Шазілір. Полум’я нового дня

Суд над Нікаелою Уфін відбувся наприкінці місяця Липи. Він пройшов тихо та непомітно. Можливо, тому що думка громадськості була на боці підсудної (чоловік-«випалювач» – чим не привід взятися за ніж?), але Міка вважала інакше.

Останні кілька днів місто повнилося іншими чутками.

По-перше, ейрона Чарра, незважаючи на протести сім'ї та обурення вищого товариства, офіційно заручилася. Ця новина не встигла обрости плітками, коли Блекка розірвала заручини і заявила, що присвятить своє життя релігії. Через дванадцять годин вона охолола і вирішила зайнятися благодійністю. Ну а в день суду вивела у світ якогось красунчика – продавця з «Лілій».

По-друге, самотні жінки та чоловіки різного віку раптом увірували у всемогутню силу кохання і кинулися підшукувати пару серед людей іншого соціального стану. Не дивно – уми містян сколихнув наочний приклад служниці, до того ж удови й аж ніяк не красуні, за якою впадав майже ідеальний чоловік (майже – тому що титула у Баміала не було і не очікувалося). Той факт, що на п'ятдесят тисяч шазілірців знайшлася лише одна така пара, мріям про «принців» чи «принцес» не заважав.

По-третє, (і це головне, якщо говорити відверто) у ейрона Понка, відомого непримиренними висловлюваннями на адресу чаклунства і сліпим обожнюванням Жовтої ради, згорів будинок. Оскільки ввечері ейрон розважався, як завжди, у алкогольних місцях, то під час події він валявся у власній вітальні, напившись до стану колоди. Йому не вдалося взяти участь у порятунку своїх рідних, зате до моменту, коли особняк повністю охопило полум'я, чоловік протверезів настільки, щоб побачити: його сина виніс із вікна другого поверху летючий чоловік, а обпалені руки дружини зцілив здоровань із непримітним обличчям.

На ранок ейрон не сумнівався: дива йому примарилися через хміль, дитина фантазує, дружина перебільшує, а сусіди брешуть, щоб звести його з розуму. Проте на міських зборах вперше за останні двадцять років він не розказував про проклятих, що ось-ось поневолять людство.

– Тепер ти розумієш, чому тобі не місце у Комітеті? – запитав після того випадку Даріан.

Ще б пак Міка не розуміла! Брікк діяв брудно, мораль для нього не означала зовсім нічого.

Будинок спалахнув сам, та ще й тоді, коли поряд ішли Рейн і хлопець із даром цілителя? Тричі ха!

Але…

Це спрацювало. На жаль, наочний приклад мав більший успіх, ніж листівки про рівність та толерантність.

І ось тепер, у день суду, місто забуло і про Нікаелу, і про покійного Уфіна – його займали події іншого рівня. Одні пліткарі стверджували, що поріддя темряви відвідали Шазілір невипадково і скоро гряне біда, інші бачили: дружньо налаштовані чаклуни бувають корисні, треті відверто заздрили дару. Але Міка з гіркотою усвідомлювала: незважаючи на такий настрій, якщо містяни спіймають справжнього проклятого, спалення йому влаштують і без участі «випалювачів».

Забобони сильні, їх не викорінити одним показовим виступом. Можливо, нинішнє покоління ніколи не прийме обдарованих. Однак Міка не збиралася здаватися тільки тому, що попереду очікував неймовірно важкий і невдячний шлях.

«Це моє місто», – нагадала собі вкотре.

Протерла очі, непомітно розім’яла затерплі плечі. Судове засідання добігало кінця. Воно тривало майже три години, і провести їх у спекотному (південне літо нарешті порадувало гарною погодою) приміщенні, слухаючи монотонні голоси і шкодуючи про своє рішення підтримати Лонса та Рейна хоча б присутністю, було не надто приємно.

З кімнати для нарад повернувся суддя. Оглянув присутніх підсліпуватими очима, важко опустився у крісло. Нечисленні глядачі, що дрімали на розставлених уздовж стін лавках, мляво заворушилися. Хтось захропів, зашурхотіли підошви, якась дама заплуталася зачіскою в фіранці і влаштувала хвилину сум'яття.

Міка випрямила спину, поклала долоні на коліна. Вирішила вважати цю позу досить пристойною для вислуховування вироку і пораділа, що традиційне келіварійське: «Встати! Суд іде!» у Шазілірі не прижилося.

Пересиджені ноги пощипувало, спека навіювала сонливість. Люди довкола мали не кращий вигляд – то тут, то там хтось позіхав, розімлілі глядачі ледь фокусували погляд, кілька чоловіків тихо хропіли під стінами.

«Ганьба, а не процес», – напрошувався висновок.

Прийшли лише ті, кому наказав службовий обов'язок, та найзатятіші пліткарі. Свідки виступили на початку засідання і тепер знудьговано крутилися у правому кутку зали, скромно одягнена Нікаела терпляче сиділа у лівому. Лонс періодично кудись виходив, але повертався і прилаштовувався поряд із матір'ю.

Брікк три години поспіль нерухомо витріщався на суддю. Ментальні здібності не використовувалися, проте Міка бачила: погляд «випалювача» – майже настільки ж дієвий засіб, як і чаклунство. На жаль, суддя гадки не мав, що саме від нього вимагалося, тому нервово тер спітніле чоло і покусував губи.

Рейн був неподалік виходу. Як завжди тихий і непомітний, він не зводив очей із підлоги і викликав співчуття, а не страх. Сидів рівно, ніби м'язи «проклятого» не відчували напруження, і вивчав візерунок на паркеті.

Ейрона дивилася тільки на сина. На старшого, Лонсу приділялося мінімум уваги. За виразом її обличчя не можна було сказати, що вона думає. Туга – ось єдине, у чому Міка не сумнівалася.

Як не дивно, вона розуміла цю змучену життям жінку.

Нікаела вийшла заміж, щоб убезпечити сина – єдину дитину, яка в неї залишилася. У сім'ї головного «випалювача» навряд чи шукали б проклятих, тим паче сам Уфін ставився до життя раціонально і, піклуючись про репутацію, захищав би Лонса від Жовтої ради, навіть якби помітив його дивацтва.

Коли загубився Рейн, Брікк рятував сестру, а не племінника, який (він точно знав) був нащадком справжнього чаклуна і в майбутньому міг відправити у вогонь всю свою сім’ю. В Ібісі Морнів вважали проклятими, повернутися туди Нікаела не мала змоги. Втім, вона розуміла: у місті фанатиків Рейн нізащо не виживе, якщо його знайдуть представники місцевої влади, то відправлять не в притулок, а на багаття.

Для Уфіна цей шлюб був угодою. Він знав, що першого чоловіка Нікаели Брікк спалили як чаклуна, і тому не любив пасинка, але це давало йому додаткову владу над її братом – авторитетом серед звичайних «випалювачів».

Жінка зробила все, щоб хоч Лонс жив нормальним життям. Зрадила себе, свої переконання та пам'ять про коханого – про того зненавидженого всіма відчайдуха, що показав їй світ поза кровожерливим Ібісом. Забула й того тихого шляхтича, що любив її без умов і пішов у вогонь заради сім’ї. Стала справжньою ейроною, як вимагало суспільство.

Вона зносила жорстокість цього світу рік за роком, а потім зірвалася. На власному чоловікові, о так… Того фатального дня чаша її терпіння переповнилась.

Але це не було виправданням.