Шазілір. Полум’я нового дня

Двері, які Брікк, ідучи, відчинив ногою, кілька разів хитнулися і, видавши наостанок жалібний скрип, зупинилися.

– Не питаєш, навіщо я це сказав? – Губернатор втупився у вікно і, здавалося, навіть вітер, що люто розмахував фіранками, не заважав йому вдивлятися в невідомі далі.

– Через спалення, – кисло відповіла Міка. – Тепер у них на одну версію більше. Як на мене, ідея так собі, але нехай краще косо дивляться на магістрат, ніж вишукують чаклунство.

Порив вітру перемістив примітний клапоть на відкритий простір, і вони обоє зиркнули на «доказ» із однаковим смутком.

– Я не носила цю шаль тижнів зо два, – чомусь вважала за потрібне пояснити Міка. – Можливо, вона ціла і турбуватися нема про що.

– Окрім Райла. Якщо його притиснути…

Продовжувати не мало сенсу. Помічник, що донедавна щиро вірив у вище призначення Жовтої ради, не міг змінитися за лічені дні. Він викладе все, що знає. Щоправда, відомо йому небагато… Але кількох шазілірських обдарованих він назвати зуміє і точно не забуде згадати Міловіку Дзвінку.

– Треба поговорити з ним, – зітхнула Міка. – Ненавиджу це…

– Його допитував розшук, – нагадав губернатор.

– Облиш, Ріане, це зовсім не те! Як тільки відвідувачі розійдуться, спробую зачепити Райла. Власне, я тому й прийшла… Чи можна влаштувати так, щоб його поки не смикали? Ну, хоч до завтра?

Керрейт невиразно хитнув головою:

– А раптом все зовсім просто, і ти покриваєш убивцю?

– По-твоєму, Джамон замотався в мою яскраву шаль і подався на побачення з «випалювачем», а коли той відкинув його претензії, смертельно образився і схопився за ніж? Дурниці!

«Ви справді мене не пам'ятаєте? Зовсім не пам'ятаєте? Таких, як я, – сотні, і кожен вважає себе особливим», – майнув свіжий спогад.

Рада була для Райла сенсом життя, і ніхто не знає, що діялося в його голові після розмови з Уфіном.

– Будь ласка, дай нам день, – тихо попросила Міка. – Знаю, ти його терпіти не можеш, але… Хоч до вечора, гаразд?

Даріан не обернувся. Їй спало на думку, що вона хоче надто багато. Він щойно навіки зіпсував відносини з «випалювачами», прагнучи відвернути увагу від мешканців другого поверху. Не треба вимагати неможливого – Керрейт не дурень і сам вирішить, як краще.

– Не затягуватиму, – видихнула Міка напівпошепки.

Акуратно зачинила за собою двері, перетнула коридор, мимохідь привіталася з чиновником, що йшов назустріч.

– Прошу, пане Аліш, заходьте, – звернулася до людей, які стояли під її кабінетом. – Ваше зведення про рівень ґрунтових вод на ділянці готове. Пане Тейла, на жаль, записи вісімсот сьомого року не збереглися. Ейроно Затта, змушена вас засмутити: та інформація, яку ви запитували, вважається конфіденційною і може бути передана лише безпосереднім учасникам справи.

Трохи обурень, кілька схлипів, погроза «донести, куди слід»… Міка посміхнулася незадоволеним відвідувачам і зайняла своє робоче місце. Райл шурхотів паперами за сусіднім столом і, як не дивно, не поспішав ділитися враженнями про розшук, де він пробув аж до обіду.

***

Нічні прибиральники, згідно з розкладом, закінчували роботу о десятій вечора, але молодого амбітного Ната це не стосувалось. У нього була мета: отримати підвищення до осені, і він ішов до неї, не зважаючи на конкурентів.

У другий день місяця Клена йому усміхнулась удача: у шановного Тулона, що завідував канцелярським відділом, народжувала дружина, тож він, крикнувши першому-ліпшому чиновнику: «Нагляньте тут!», помчав додому.

Про чиновницьку стрічку Нат поки що міг тільки мріяти, проте коли чоловік із податкової, який мав нещастя наглядати за чужим кабінетом, наказав йому «посидіти годинку до закриття», вирішив вважати це натяком долі.

Коли пробило восьму, хлопець, уявляючи себе великою шишкою, ще крутився у кріслі начальника канцелярії. Ближче до дев'ятої гратися набридло, а о десятій він зі спокійною совістю почав збиратися додому.

Отут і чекала підкладена свиня. З'ясувалося, що Тулон похапцем забрав із собою ключі, і Нату доведеться або ризикнути і залишити приміщення незамкненим (а за таке можна й догану отримати!), або затриматися в магістраті на всю ніч.

Звичайно, він обрав друге.

Колеги, перед якими прибиральник від обіду задирав ніс, зглянулися й залишили йому шматок хліба – щоб не помер від голоду до ранку.

– Не радій, хлопче! Дінк зі статистики після народження сина тиждень не з'являвся, – налякав хтось. Жартома, звісно, – вдень можна було звернутися до адміністратора й отримати запасні ключі.

Нат згриз суху шкоринку і спробував влаштуватися на ніч із комфортом. Не виходило: низьке м'яке крісло погано поєднувалося з високим твердим стільцем.

Він промучився до половини одинадцятої – завдяки настінному годиннику час тягнувся особливо повільно. Потім йому спало на думку, що на другому поверсі багато порожніх приміщень і не станеться нічого поганого, якщо позичити звідти одне з крісел.

Нат рушив до сходів, намагаючись не шуміти надміру. Охоронці перекидалися біля виходу лінивими фразами, але не звернули на переміщення прибиральника жодної уваги – у багатьох кабінетах міського управління ще горіло світло, чиновники зрідка снували туди-сюди і перекрикувалися крізь відчинені вікна.

На останній сходинці Нат зупинився, розмірковуючи, чи йти у праве крило (здебільшого зайняте) чи спробувати щастя у лівому, де таблички мали лише чотири кімнати.

Несподіваний скрип дверей налякав його до писку. Прибиральник охнув, відступив у тінь. Потім побачив, що це не привид і не очільник «випалювачів» – лише дівчина з архіву.

Вона переступила поріг і завмерла, ніби не знаючи, куди попрямувати. Повернулася вліво, довго дивилася на вікно в кінці коридору. Нат уже вирішив, що вона надумала провідати Уфіна і зажадати, щоб той відігнав від воріт свого сина (Лонс досі стирчав за огорожею і був у всіх на язиках), проте пані доглядачка розвернулась у зворотний бік і, щохвилини оглядаючись і до чогось прислухаючись, пішла до сходів.

Хлопець полегшено перевів подих. Не помітила! Не те щоб він побоювався, що архівна вискочка кинеться писати скарги, але й нариватися не хотілося.

Витягнувши з відкритого кабінету правого крила непогане крісло, Нат поспішив на перший поверх. Влаштував собі пристойну постіль, заліз на неї з ногами… І виявив, що загубив ключі від підсобки з інвентарем прибиральників. Прокляв власну розсіяність, повернувся на другий поверх…

– Гей, хлопче, збігай у їдальню і принеси чого-небудь перекусити! – приголомшив його «випалювач», що якраз визирнув у коридор.

Новина про те, що магістратська їдальня зачинилась о восьмій, а інші розташовані аж у торговому кварталі, Уфіна не втішила.

– Бридке місто! На вигляд самі святенники, а копнеш глибше… Давно варишся в цьому казані, малий? Що за дівка в мене по сусідству?

Нат справедливо розсудив, що якщо з Жовтою радою розшаркується навіть губернатор, то нема чого зображати скромника і треба підготувати собі тепленьке місце. Тому він охоче просвітив Уфіна щодо «тої самої», яка несподівано отримала завидне призначення. Той факт, що до появи доглядачки жіночої статі більшість містян навряд чи замислювалися про існування архіву і точно не хотіли займатися нудною роботою в неопалюваному приміщенні, справи не змінював. До речі, щодо приміщення… Стара будівля вимагала ремонту вже років десять, і лише з появою Міловіки Керрейт спромігся помітити її аварійний стан. Ну чи не цікаво?

– Очі у неї чаклунські, – задумливо заявив «випалювач», проігнорувавши натяки на цікаві стосунки доглядачки та очільника Шазіліра. – Дивиться прямо в душу. Посміхається, а погляд наказує вдавитися. Мотай на вус, жовторотику! Як зустрінеш жінку, перед якою не зможеш встояти, знай: вона з проклятих.

Прибиральник невпевнено зауважив, що якщо одягатися так безсоромно, як архівна вискочка, то ніяких потойбічних сил не треба – чоловіки й без того наввипередки падатимуть до ніг.

– Дурне малолітнє теля, – беззлобно штовхнув його в плече Уфін, – красуням купують хутра та коштовності, а не довіряють столітню історію міста. Точно тобі кажу, з нею щось не так. Досі не можу забути її очей. Таке відчуття, що вона бачить крізь стіни, хех!

– Мені здавалося, вона поважає Раду, – ляпнув Нат. – З Райлом он швидко зійшлася. Пан Даріан казиться, дивлячись на них.

– А Райл – це… А, ось воно що! То от чому вона мріяла поглядом всадити мені ніж у серце. Перевиховує, отже… Ну-ну… Цікаве у вас місто. Тільки прибув – і привіт, чаклунко. Вона гарна… Видовищне буде вогнище.

Об одинадцятій Нат витягнувся на двох кріслах і постарався викинути з голови і моторошного Уфіна, і мешканку архіву, яку досі називав різними словами, але в чаклунстві не підозрював.

За п'ять хвилин за вікном канцелярії щось упало на землю.

Ще через хвилину з'явився охоронець, пробурмотів лайку і покликав напарника.

– Вбивство! – розчув Нат і висунувся подивитися, де і що сталося.

Краще б він цього не робив… Заснути йому так і не вдалося. Який може бути сон, коли дізнаєшся, що дівчина, яка стійко ігнорувала шепіт за спиною, здатна вбити силою думки?

Наступного дня прибиральник зважився на одкровення і, будучи людиною практичною, поспішив не в розшук, а до губернатора.