Шазілір. Полум’я нового дня

***

Тонка папка ощасливила пана Аліша, ще кілька людей пішли з якимись виписками, хтось навіть сказав: «Дякую». Нарешті голоси за дверима стихли, і Міка вирішила, що сьогодні зі справами закінчено. Відсунула в куток чорнильницю, сховала журнали обліку…

– Чому нічого не кажеш? – Помічник пильно стежив за кожним її рухом. – Зовсім нецікаво? Чи думаєш, що все зрозуміла?

Вона підійшла до вішалки. Й навіщо?.. І з протилежного кінця кімнати було видно, що шаль зім'ята до неможливості і кинута на гачок абияк. На крайній справа гачок, а не зліва, як раніше.

– Теж вважаєш, що я зірвався? – вигукнув Райл.

Його коліна врізалися в стільницю, крісло прокреслило глибокі подряпини на підлозі.

– Ні. – Міка безтрепетно спостерігала, як він вибирається з пастки меблів. – Ти б не підставив мене. Ну, і сам не підставився б так безглуздо.

– Тобто на вбивство я здатен, так? – Розлючений погляд спідлоба й стиснуті кулаки налякали б кого завгодно. – Здатен?! Я?!

«Вже забув, як збирався спалити дитину?» – і все ж Міка промовчала.

Джамон Райл – не Даріан, готовий витримати будь-яку неприємну правду, сказану достатньо щиро.

Не буває колишніх «випалювачів». Не можна умовляннями перетворити хижака на травоїдну тварину і не можна змінити спосіб мислення того, хто все свідоме життя бачив лише чорне та біле.

Для помічника існували люди, яких він присягався захищати всіма силами, прокляті – поріддя темряви, що не заслуговувало на співчуття, і архівна доглядачка. Вона не вписувалася у звичну схему «добро – зло», тому стала для нього відправною точкою на шляху до знайомства зі світом без спалювань. Можливо, через роки Джамон і навчився б толерантності… Але тижня йому не вистачило.

Міка розправила шаль, очікуючи побачити відірваний клаптик, і ахнула. Посередині зяяла дірка – величезна, майже на всю довжину, з рівними краями та розсипом темних зашкарублих плям навколо.

– Ось тепер у мене виникли запитання.

– А я не маю відповідей! – закричав Райл. – Вперше в житті я залишився у понаднормовий час! Листи твої переписував! – Вказав на стосик пожовклих аркушів, що сусідив із новим папером. – Майже все зробив! Три штуки, уявляєш?! Вважай, половину!

– І нічого підозрілого не чув?

– Знущаєшся?! Що я міг чути, якщо мене… А, ти ж не знаєш… Мене вирубили! Як шмаркача! Відійшов у вбиральню, повернувся, хотів писати далі – і все! Отримав по шиї! Ось який синець! – Джамон повернувся спиною, відтягнув униз сорочку. – Придурки з розшуку мало не повбивалися, перевіряючи, чи можна самостійно так забитися. Ну, віриш?

– Угу.

– Слухай, я не святий, але й не паскудив би відкрито. Тим паче, навіщо? Уфін поняття не мав, що я з Ради. Дізнався б потім, звісно… Таж і Брікк дізнається! Мене ж після справи про шазілірське «прокляття» кожен собака пам'ятає. Гей, що ти там вишукуєш? Обережніше! Дихати важко, Мишко!

Міка відпустила його комір. Поспішно схопила олівець і, поки картинка не стерлася з пам'яті, накреслила на пустому аркуші дивний знак, не схожий на жодне гільдійське татуювання Келіварії.

– Це символ Жовтої ради? – запитала, продемонструвавши спіраль, перекреслену трьома лініями.

– Навіки залишиться, щоб його… – підтвердив Райл. – Під лопаткою теж є. Показати? А засмага у мене непогана, правда ж?

Розчарувати чи зробити комплімент вона не встигла.

У двері пошкрябалися – невпевнено, ніби перевіряючи, чи є хтось усередині. Міка кинула зім'яту шаль назад на вішалку, постаралася приховати від сторонніх очей компрометуючу дірку. Райл відскочив, обсмикнув сорочку, ще й столом відгородився від сусідки по кабінету.

– Якщо Жарея – це не знак Ради, а помилка юності, – попередив. – Тільки спробуй проговоритися! Вона з мене шкуру здере, аби його не бачити.

«Ви разом менше трьох днів. Звідки такі пристрасті?» – звісно, свої думки Міка залишила при собі.

– Можна, дозвольте? – У щілину просунулась миловидна голівка з високою зачіскою. – Не заважатиму?

Мелодійний голос відвідувачки немов мазав медом, великі, вміло підведені очі скромно дивилися в підлогу, на червоних губах грала збентежена усмішка, проте Міка воліла б залишитися на безлюдному острові в компанії Брікка, ніж пробути поряд із Блеккою хоч п'ять хвилин.

– Заходьте, пані Чарро. Обережніше, прошу вас. – Розкішно прикрашену сукню благородної дами прищемило дверима і довелося її звільняти. – Чим можу вам допомогти?

– Мишечко! Сонечку! Та що ж ти як нерідна? – Від розпростертих обіймів ейрони відсахнувся навіть Райл. – Благаю, називай мене Блеккою! Дивись, я тобі смаколиків принесла. – З розшитої бісером сумочки з’явилося розкришене печиво. – Поїмо разом? Ми ж тепер подруги!

«Отрута чи проносне?» – на жаль, визначити ступінь ризику на око Міка не могла.

Втім, від минулої зустрічі Чарра напевно порозумнішала і не пригощатиме отрутою в присутності свідків.

– У вас якась справа? – Джамон безсоромно витріщався на тонку фігурку в блідо-жовтих мереживах. – Хочете, я вами… е-е-ем… займуся?

– Заходила до Ріана. – Блекка продемонструвала щасливу посмішку кожному із присутніх окремо. – Ми з ним помирились. Ох, яке полегшення! Я знаю, Мишечко, це завдяки тобі! Дай я тебе поцілую!

Міка поспішила відгородитися вішалкою. У її розумінні слова «Звинувачень проти Чарри не висуватиму» мали мало спільного із дружніми стосунками, але краще не сперечатися. Ейрона любила придумувати плітки, причому найчастіше сама в них вірила і прагнула посварити своїх вигаданих ворогів. Так сталося, що тему «вискочки з архіву» фантазія вельможної пані вважала особливо плідною.

– У мене до тебе малесеньке проханнячко, – стишила голос Блекка. – Хочу зробити декому сюрприз, розумієш? Глянь! – Вона витягла із сумочки аркуш, від якого нестерпно тхнуло солодкими парфумами. – Допоможеш?

Звичка перемогла – Міка прочитала виведені рівним почерком імена і навіть пригадала, в яких відділах шукати інформацію. Потім схаменулась.

– Вибачте, це конфіденційно, – сказала з усією належною шанобливістю і приготувалася до пронизливого вереску.

– Знаю, лапусенько! Тому й прийшла до тебе, а не до цього злючого відділу реєстрації шлюбів. Зроби заради дружби, га? Я в боргу не залишусь!

«Дати одружень та дні народження дітей… Блекка збирається когось шантажувати?» – здивувалася Міка, а за мить вже ошелешено дивилася на кілька золотих монет, які Чарра піднесла до самого її носа.

– Мишечко, будь гарною подругою! Присягаюся, більше ніколи нічого не попрошу! А це на… на цукерочки. Сонечку, ти така худенька! Тобі треба добре харчуватися! Ріан заслуговує найкращого! – На мить справжнє обличчя ейрони виглянуло крізь маску привітності. – Він у мене ідеальний!

«Невже Блекка готова викинути гроші на вітер, аби сказати мені, що я не гарна? Згодна, шазілірський стандарт краси – низенька тростина, яку вітром хитає, а мене в дитинстві дражнили ліхтарним стовпом. І, як не дивно, мені давно байдуже», – Міка насупилась, не вірячи в настільки просте пояснення.

– Нічим не можу допомогти, – сказала прохолодно. – Якщо ви маєте зайві монети, витратьте їх на благодійність. Кабінет сім-три, перший поверх, праворуч від приймальні. Провести?

Тонкі риси ейрони перетворилися на оскаженілу гримасу.

– Бери гроші! – пискнула Блекка. – Тобі стільки ніколи не заробити!

– Та годі вам, моя зарплата значно більша.

– Справді? – розгубилася Чарра. – На багато?

– Разів у п'ять.

– І куди ти їх витрачаєш? – Образа в голосі Блекки боролася з недовірою. – Га?!

«Зважаючи на те, що мій перший місяць на цій посаді ще не закінчився, – нікуди», – та бути відвертою з ейроною Міка не збиралася.

А та знову спалахнула азартом і почала мало не силою пхати гроші. Нарешті зітхнула, шпурнула їх на стіл.

– Подавись! – виплюнула, переводячи подих. – Заходьте! – крикнула до дверей. – Усе готово!

– А, хабар, – розчаровано протягнув Райл, що з цікавістю спостерігав за стараннями знатної пані. – Оце втрапила дурна коза… Міко, де в нас бланки для розшуку? Треба звинуватити цю прекрасну даму у спробі підкупу і стягнути з неї пристойний штраф. Нам же належить якийсь відсоток? Чудово, посидимо сьогодні у таверні!

Прямокутні пики здорованів у мундирах розшуку, що з'явилися на поклик Блекки, трохи остудили його запал.