Шазілір. Полум’я нового дня

– Обережно, підлога місцями прогнила, – попередив він досить привітно.

Це не було марнуванням слів, бо в напівтемряві старого сараю ледь розрізнялися навіть великі предмети.

Міка схилила голову, придивляючись до трухлявих дощок, помітила кілька іржавих цвяхів, що небезпечно стирчали вістрями догори, й переступила дірку, проломлену чиєюсь ступнею. Сповільнила крок, звикаючи до напівтемряви, і лиш тоді роззирнулася уважніше.

Потріскані стіни, крихітне віконце під стелею, ще й павутиння пасмами звисало з балок… Тут не прибирали і не намагалися зробити приміщення хоч трохи житловим. Навіщо старатися? Проклятий – не людина, йому пил не заважає.

– Стілець? – люб’язно запропонував Брікк. – Водички?

– Не треба, дякую. Ніж, будь ласка.

– Навіщо? – помітно отетерів він.

– Вузли зав'язані на совість. Не думаю, що їх можна розв'язати. Послухайте, це ваше болото і все таке, але… Скажу прямо: чаклунство не робиться руками, ногами, очима чи іншими органами. Навіть слова не грають особливої ролі. Важливий розум, а його, самі розумієте, не зв'яжеш. Звідси і традиція спалення. Чаклувати важко, коли… Не знали? А я ось цікавилася історією.

Від згадки про вогонь дебелий хлопець, що досі байдуже дивився на безпорадну муху в павутинні, стрепенувся. Скрипуча лавка, на якій він сидів, хитнулася, павутина обірвалась і відчайдушне дзижчання припинилося.

– Він нестабільний, – попередив Брікк.

– Навколо дві сотні добірних вояків. Не вигадуйте відмовки.

Він завагався. Підійшов до зв’язаного, посмикав надто туго затягнуту мотузку.

– Під вашу відповідальність, пані Дзвінко.

«Мені ніколи в житті так не лестили», – зі сміхом підсумувала Міка.

Ох, що почнеться, коли ілюзії розвіються! Та зневірятися рано. Спочатку необхідно досягти свого, а потім нехай очільник Ради вірить, у що хоче.

– Згодна. – Було важко зберігати урочисто-серйозний тон. – Я відповідальна за все.

Кілька рухів – і вузли розплутались як за помахом чарівної палички.

«У Брікка не пальці, а кліщі», – спало на думку.

Якщо такі зімкнуться на чиїйсь шиї… Бр-р-р… Ідея з розслідуванням різко втратила привабливість.

В'язень ворухнувся, незграбно почав розминати затерплі зап'ястя. На його руках були величезні, темні до чорноти синці, але він ніби не помічав їх – тер болючі місця не менш енергійно, ніж чисті ділянки шкіри.

– Можна з тобою на «ти»? – м’яко запитала Міка.

Сповнені неприязні очі на мить блиснули з-під опухлих повік, та майже одразу примружилися, рятуючись від пилу й тонкої смужки світла, що падала звідкілясь зверху.

– Ні, – прозвучало вороже.

– Денніку! – погрозливо почав Брікк.

– Деннік, – повторила Міка, без тіні страху (вона сподівалася, що збоку це виглядало саме так) підходячи до «зараженого». – Скільки тобі? Вісімнадцять?

– Дев'ятнадцять, – підказав голова Ради. – У цьому віці вони найбільш вразливі.

Ну і як же витерпіти цю маячню?!

– Хочу порадувати вас обох – практика показує, що до двадцяти… – Міка затнулась, вирішуючи, наскільки далеко можна заходити у брехні. – Дев'яти, – закінчила з упевненістю, якої аж ніяк не відчувала. – До двадцяти дев'яти шанси одужати… тобто позбутися прокляття вкрай високі.

Фізіономія Брікка, що давно розміняв п'ятий десяток, помітно посвітлішала, а от Деннік поставився до цих слів зі скепсисом, цілком зрозумілим як для його становища.

– Отже, наді мною будуть проводити експерименти? – запитав похмуро, ігноруючи важкий погляд начальника, що наказував заткнутися й уважно слухати.

– Всього три, – обнадіяла Міка. – І кілька запитань. Почнімо з питань, гаразд?

Жодної реакції.

– Є думка, що чаклуни здатні працювати лише з живою матерією: людьми, тваринами, рослинами. Ти, наскільки я розумію, рухаєш предмети. Пояснення?

– Моє прокляття аж надто сильне? – вищирився Деннік. – Я такий єдиний і унікальний?

– Ні. – Міка почувалась дуже дивно, розмовляючи про чаклунство з «випалювачами». – Навпаки, – заявила замість: «Припущення про живу матерію помилкове».

Світлі брови Денніка зійшлися на переніссі.

– Справді? – він уперше заговорив без агресії. – І цього можна позбутися?

«Звісно, ні!» – та вголос довелося фальшиво оголосити:

– Звичайно! І якщо вже ми обговорюємо твої нові здібності… Перемісти що-небудь, будь ласка.

Хлопець засопів зовсім як ображена дитина.

– Зараз не можу, – визнав за кілька хвилин. – Воно накочує. – Створювалося враження, що Деннік соромиться свого недолугого «прокляття». – Іноді.

Брікк тупнув ногою, висловлюючи недовіру. Його підопічний насупився ще більше.

– Всяке буває. – Міка поспішила перейти до другого питання, що не давало їй спокою. – В тебе є татуювання Ради?

Татуювання їй продемонстрували без заперечень, навіть із ентузіазмом. Мудрована спіраль, перекреслена двома лініями… Замальовувати її в блокнот не було потреби – вона помітно відрізнялася від тієї, що красувалася на спині Райла.

От би глянути й на знак начальника Жовтої ради! Але це було б надто підозріло.

– У мене така сама, – ніби прочитавши думки «обдарованої», сказав Брікк. – Кожен кандидат у Раду проходить суворий добір. Серед екзаменаторів – королівський обдарований, який ухвалює остаточне рішення і власноруч наносить емблему нашої організації.

«Не брешуть чутки, у Флеріана є особистий чаклун», – подумки хмикнула Міка.

Потім остовпіла, зрозумівши, що це означало.

– Денніку, ти в курсі, що до прокляття додаються ментальні здібності? – уточнила слабким голосом.

Хлопець обсмикнув зім'яту сорочку й гордовито кивнув.

– Накажи мені щось, – попросила Міка. – Мовчки.

Таке він умів.

«Обійми мене», – пролунало в її голові.

Міка дивилася на нього, намагаючись нічим не видати своїх почуттів. Цей проклятий – не підробка й не жертва обставин. Їй відчайдушно хотілося, щоб він мав майбутнє.

Деннік явно розраховував на більший ефект.

«Поцілуй мене! Нумо! Ходи сюди!» – а наступні накази звучали відвертіше і містили багато непристойних висловів.

Міка скривила губи в зловісній посмішці.

– Не бійся, хлопче, це виліковне. Добре їж, пий м'ятний чай, заведи реальну подружку… І розширюй свій кругозір та словниковий запас, бо обмеженість сучасної молоді часом мене лякає. Я до тебе ще зайду, гаразд? Бувай здоровий, не сумуй!

Брікк поквапливо кинувся відчиняти двері. Він ховав погляд, бурмотів ввічливі нісенітниці, відвертався. У сліпучому сонячному світлі майнула його червона до неможливості фізіономія.

Якоїсь миті Міка зрозуміла: він чув кожне слово Денніка. Ба більше, знав, що і вона все те чула!

«Нинішній очільник Ради – проклятий. Це звучало б неймовірно, але я наче вловлюю схему. Його дар – щит, як і в мене. Однак він не вважає себе обдарованим, і тут починаються проблеми. Я б не назвала «випалювача» дурнем… Його розум переповнений міфами, але, гадаю, висновок із сьогоднішньої зустрічі він врешті зробить. Треба поспішати», – Міка розбудила Тимора, що знову дрімав у тіні, і попросила гнати в магістрат, не жаліючи коней.

Даріана чекало неймовірне потрясіння.