17.2
***
Поява Врана помітно підняла Рунці настрій. Тобто спочатку вона ображено надула губи, пустила сльозу, спромоглася на несміливі докори, проте невдовзі повірила у «надзвичайно важливі причини», через які він не згадував про неї після бурхливого першого побачення.
Міка, йдучи з садиби губернатора, наказала «випалювачу» не заграватися і пам'ятати про домовленість. Потім подумала, що дарма в це вплуталася. Хоч би не стало гірше… Час лікує, тож врешті-решт покоївка заспокоїлася б і забула б злощасного залицяльника.
Тобто його дар.
Демони б розірвали Раду!
Все знову впиралося в дар і «випалювачів», що користувалися своїми здібностями без жодних докорів сумління.
Можливо, несвідомо.
Можливо.
Та Міка не вірила вже нікому, особливо людям, яким з юності прищеплювали відчуття зверхності, без пересторог вручали чужі долі, вчили брати від життя все і не звітувати навіть перед богами.
Але зробленого не повернеш… І, згадуючи муки Рунки, підсилені підлим даром Врана, так навіть краще.
«Для неї чи для мене? Ще трохи – і я, надивившись на Раду, повірю, що стараюся не заради її спокою, а щоб не слухати постійне скиглення», – від таких думок ставало моторошно.
Згадуючи недавні події, Міка занурилась у зневагу до себе як до потенційної маніпуляторки чужим життям і не одразу побачила Лонса Уфіна, що походжав біля східного кінця огорожі, витріщався на сусідні будинки і щосили вдавав, нібито опинився на Кавуновій вулиці зовсім випадково.
– Вибачте, Тиморе. – Вона жестом зупинила «охоронця», що чекав біля воріт і мовчки рушив слідом за нею. – Ця зустріч потребує приватності.
– Думаєте, ейрону є справа до обслуги? – Тимор не іронізував – повідомляв звичайну істину.
– Не хочу його злякати. Будь ласка.
Як не дивно, візник послухався. Чи то не вважав молодого Уфіна досить небезпечним, чи прохання Міки були для нього пріоритетнішими за накази Керрейта.
Помітивши «пані доглядачку», Лонс квапливо відступив подалі – не поспішаючи, втім, іти геть. Почувши його присутність, загавкали собаки: сусід якраз спустив їх із ланцюга на прогулянку, і вони, ставши на задні лапи, водили носами над кам'яною огорожею, ловлячи чужий запах.
– Пташечко, фу! – пролунало за стіною.
Одна з широких морд зникла, щоб кинутися на огорожу вже з розгону.
Лонс витріщався на псів як заворожений.
«Собак ніколи не бачив?» – здивувалася Міка.
Легко торкнула його за плече, і він, скрикнувши, відскочив із вражаючою спритністю.
– Якщо не помиляюся, ви чекали на мене. – Якимось дивом вдалося стримати сміх. – Погуляємо?
Зелені очі Лонса зло блимнули.
– Потрібна ти мені… – проскрипів він ледве чутно.
«Потрібна, раз ти годинами чекав мене біля магістрату, потім зловив за міським управлінням, а тепер навіть біля будинку тиняєшся».
– Гаразд. – Міка не збиралася благати. – Гарного дня.
Розвернулась, неквапливо пішла назад…
Його вистачило на три кроки.
– Зачекайте! Я… Я хочу…
Досвід підказував, що повертатися не варто. Нехай дозріє для одкровень. Хай сам наздоганяє! Хай…
Але Лонс зволікав, і Міка, ненавидячи себе, здалася.
Підійшла, пробурмотіла якусь банальність, ризикнула швидко доторкнутися до його руки… І відчула себе неймовірно дорослою, коли цей юнак, молодший усього на чотири роки, глянув на неї з такою надією, що вона зрозуміла: йому по-справжньому погано.
– Всі кажуть: ви – обдарована. Я вірю. Тоді, на узбережжі, ви наказували мені заспокоїтись і зупинитися. Я чув кожне слово, тому й сердився все сильніше. Допоможіть! Я… Маю гроші. Не так багато, як у Ради, але… Тут, у Шазілірі, ви працювали майже задарма! У матері багато коштовностей. Ми заплатимо скільки скажете!
«Він чув?.. Отже, ще один щит. А я вважала, що мій дар рідкісний».
– Я зізнаюся у всьому! – В погляді Лонса металося божевілля. – Піду в кар'єри чи на шибеницю! Все що завгодно, аби не вогонь!
– Ми говоримо про…
– Той бриг. Моє прокляття настільки велике, що я загнав корабель на скелі, лише побажавши цього! То ти… Ви… Зцілите мене?
– У вогонь точно не пущу, – і це був той чи не єдиний випадок, коли Міка дала обіцянку, не роздумуючи жодної миті.
***
Хвилі пінними бризками розбивалися об кам'яні піки, що виступали з води. Їхній шум нагадував гуркіт, незважаючи на те, що погода стояла тиха, майже безвітряна. Потривожені мушлі перекочувалися, підкоряючись волі прибою, і приглушений шерех навівав сонливість.
Полохливі краби прудко розбігалися з-під ніг, ховалися під густо розкиданими на узбережжі валунами, прикидалися нерухомими камінчиками. Безтурботні чайки походжали мокрим берегом, шукаючи щось у прибережних наносах. Часом вони злітали, кричали на неслухняні хвилі, сідали на гострі верхівки скель і спостерігали за світом, немов забувши про пташині турботи.
Розбитий корабель був мертвий, потворний і самотній. Люди залишили його на милість стихії, знявши найцінніше, тварини поки що не наважилися перетворити на свій притулок.
Рвана діра в дерев'яному боці щирилася уламками дощок і перегородками, що випирали зсередини. Крізь неї в трюм нанесло чимало піску, і створювалося враження, що бриг пробитий наскрізь.
– Батько стояв на містку. Он там, бачите? – Лонс простяг руку, вказуючи на судно. – Він усміхався, бо на березі нас чекали чиновники, а не… не… Самі розумієте, чутки ходять різні. У Ківірі Шазілір не шанують. Подейкують, тут заправляють прокляті, і тому багаття палають рідко.
«Скоро так і буде», – Міку охопив незрозумілий сум.
Чи вийде? А якщо вийде, то чим це обернеться?
Вона повністю усвідомлювала: не всі обдаровані готові дотримуватися законів і неписаних правил. Як знайти управу на тих, хто надумає скористатися даром заради вигоди?
– Зініела вибігла на палубу. Вона завжди кудись поспішає! Підбігла до мене, штовхнула, показала на чайку і сказала, що хоче собі такого альбатроса. – Лонс гладив зігрітий південним сонцем бік корабля, його погляд блукав у синюватій далечіні. – Потім смикнула маму, попросила дозволу піднятися на місток. Почала рюмсати, коли її не пустили, заявила, що поскаржиться батькові. Він її обожнював, балував постійно! А вона користувалася цим, клянчила подарунки, ябедничала без міри. Яка ж вона ще маленька!
Обгоріла шкіра юного Уфіна за минулий час змінила морквяно-червоний відтінок на суцільний рум'янець і нещадно лущилася, місцями аж звисала клаптями. Лонс чухав вузьке підборіддя, не помічаючи, що ось-ось подряпає його до крові. Синяво-чорне волосся теж не витримало натиску шазілірського сонця і стало сухим, ламким, звисало як стара солома з занедбаної стріхи. Ластовиння заполонило ніс і щоки, короткі вії зблякли, на губах виднілися тріщини. Лиш зелені очі не втратили блиск.
– Капітан запропонував почекати, щоб шхуна розвантажилась і відійшла першою. Там шастало надто багато дрібних суденець, іти було складно. Вони не реагували на сигнали, кричали про якусь чергу… Батька це розсмішило. Він наказав збільшити швидкість. Заявив: «Подивимося, чи заберуть вони свої човники. Заодно покажемо, що сила за нами». Мати покликала Зініелу до себе, повернула обличчям до корми. Почала сюсюкати, розповідала про морських котиків і дельфінів… Вона не бачила, що один човен уже перекинувся. У неї зір дуже поганий. А Зіні запитала: «Чому та дівчина борсається у воді? Вона нас наздоганяє, так?» і помчала до борту, щоби нічого не пропустити. І… І тоді я…
Худий кулак врізався в осмолені дошки, на кісточках пальців виступила кров. Злякана чайка обурено закричала і втекла якнайдалі. Лонс простежив за нею поглядом, облизнув розбиту руку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!