптик блакитної тканини, – промовила, стежачи за виразом обличчя начальника розшуку. – Мені здається, Ріан показував вам роздерту шаль. Клапоть не від неї, так? Той шматочок відірваний від тонкої ковдри. Згодні?

– Звідки ви дізналися? Він казав, жоден із вас не торкався знахідки.

Міка здригнулася.

– Скажу більше: мені здається, що дуже скоро ту ковдру принесуть у розшук.

– Пророцтвам я вірю ще менше, ніж казкам про чаклунство, – похмуро посміхнувся Мавк. – Що ж, почекаємо.

Магістратський годинник пробив полудень. На кілька хвилин визирнуло сонце й одразу ж зникло за пеленою дощу. Міка перечитувала протокол допиту чиновника з кадастрового відділу, головний нишпорка переглядав якісь записи. Періодично він піднімав очі, ніби питаючи: «І чому ж не справджується прогноз?».

Хай би й не справдився… Якщо Міка помилилася – чудово. Менше на одну загадку.

На жаль, це навряд чи станеться.

– Пане Мавк, тут така справа…

У кабінет зазирнув черговий і зупинився на порозі, перетоптуючись з ноги на ногу.

– Знайшли ковдру? – буркнув начальник розшуку.

Нишпорка витріщився на нього, не приховуючи благоговійного жаху.

– Як ви…

– Зараз прийду, – тьмяний голос Мавка не виражав нічого, окрім утоми. – Ходімо, пані доглядачко. Покінчимо з цим.

Мокрий, покритий темними плямами пакунок лежав на столі у сховищі доказів. Поруч із ним стояв високий худорлявий чоловік із зеленою стрічкою – завідувач відділення.

– Висушити? – поцікавився він, помітивши невдоволення начальства. – Навряд чи температура щось зіпсує. Це пролежало у воді надто довго, щоб збереглись якісь зачіпки.

– Сушіть. – Здавалося, очільника розшуку зовсім не турбує невдача. – Точно кров?

– Зважаючи на все, так. Дивіться, краєчок відірвано… Або відрізано. Схоже, сюди підійде той шматок, що був під столом Уфіна.

Після повернення в кабінет Мавк таки запитав щодо ковдри.

– Всі дивувалися, чому в кабінеті мало крові, – промовила Міка, намагаючись не дивитися на свій одяг. – А потім мене облило гнилою водою з фонтану, який засмітився ні з того ні з сього. Тепер зрозуміло, що Уфін намагався зупинити кровотечу ковдрою. Хтось був із «випалювачем», і цей «хтось» забрав доказ. Питання в тім, хто? Чому вони не покликали на допомогу? І чому наш таємничий незнайомець ховав ковдру? Адже вона не могла пролежати стільки днів непоміченою. Думаю, її підкинули цієї ночі, й фонтан забився. Навіщо, га? Пане Мавк?..

– Ви пів дня проходили в крові Уфіна…

– А дехто в ній навіть викупався. – Міка видавила криву посмішку. – Байдуже, переживу.

Але на душі все одно було бридко.