Шазілір. Полум’я нового дня

Рейн чекав Міку посеред під'їзної доріжки – якраз на тій відстані від особняка та варти, де будь-які звуки сприймались як шум міста. Він стояв, навалившись усією вагою на здорову ногу і сховавши руки в кишені сірого сурдута, в якому зазвичай ходив учитель Терн. На його рухливому обличчі застигла гримаса чи то невдоволення, чи болю. Коротке, ніби присипане попелом волосся безладно стовбурчилося, очі поблискували у світлі молодого місяця.

– Віддайте, – ніби знайомий голос, але Міка не впізнавала жодної нотки. – Просто віддайте, і забудемо одне про одного.

– Записи? – Вона сумнівалася, чи є сенс гаяти час, проте Рейн сам надав привід для зайвого питання.

– Лист. – Його терпінню позаздрив би й губернатор. – Я знаю, він у вас.

– А натомість?

Кульгаючи сильніше, ніж зазвичай, Рейн перемістився до краю доріжки і сів на купу бур’янів, залишену садівником до кращих часів.

– Мені не потрібні проблеми, – мовив, охоплюючи руками коліна. – Все чесно: я віддав вам лист, а тепер хочу забрати назад.

– Чому? – Міка сподівалася, що Рейн хоч трохи буде відвертим. – Що змінилося? Вам уже не хочеться відплати, Коньяре?

Він потер ліве плече, ледь помітно скривився.

– Ви надто допитливі, пані Міловіко, – заявив беззлобно. – І, якщо вам відоме моє ім'я…

– Рейн Морн? Чесно кажучи, я майже впевнена, що він – плід вашої уяви.

Було видно, що співрозмовник образився. Підхопився на ноги, похитнувся, схопився за гілку бузку, утримуючи рівновагу.

– Ви ж читали записи! – вигукнув у дусі скривдженої дитини. – Згоріли лише останні!

– Я бачила їх. Ті жахливі картинки, що виникали у вашому мозку, розліталися по всьому особняку.

– Як… Тобто… І дівчатка?..

– Не думаю. Певне, вони відчували ваші емоції як свої і… ну… поводилися не найкращим чином.

Рейн оступився, зачепився за прим'ятий сливник, майже впав на бур'яни.

– Однак ви мені не вірите, – прошепотів здивовано.

– Лист насторожує. – Міка не хотіла його засмучувати, та дещо вимагало роз'яснень. – Ось дивіться, у вас була сім'я: батько, мати та брат. Батька спалили, його останнє послання ви знайшли в Ібісі. То чому там згадується лиш одна дитина?

– Я не знаю! Не знаю!

У цьому крику чулося стільки гіркоти та страждання, що Міка повірила. Просто відкинула сумніви. Чоловік, що розгойдувався біля її ніг, щиро вважав себе Рейном – тим, хто готовий на все, аби відшукати родичів і передати матері пошарпаний лист.

І він умів убивати.

Міка роззирнулася, виглядаючи, в який бік зручніше втікати. До будинку? Доріжка рівніша, ямок менше… Але там діти, Рітта і, можливо, Рунка. До воріт? Суцільний сливник, ями… Зате охорона, напевно, поки не спить. Ага, охорона. Веселі хлопці, що красувалися м'язами перед вдячною жіночою аудиторією і навряд чи пробували кров на смак. Чи не обернеться все так, що вона приведе до них смерть? До речі, їх чомусь і не помітно…

– Як ви пробралися до садиби? – запитала Міка, палко бажаючи помилитися. – Повз сторожку? Чи методом табуреток?

– Яким методом? – здивувався Рейн. – А, ви про той сором із огорожею… Каюся, здурів. Але тепер мені не страшні перепони. Я можу літати, – повідомив із прихованою гордістю.

– Та не сьогодні.

Здавалося, його очі вилізуть із орбіт.

– Левітація дається вам тільки в моменти сильної нервової напруги. – Міка знову оцінила шляхи відступу, визнала ворота найкращим варіантом, глянула на співрозмовника, чекаючи, коли він відведе очі, й… сіла поряд із ним. – Якби було інакше, ви б не стрибали зі скелі, а тренувалися на м’якому пісочку. Правильно? Нагадаю ще один неприємний факт: регулювати висоту підйому ви не навчилися, а злітати у небо посеред міста – ідеальний спосіб привернути до себе увагу. Отже, табуретки?

– Поліна, – підтвердив Рейн неохоче.

– Дуже боляче?

– Стерпно. – Він знову потер плече. – Боги, звідки ви… Стривайте, всі ці чутки… Я підозрював, що ви проклята, тому й віддав листа. Думав, використаєте його, щоб переконати Нелюда не співпрацювати з «випалювачами». На мені теж прокляття, але я не здатний ні на що! А ви… Пані Міловіко, як вам вдається знати все?

«Зовсім недавно я лізла крізь прути схожим методом. У мене був помічник, який допоміг не впасти з протилежного боку. Однак без Тимора я або застрягла б, або розквасила б собі ніс. Ти не виняток», – але не варто розкривати особисті таємниці.

– Досвід, – сказала Міка багатозначно. – Сім років регулярних тренувань.

Останнє явно було перебільшенням, але Рейн глянув із несподіваною повагою.

– І все?

– Переконливі наставники також важливі. Голод, холод, загроза Жовтої ради. У нас обох цього вистачало.

Рейн здавався враженим до крайності.

– Скільки вам?

– Двадцять один.

– І мені. Я постарів у дванадцять.

– А я народилася старою.

– Ми однолітки… Може, на «ти»?..

«Ще одна бунтівна душа намагається стати ближчою… Чому їх притягує до мене? Спочатку Райл жадав потоваришувати, тепер цей безжальний месник шукає прихильності. І не відштовхнеш же – таке відчуття, наче я знаю його з дитинства».

– Добре.

Хмари закрили місяць, і в темряві, що нахлинула звідусіль, зірки засяяли яскравіше. Теплий вітер ворушив листя, погойдував гілки, розносив аромат півоній. У навколишньому шелесті чувся чийсь стогін, і від цього ставало незатишно.

– Мені потрібний лист. – Задушевна розмова анітрохи не вплинула на наміри Рейна. – Будь ласка.

– Вибач.

– Прошу тебе, не змушуй мене застосовувати силу!

Погроза була схожа на благання.

– Вибач, – повторила Міка, відчуваючи жаль. – Я б із радістю, але тут дещо сталося…

– Віддай, бо…

– Бо що? – Її повільно накривало роздратування. – Зачаруєш? Ні. Наздоженеш? Ні.

– Ти сидиш поряд, – огризнувся Рейн.

Вона розлютилася по-справжньому.

– Вдариш? Рука підніметься? Права не дотягнеться, а ліва розпухла так, що й у напівтемряві видно. Вивихнув, так? І сам лікуєш? Поважаю. За цілеспрямованість – не за дурість! Повторити ще раз? Листа немає! Мені шкода! Можу принести письмові вибачення за втрачену власність! Або написати з пам'яті, але ти, впевнена, знаєш його й сам, а почерк відтворити я не зможу!

Виглянув місяць, посріблив широке листя бузку, висвітлив високі травинки, що пробивалися зі щілин поміж камінням, згустив тіні. Рейн дивився на блідий диск, майже прихований липами, і його губи ворушилися.

– Немає? – ледь розібрала Міка тихі слова. – Немає!

– Пробач! – її голос виражав крайній ступінь люті, а не жалю. – Так, це моя помилка. Брікк роздер лист на клаптики і запхав їх у лампу. Очікувалося, що ми з Мавком зуміли б його зупинити? Та він ніби збожеволів! Чи не зубами рвав хлопців із розшуку, що прибігли на наші крики! А тепер давай начистоту, Рейне! Алія Морн – твоя мати? «Випалювач» впізнав її ім'я й оскаженів! Це він зруйнував вашу родину?

Рейн застогнав, сховав обличчя у долонях.

– Це Брікк?!

Він мовчав. Його думки напевно витали в проклятому богами Ібісі, за багато років до сьогодення.

Міка підвелася, почувши далеке пирхання коней, із насолодою вдихнула густий аромат квітів. У Шазілірі все інакше. Чи надовго? Вона не знала. Але збиралася не втрачати моменти, яких скоро може не стати.

– Той чоловік, – прошепотів Рейн, дивлячись у землю, – зруйнував моє життя. Я уявляв, як мучитиму його день за днем, як примушу відчути біль кожного невдахи, що трапився на його шляху, як потім спалю і нарешті забуду кошмар, в якому живу через нього.

– Це Брікк?

– Так.

– І ти хочеш його вбити?

Рейн зненацька розсміявся: страшно, неприємно, удавано.

– Ні. Досить смертей. Я давно відмовився від помсти, а сьогодні Ясан Брікк особисто зробив мені величезну ласку. На твою думку, навіщо я шукав листа?

– Щоб віддати матері? – Міка пам'ятала історію Рейна.

– Щоби знищити. Щоб жодна жива душа не прочитала ті рядки. Щоб усе закінчилося!

– Чому? – Вона не розуміла, що сталося за фатальні кілька днів і змінило його наміри. – Ти… Ти вирішив, що ніколи її не знайдеш?

– Я вирішив, що не повинен шукати.

– Через минуле?

– Через сьогодення.

Міка подумала, що в дечому він має рацію. В пам'яті Алії Морн жив кучерявий хлопчина з пустотливою усмішкою та смішинками в очах. Можливо, ейрона і не відштовхне вбивцю зі скаліченою психікою, яким став її син, але чи відчуває вона радість від зустрічі?

– Уфін теж бачив лист. Я думала, він упізнав почерк, але, здається, його налякало ім'я. Який стосунок мав Наніт до твоєї родини, Рейне?

«Ти його вбив? Змусив померти?» – на щастя, доповнювати питання не довелося.

– Я вперше зустрів його у Шазілірі. «Випалювач» назвав мене примарою і схопився за ніж… Того дня в магістраті… Я приходив по лист. І він прийшов. Я й пальцем його не чіпав! Накинув шаль, щоб затримати, й вистрибнув у вікно… Потім повернувся, натрапив на Райла. Той зачиняв двері й стояв спиною. Мені хотілося втекти, але… Я полетів не назад і вниз, а вперед і вгору. Вдарив його коліном у шию, потім сам врізався в стелю. Отямився, коли здійнявся гамір. Повернув шаль на місце і забрався геть.

Зовсім близько почулися кроки.

– Нелюд приїхав, – зауважив Рейн. – Прощавай, Міловіко Дзвінко. Ми більше не побачимося.

– Дівчата сумують. Ти мав попрощатися.

– Придумай щось, ти добре з ними ладнаєш. А мені час покинути Шазілір.

Рейн підвівся, розсунув гілки бузку.

– Прикро, що не вдалося їх побачити, – сказав у темряву.

І впав навколішки, бо в його гомілку встромився арбалетний болт.

– Думаю, у вас буде шанс виправитися, – заявив Мавк. – Зв'язати, перев'язати, обшукати. Можна у зворотному порядку.

Темні постаті, що вистрибнули з-під кожного куща, взялися до справи.