Битва за вибір

-Добре. На сьогодні досить. Ти справжня молодець. Якщо продовжиш в тому ж дусі, в тебе є реальний шанс. Сьогодні я оцінював твої навики і здібності. Завтра ми додамо зброю. Спочатку холодну потім пістолети. Сьогодні йди відпочивай.

-Ну це наврядчи, я вчора не встигла прочитати…- Ерґа зніяковіла нагадуючи собі і Люцієну вчорашні події. – Добре, дякую Вам за тренування. Я мабуть, піду.

Ерґа й справді була Лячко, як назвав її голос, тому вона вирішила просто заглибити голову в пісок як страус, ніби нічого не сталось. І швиденько втекти. Вона направилась швидким темпом в роздягальню.

«Доречі, де це мій безбілетник. Ей ти! Чого мовчиш!?»

У відповідь знов таки тиша.

Люцієн розумів, що тренування завершено і час йому повертатись до своєї роботи. Але Ерґа пішла в душ. І він нізащо не залишить Міколу тут з нею на самоті.

Навряд чи в нього є якісь гальма, чи принципи, чи здоровий глузд, коли йдеться про секс. Дельтанець може й заявитись до неї в душ. А судячи з того, як він застав їх на початку тренування. Не факт, що вона буде дуже проти.

Тому він вирішив прийняти душ, як і Мікола тут.

Здається, проблеми в неї тільки з Люцієном. На дельтанцю вона прекрасно себе почувала. Ні сліз, ні істерики, які вчора просто знищили його з середини.

Що сталось? Що він зробив не так? Він бачив як вона на нього дивиться. Її дихання, мова тіла… Він не міг помилитись. Спочатку вона згорала від пристрасті, так само сильно як і він. Він це бачив, відчував. Чому ж тоді? Він занадто прискорив події? Налякав її своїм завзяттям? Вони сиділа на столі й обплітала його наче ліана. Це була пристрасть, він не вигадав це. А потім… За секунду від бажання до розпачу.

Йому здавалось, що він щось упускає. Чи може хоче, щоб щось упустив, бо якщо ні… Тоді йому доведеться визнати, що або вона обрала Міколу. Або в них вже щось було. Якщо було і тому вона відштовхує Люцієна? Або дельтанець використав на ній свої здібності, викликаючи бажання і тепер вона думає, що хоче дельтанця. Він бачив і це, коли застав їх вранці. Та чи знала вона, розуміла про його здібності, була проти? Це все по взаємній згоді?

В будь-якому випадку для Люцієна нічого хорошого. І у випадку, якщо Мікола спокусив її своїми здібностями, для дельтанця теж нічого хорошого. Вона не дівчинка для його забав.

Прийнявши душ, вони перевдягались в чорні футболки та чорні штани екіпажу станції. І вийшли дочекатись Ерґи.

-У тебе що роботи немає? Чого стовбичиш з замріяним поглядом в бік роздягальні. Тренування закінчилось можеш йти.

-Йти й залишити її з тобою. Я почекаю, коли вона повернеться з душу.

-Можеш не чекати. Я сам дочекаюсь і надам їй всю необхідну допомогу та підтримку.

-Ага знаю я твою допомогу і підтримку, тому й вирішив дочекатись. – скептично зауважив Люцієн.

-Ну не ревнуй ти так. Знайдеш собі ще когось іншого. Треба вміти відпускати. – самовдоволено зауважив Мікола.

-Не плутай свої бажання з реальністю.

-Хочеш сказати, що не ревнуєш? Якби ти не перервав нас вранці, цю розмову вже б не довелось вести.

-А якщо б ти не використовував свої здібності на ній і дав би можливість самій обирати, мені б не довелось вас переривати вранці.

-Не будь йолопом. Я не зваблював її. Я просто додавав гостроти. Змирись.

-Я краще дочекаюсь, коли почую це від неї.

Люцієн відійшов до стіни та почав перевіряти повідомлення на своєму браслеті. Чого втрачати дарма час, на ці дурні і дуже бійся і розмови. Коли можна витрати його на виконання деяких завдань.

-Ну ок залишайся.

-Дякую за дозвіл, якого я не питав. – не відриваючись від браслету, відповів Люцієн.

-Ти ж розумієш, що зараз буде сеанс лікування. Я й вона шкіра до шкіри…

-Не плутай процес лікування і свої мрії, знов таки. Чому ти вирішив, що вона на це погодиться? Для лікування тобі достатньо доторкатися, а не обплітати її мов удав.

-Чим більша територія задіяна тим швидше. Якщо ми роздягнемось …

Почулось ричання від стіни. Люцієн ледве стримувався, щоб не напасти.

-Ти знаєш наскільки ти жалюгідний покидьок?

-Хто б казав… - з надмірною посмішкою відповів Мікола.

- Можливо, вона ще занадто юна, щоб розпізнати який ти, але поки я поряд! Я ні защо не дам тобі…

-Що? Бути з нею? Бути обраним нею….- зі сміхом перервав Мікола.

Люцієн вже зробив крок у бік дельтанця, коли з роздягальні вийшла Ерґа. Вона перевдягнулась з звичайну білу футболку та чорні спортивні штани. Волосся скручувала, роблячи гульку на голові.

- О ви обоє ще тут… - ніяково запитала Ерґа.

-Так звичайно. Час для лікування крихітко. Я максимально під заряджений для тебе, тож бери стільки скільки потрібно. – звернувся до неї Мікола та направився в її бік.

-Ем, добре? – Ерґа перевела зніяковілий погляд на Люцієна.

Люцієн знову підпирав стіну та робив вигляд, що він зайнятий браслетом. Хоча потайки стежив за всім, що відбувається. А думки напрочуд не бажали включатись в роботу.

Мікола підійшов до Ерґи взяв її за руки та поклав собі на передпліччя. Шкіра до шкіри. Потім поклав свої руки їй на талію та завів їх під футболку.

-Ем.. Мікола? – сконфужено почала Ерґа.

- Чим більшу площу шкіра до шкіри я покрию, тим більш пришвидшено пройде відновлення. Ми б могли зняти футболки, я б тебе обійняв …

- Добре… Звичайно... Як скажеш. - ще більш зніяковіло відповіла Ерґа.

Ерґа почала знімати футболку. Мікола вже за секунду скинув свою.

Почувся гуркіт дверей, що зачинились.

Ерґа перевела погляд на стіну, де тільки що стояв Люцієн. Але його там вже не було.

- Слабак – самовдоволено зазначив Мікола.

-Ти про що?

-Не звертай уваги. Йди до мене крихітко. – Мікола простягнув руки до Ерґи.

Ерга направилась до Міколи.

-Швидке лікування. В мене зовсім немає часу, мені треба…

-Тихше люба, все потім…

-Не любай мені, це тільки лікування.

Але вона вже потрапила в його обійми. Такі міцні й теплі. Вона обійняла його і відчула, як його тепло та сила огортають її, наповнюють її. Його енергія почала проникати в тіло даруючи відновлення, знімаючи біль та крепатуру. Лікуючи, зцілюючи. Але найважливіше не це. Їй було так добре, так спокійно, так безпечно. Його руки гладили її спину. Ерґа поклала свою голову йому на плече. Вона згадала своє минуле ставлення до нього. Ті почуття, які вона мала до цього кремезного дельтанця до цих всіх подій. Що хтось поруч, хтось на її стороні, хтось підтримує її. Хтось знає про її біль. Вона так втомилась бути сильною. Так втомилась бути самою. Вона так сумує та переживає за Аурелію.

Непрохані сльози хлинули з її очей. Наче все накоплене, що вона міцно тривала в собі весь цей час. Наче жах від пережитого, нарешті знайшов дозвіл покинути її. Наче вона маленька дівчинка, і ці міцні сильні руки тримають її. Оберігають в цьому жахливому, смердючому, несправедливому, безжальному світі.

Мікола відчув вологу на своїх плечах.

-Ей крихітко, глянь на мене! Що сталось?

-Нічого. Вибач. – спробувала відхилитись від нього Ерґа.

- Твої сльози це не нічого для мене. Поговори зі мною. – з ніжністю попросив Мікола.

Ерґа так втомилась бути сильною. Так хотіла, просто розсипатись калюжею сліз та соплів біля нього. Але що де дасть? Який сенс?

Ніякого. Так в неї важке життя. Так, вона втратила найціннішу свою опору цього життя, її любу Аурелію. І так єдине, що їй залишається це зібратись, поступити та випуститись з академії. Щоб позбулись загрози цього покидька короля Аугусто. Щоб стати сильнішою, спритнішою, умілішою і знайти свою подругу. І можливо, тоді вони зможуть створити омріяне майбутнє, де вони будуть силою і слабкістю одна одній.

А поки що, досить сліз. В неї геть немає на це часу. Їй ще стільки треба встигнути вивчити. І відпочити, відновитись, перед завтрашнім тренування, завтрашнім днем. Залишилось менше тижня. Тож досить жаліти себе.

Вона насправді відчула себе по іншому. Відновленою, наповненою. Навіть краще і сильніше ніж до тренування.

«Треба було просто випустити стрес. І дивись як стало чудово. Я наче переповнена силою та енергією. Правду кажуть стрес вбиває»

Ерґа витерла сльози і всміхнулась дельтану:

- Твої зваблення завжди так діють на дівчат? Доводять їх до сліз?

Це був їх жарт. Ніби з минулого життя. Ніби колишніх їх. Все змінилось і все ще неодноразово зміниться. Але він поруч. Він підтримує її, допомагає. Робить що може, як в тоді на кораблі. Він робив, що мусив. І вона теж. Тому досить карати його, карати їх обох цими спогадами, образами, цією сваркою.

Ерґа сильно- сильно обійняла Міколу.

-Дякую мій улюблений лікарю – Мікола від щастя просто розквітнув, щаслива посмішка осяяла його обличчя – Тепер мені справді набагато краще.

Мікола відчув чи зрозумів, що за цією фразою стоїть набагато більше. Стоїть його прощення. І їх примирення. Справжнє примирення. Емоції переповнювали його, тому він зробив те, що вмів краще за все:

-Ох маленька, якби я знав, що щоб ти знов полюбила мене, треба просто довести тебе до сліз. Я б давно перекинув тебе через коліно і добряче відшмагав твою прекрасну дупцю. Йди до мене.

Він затиснув її в своїх ведмежих обіймах. Підняв та почав кружити.

-Ну годі- годі. Відпусти мене, а то ще упустиш…

-Ніколи, я ніколи тебе не відпущу.

Його очі були переповнені емоціями, щастя, захват, бажання, але Ерґа не мала часу, і мабуть бажання розбиратись з цим усім зараз.

-Ну все. Дай тобі тільки можливість, потім вже не зупинити.

-То у мене є можливість? - спокусливим тоном спитав Мікола – Тоді годі слів, час нарешті перейти до справ.

Мікола поставив Ерґу на ноги та переклав свої руки їй на талію. Він нахилив голову до неї та дивився таким поглядом… Поглядом в якому можна загубитись або розчинитись.

Але Ерґа була явно не готова до цього всього. Вона провела долонею по його щоці… і побачила ледь помітне сяйво від своєї шкіри.

-Що за чорт? – відсахнулась Ерґа від нього розглядаючи свою руку.

Але з рукою все було добре. Все як зазвичай її рука. Ніяких змін ніякого сяйва.

-Що сталось? – стурбовано запитав Мікола.

-Дивно… - мов в трансі Ерґа продовжувала роздивлятись свою руку. – Мабуть здалось – вона потерла лоба іншою рукою.

Ерґа перевела погляд на Міколу. Він стурбовано слідкував за нею.

-Мабуть, мені час повертатись, поїсти та переходити до навчання. В мене залишилось так мало часу. І ще стільки всього треба встигнути. – почала Ерґа вже направляючись за своїми речами. – Дуже тобі дякую і за тренування, і за лікування. Але я мабуть піду. Думаю і в тебе купа справ.

Продовжувала белькотіти Ерґа направляючись на вихід.

-Побачимось завтра!?

-Так звичайно – відповів розгублений Мікола.

Коли двері за нею зачинились, вона зупинилась і знов почала розглядати свою руку.

«Що це було!?»

«Це була я» ошелешив її голос. - «Тепер ми це вміємо».