Шазілір. Полум’я нового дня

***

Ранок видався теплим, дощовим і метушливим.

Міка довго крутилася в ліжку, прислухаючись до крапель, що барабанили у шибки, і швидких голосів усередині будинку. Вставати не хотілося.

Що чекало за межами особняка? «Випалювачі» вже в курсі, навіщо їх відправили в Шазілір. Райл, напевно, розкаявся і повідомив ім'я проклятої, яка нібито штовхнула його на вбивство. Чиновники розписали десятки версій того, які саме секретні розпорядження прийшли зі столиці.

І взагалі, архів закрито. Опечатано. Це законний привід не вилазити з-під даху в сиру погоду.

«Ти вчора революцію поривалася влаштувати, ледарко», – безжально нагадала пам'ять.

Снідати Міка вийшла не в найкращому настрої. Рунка знову начудила: у приступі працьовитості взялася мити підлогу в коридорі і так люто махала шваброю, що та вирвалася з рук і забризкала «пані доглядачку» брудною водою.

Оскільки покоївка не встигла забрати синій мундир із пральні, а вдягати літній варіант уніформи не було бажання через запланований візит до «випалювачів», довелося вдовольнитися білим – так званим «святковим».

Розмірковуючи про те, як подолати зарослу травою доріжку, не заляпавшись до маківки, Міка зазирнула в їдальню.

– Всі зібралися? – здивувалась, побачивши чотири тарілки: для Маріда і Рітти, для неї самої і (невже?!) для Даріана.

– Тихіше! – зашипіла куховарка. – Я вмовила вчителя приєднатися до вас. Не відлякайте.

«Йому за двадцять і він має диплом Ківірської академії освіти. Що за ніжності?» – насупилась Міка, сідаючи на найближчий стілець.

Присунула ближче тарілку з чимось на кшталт рагу, взяла серветку…

– Пересядь, – наказав стіл.

Серветка впала на підлогу. З-під вишитої скатертини з'явилася маленька дитяча рука і люб'язно подала шматок тканини.

– Не їж це, – була чітка вказівка.

Міка з цікавості колупнула виделкою їжу. Картопля, перець, кабачки, дощові черв'яки…

– Ми їх у гаряче не клали. – Дзвін посуду спровокував активний шурхіт під стільницею. – Вони живі, бачиш?

Злитися чи сміятися? Урок, схоже, пішов на користь – живу істоту дітлахи пожаліли. Час переходити до наступного – довести, що знущатися з людей погано, і навіть якщо вони не скаржаться, їм все одно боляче.

Вміст тарілки повернувся до попереднього стану. Міка підтягла ближче до себе інші три, вишикувала їх у ряд. Поклала поруч столове приладдя й підняла край скатертини.

– Вилазьте. Нумо! Ви ж не хочете скуштувати батьківського ременя?

– Пан Коньяр не дозволить! – почулося дружне заперечення.

– До чого тут пан Коньяр? – Міка скорчила погрозливу міну. – Гидота дісталася мені, а я, самі знаєте, терпіти таке не збираюся, – зловісний тон дався без особливих зусиль. – Вибирайте: я чи Ма… ваш батько.

Дівчата довго не роздумували – слухняно стали біля стола й обмінялися хитрими поглядами в дусі: «Легко відбулися. Мишка мораль прочитає та й забуде».

– Прошу. – Міка вказала на їжу. – Вас троє, мисок теж три. Одна з них із вашою начинкою. Самі вирішуйте, хто яку з'їсть. Тільки черв'яків залиште, бо вони справді живі.

– Що?! – прогорлав злагоджений хор.

Міка заспокійливо підняла руку:

– Все чесно, хіба ні? Ви не знаєте, яка тарілка особлива. Взагалі-то треба було б її розділити, але я сьогодні добра, тому покарання дістанеться тому, від кого відвернеться удача. Вибирайте.

– Ти не посмієш!

– Ти погана!

– Ти пожалкуєш!

Вона пересмикнула плечима.

– Ремінь для всіх чи смачний сніданок для двох – що тут несправедливого?

Бешкетниці не зрушили з місця, лиш зиркали з-під насуплених брів і штовхали одна одну, під’юджуючи до дії. Середня з дівчаток готувалася розплакатись.

– Доброго ранку! – У їдальні з'явився Марід, принісши запах вогкості та мокрого листя. – Що тут у вас?

– Татку! Вона хоче нас нагодувати…

Старша нахаба розгублено замовкла.

– Чим? – Зарослий бородою до самих очей чоловік оглянув перестанову на столі. – Пахне смачно.

Його донечки надулися ще більше, але від скарг утрималися.

– Та ось розігруємо їжу вчителя, – мовила Міка. – Така смачна, що ніхто не бажає спробувати щастя.

– А, он як, – Марід втратив інтерес. – Дивні методи. Як на мене, різки ефективніші.

Наповнив іншу миску, вмостився навпроти дівчат, почав з апетитом наминати овочі.

Зазирнула Рітта, поставила ті ж запитання, приєдналася до чоловіка.

– Холоне, – нагадала Міка.

З важкими зітханнями дівчатка встромили прикрашені завитками виделки в рагу.

– Це те, про що я думаю? – Терн взявся казна-звідки. Незважаючи на кульгавість, швидко перетнув приміщення і втупився в їжу обуреним поглядом. – Для вас немає нічого святого! – Він миттю визначив, вміст якої з посудин було перемішано. – Ось, Коро, – посунув до старшої четверту тарілку, що стояла трохи осторонь, – не бійся.

«Не зовсім те, що хотілось, але я не винна», – про всяк випадок Міка відступила від столу.

Діти полегшено видихнули.

Кора подарувала Коньяру вдячну посмішку, а злій Мишці – оскал тріумфу. Зачерпнула їжу, відкрила рота…

І закричала – на кінчику виделки погойдувався «сюрприз», призначений учителю.

Рагу полетіло на підлогу разом із посудом, Кора – до умивальника.

– Що за мерзота? – вигукнула Рітта. – Як ви посміли підсунути моїй дочці таку гидоту? – накинулася на Терна. – Та хто ви такий?!

– Замовкни, жінко, – різко сказав Марід. – Вони не боялися їх викопувати, то хай не бояться і знаходити.

– Безсердечний!

– Дурна!

За кілька хвилин біля столу залишилися тільки Міка і невезучий Коньяр – інші пішли сваритися в приватних умовах.

Міка згребла шматки розбитого посуду, викинула у відро для сміття. Подумала, що з усім іншим розберуться без неї, і почала шукати, що б поїсти, бо торкатися рагу чомусь перехотілося.

Потім згадала про Терна, що невпевнено спирався на спинку стільця, і вирішила зав’язати розмову.

– Поснідаєте зі мною?

– Апетит зник, – відрізав він. Затим прокашлявся. – Вибачте. Мені й на думку не спало, що ви блефували, – його голос тремтів, карі очі дивилися в стіну – не на співрозмовницю.

– Справді? – Міка не збиралася напирати, проте й прикидатися наївною бажання не було. – Як на мене, ви зробили це навмисне, пане учителю. Ні, я вас розумію і не засуджую. Будь-якому терпінню настає кінець. Але на мене кричати не варто.

Співрозмовник незграбно переступив з ноги на ногу, сховав забруднені чорнилом руки до кишень простого темно-сірого костюма.

– Про що це ви? – Створювалося враження, що питання адресувалося картині над столом.

– Три тарілки, четверта осторонь. Відразу зрозуміло, це не просто так – вибір із чотирьох вони зробили б охочіше. До того ж усі бачили, що найпідозріліша їжа дісталася Вірі, молодшій. Я сподівалася, старші поміняються з нею, та вони лише вдоволено переглянулись. А ви замінили миску Кори – тої, хто організовує витівки. Ну чи не дріб'язково?

Терн опустив голову. На його хворобливо-блідих, не зачеплених шазілірським сонцем щоках проступили червоні плями, притиснуті до голови вуха налилися фарбою. Він провів вузькою долонею по їжачку бляклого, немов посивілого ще в юності волосся, облизав несподівано яскраві губи.

– Мені не подобаються жаби, – пробурмотів ледь чутно. – Вони погано поєднуються з візерунком на моїх простирадлах, – додав зухвало.

Міка запізно зрозуміла, що Коньяр чекав осуду.

– Повірте, миші анітрохи не кращі, – зауважила без тіні посмішки. – Знаєте, це не моя справа, але… Не дозволяйте сідати собі на шию. Покажіть, хто головний. Дівчатка багато що розуміють і швидко вчаться. Я не прошу вас перетворитися на тирана, пане Терн. Просто проведіть межу і не підпускайте їх до неї. Або лякайте Марідом, це працює безвідмовно, хоча уявлення не маю, чому, він їх ніколи й пальцем не чіпав. Традиції, певне.

Його погляд відірвався від підлоги, підборіддя здригнулося.

– Іноді щоб зрозуміти, що відчуває жертва, треба побувати в її шкурі, – видавив Коньяр через силу.

– Ви це знаєте з власного досвіду, Рейне?

Він не знепритомнів і не почав фальшиво обурюватися. Підняв брови, трохи примружився:

– Перепрошую, що? Рейн?..

– Обмовилася. – Міка постаралася зберегти незворушність. – Вибачте, буває. Тож у вашій педагогічній практиці вже були такі випадки?