Битва за вибір

Пробудження було мʼяко кажучи не з приємних. Всюди шум гам і найбільше в його голові. Думки проривались повільно через стіну білого туману.

В медпункті блимало світло та звучала сирена. В коридорі йшов бій.

Ерґа….

О ні! Він вирубився залишивши її з принцесою. Залишивши її у небезпеці. А судячи по звукам з коридору, не тільки з принцесою, а й Сердріком та його людьми. Це дівчисько нізащо не віддасть принцесу без бою.

Мікола підірвався на ноги. І це було фатальною помилкою, світ завертівся і підлога почала наближатись до його обличчя.

Схопившись в останню мить за стіну, він якось встояв на ногах та вже більш акуратно почав рухатись в бік дверей.

«Треба захопити б зброю! Але на це немає часу! І я точно не рівня Сердрік в бою, сподіваюсь він не стріляє в неозброєних»

Мікола дошкандибав до дверей та приклав браслет. Двері відчинились і в коридорі він побачив, судячи по одягу, воїнів ЛКВ, а не Сердріка.

Він направився в бік рятівних капсул. Це були зовсім близько вкінці коридору. Але він не знав скільки він був у відключці. Скільки він втратив часу. Чи ще є шанс. Йому треба якомога швидше дістатись туди.

Але не зробивши й пару кроків воїни ЛКВ наставили на нього зборкою.

Мікола підняв руки показуючи, що він не озброєний і спробував продовжити рух. Звісно йому не дали цього зробити.

-Ви заарештовані за викрадення. Тримайте руки на видноті та не чиніть супротив.

- Мені треба до капсул… - голос як і думки ще погано слухались.

-Наврядчи це тобі допоможе. Тікати немає куди і немає сенсу. Хоча можливо Сердрік буде радий тебе зустріти - відповів воїн.

-Я б краще зараз не попадався йому на шляху. Кажуть він знову загубив свою наречену - зареготав інший.

-Ти б не був такий розумний, якби ще хоч хтось з його команди тут лишився. Тож притни язика. - відповів перший.

Мікола тим часом тримаючись за стіну намагався рухатись в потрібний йому бік.

-Ну годі. Ти ледве на ногах стоїш, не чини супротив не роби собі гірше. - звернувся до Міколи перший.

-Мені потрібно…дівчина..- вже трохи впевненіше продовжив рухатись Мікола.

-Боже, ну що за раса. Навіть на краю смерті, єдине про що вони думають це, як засадити дівчині.

-Йди но сюди горе - коханець - спробував арештувати Міколу другий.

Він підійшов до нього та спробував завести руки за спину. Але Мікола вивернув, відштовхнув його та продовжив рух все більше повертаючи собі владу над тілом та думками.

-Ну годі тобі, ти змушуєш нас поводитись не чемно. На тебе глянути жаль, а ти хочеш щоб я тебе відлупцював. Яка в цьому честь?

Мікола продовжував свій рух.

-Дідько, ну що за впертюх. - озвучив перший. - Хапай його. Досить гратись.

Оба воїни почали наступати з двох боків на Міколу.

Мікола розумів, що вони не відчепляться, але й знаючи, що це ЛКВ не вбʼють його без крайньої потреби. Тож він просто намагався прошмигнути в коридор до рятівних капсул.

Коли вони схопили його за руки, він просто продовжував йти тягнучи їх за собою.

- Та припини ти вже. От зараза.

Один з воїнів дістав наручники та електрошокер. Мікола вибив їх з його рук та ринувся до коридору. Він вже побачив, що хтось з ЛКВ сидить на підлозі, яка залита кров’ю. Пасмо білого волосся..

Ні-ні-ні!! Дурне передчуття закралось в душу.

Пропускаючи удари, він тягнув на собі двох воїнів. Він мав будь-що пересвідчитися, що це не вона.

-Ерґа!!!! - взревів Мікола -Відпустіть мене я лікар! Я можу допомогти!

«Я маю допомогти»

По жесту двома пальцями Люцієн звільнив мене від охоронців і через секунду, я вже був поряд з нею.

«Ні-ні-ні! Не може бути! Я запізнився ! Стільки крові!»

Я почав діяти на автопілоті пульс, огляд рани, огляд зіниць…

«Занадто пізно. Занадто сильні пошкодження та втрата крові. Я підвів її! Я залишив її! І тепер вона помирає у мене на руках! Скільки часу пройшло, чому цей бовдур нічого не робив! Не рятував її!»

«Треба заспокоїтись і думати! Немає часу на паніку і ненависть! Тільки дії заряди порятунку. Якого порятунку вона вже на останньому подиху,!?»

Паніка все сильніше і сильніше захоплювала думки Міколи. Він знав, що вже нічого не зробити, але відмовлявся приймати цей факт.

Він перевів погляд, повний презирства і ненависті на Люцієна. На охоронців, які не наближались, але були готові діяти в будь-яку секунду, на тіло його товариша дндьтанця Руперт.

Руперт, схоже це він поцілив в Ерґу його зброя валялась біля нього. Хтось так в печатав його в стіну, що череп тріснув.

«Хтось.. Принцеса. Здичавіла принцеса. Яка була вся в крові. Яка здобула нехарактерні для неї здібності та можливості. Як? Чому через страх? Небезпеку? Чи можливо кров? Якщо вони діляться кровʼю, щоб обєднатись в шлюбі. Що ще вони роблять з кровʼю…»

Він не став витрачати час на роздуми. Думка промайнула. Втрачати було нічого. Він полоснув свою руку та направив потік своєї крові в рот Ерзі.

«Це має спрацювати. Це мусить спрацювати. На інші варіанти вже просто не залишилось часу. Будь-ласка хай це спрацює.»

І це спрацювало.