Битва за вибір

Стоячи під окропом в жіночому душі, вона отримувала максимальне задоволення. І опіки скоріш за все.

Інтенсивність тренувань була нелюдською. Смішна тафталогія. Інколи їй здавалось, що кожна клітина в її організмі працює на межі своїх будь-яких можливостей. І навіть над можливостей. Бо колишня Ерґа нізащо б цього всього не витримала.

Адже після її смертельного поранення дивовижно швидкого одужання, вона здається стала навіть сильнішою і витривалішою. Ерґа могла б подумати, що це просто через те, що змінились умови і вимоги її Життя. Але ні. Щотижневі медичні огляди та аналізи теж зазначають значні зміни в її фізіології.

Та і вона почала помічати дивні прояви, яких ніколи раніше не було. А ще сни, голоси. Можливо це все стрес…

«Так крихітко будь як страус. Засунь голову глибше у землю» - пролунав голос.

Вона вже почала потрохи звикати, що в неї всередині оселився цей голос. Безбілетник, як вона його спочатку називала. Він зʼявився, невдовзі після того як вона вийшла з коми. Спочатку вона не знала, що й думати. Тепер вона все чітко списує на стрес, та пояснює це звичайним подвоєнням особистості. Стрес, відсутність Аурелії - і її голова вирішила створити їй компаньйона.

«Дивовижно бійсячого компаньона» подумала Ерґа.

«Хто б казав крихітко. Така розмазня як ти, ще й досі у керма. Це просто не може не бісити» - відповів їй безбілетник.

«Згинь. Не до тебе» - огризнулась про себе Ерґа.

«Краще ти крихітко, краще ти» - зі сміхом відповів голос.

Недивлячись на всі зміни, щотижня вона мала робити аналізи.

Ось і сьогодні після тренувань перед вечірніми лекціями, їй потрібно заскочити у медичний відділ. Це була одна з обовʼязкових умов Люцієна та Міколи для можливості подати заявку до вступу в ЛКВ.

Ерзі знов згадалось з чого все почалось. Як вона стікаючи кровʼю дивилась на те, як у Сердріка не вийшло дістатись до Аурелії. Як вона почула звук запуску двигунів капсули і зрозуміла, що Аурелія змогла.

В цей момент, ніби відпустивши всю не підсильну їй важкість відповідальності за подругу, вона нарешті змогла розслабитись.

Це було одночасно і найпрекрасніше і найжахливіше рішення. Гора відповідальності на її плечах замінилась радістю за принцесу. Але, це забрало останні сили супротиву холодним рукам смерті. Холод і оніміння обгортали її коконом, тіло місцями здається почало клякнути. Біль відступав, його витісняв холод. Смертельних холод.

Тіло Люцієна, таке кремезне і тепле, більше не могло її зігріти. Вона бачила його паніку. Розуміння, що вже запізно. Що вже нічого не можливо змінити.

Через секунду в коридор влетів Мікола. Він пробивався і відбивався від охоронців ЛКВ. Його одяг був місцями розірваний, обличчя з початковими проявами синців і порізів.

-Ерґа!!! - він не кричав, він ревів на весь корабель - Відпустіть мене негайно я лікар!!!

Він тягнув за собою трьох воєнних. Вириваючи руки з суставів, він намагався вирватись та дістатись до мене.

«Мікола, любий мій Мікола. Зупинись! Я пробачаю тобі! Я пробачаю і хочу, щоб у тебе все було добре! Щоб ти залишився цілий і живий. Не чини супротив. Вже немає сенсу, вже немає часу. Вже занадто пізно. Навіть ти більше не взмозі мені допомогти». Але сил говорити все це, вже не було. По моїй щоці скотилась остання одинока сльоза і вічна темрява почала охоплювати мене.

Я знала, що помираю. Я чула як сповільнюється мій пульс. Як кисень все менше потрапляє до моїх легень, бо тіло охоплює холодом і цей холод не дає можливості навіть дихати. Я чула свій останній удар серця. Я вмирала, і тоді моїх губ торкнулась, якась рідина. Якісь дивовижні ліки, чудотворні.

Як тільки перша краплина потрапила мені в рот, щось прокинулось всередині. Щось, що сиділо весь цей час тихо, не помітно, неусвідомлено, глибоко всередині. І ці ліки активували це. Витягли на поверхню з таких глибин, про які не здогадувалась навіть я.

За першою краплиною полилась наступна, спочатку хтось допомагав мені ковтати ці ліки, але вже через деякий час, мною почав керувати, якийсь пригнічений невідомий інстинкт, вже сама припала губами до ліків. Наче вмираючий від спраги, я пила й пила й не могла напитись.

Поглинаючи з шаленою насолодою свій еліксир життя, я відроджувалась. Я поглинала ліки і вони потрапляли так глибоко всередину мене, наповнюючи мене на базовому клітинному рівні. Щось всередині відгукнулось, прокинулось. Мене наче накрило світлом з середини. Спочатку світлом і теплом. Потім силою. А потім жаром, який потік по моїм жилам. Він був наче лава, я горіла зсередини. Та раптом, десь ще глибше всередині, про існування таких рівнів в собі я навіть не уявляла, прокинулось ще щось. Воно було не таке як перше. Це було темне і голодне. Щось могутнє і жорстоке. За секунду воно зреагувало на цей жар і поглинуло його, поглинули всю цю силу і світло. Всмоктало її всю. І з задоволенням заурчало. Це бентежило, навіть лякало, але я була занадто стомлена і слабка.

Тому, коли в мене почали забирати резервуар з ліками, які наповнили мене силою жити, наповнили мене бажанням жити, наповнили мене самим життям. Я не могла дозволити, щоб в мене їх забрали.

Я почула хиже шипіння. І не одразу зрозуміла, що цей звук створюю я сама.

-Тихше дівчинко, ти вбʼєш його, якщо продовжиш в тому ж темпі. Дозволь тепер мені потурбуватись про тебе.

«Цей голос. Я знаю цей голос. Він турбується про мене. Він захищає. Він прийшов, коли я покликала його. Відгукнувся на мій поклик, на мою потребу. Будучи невідомо де, коли і з ким, він обрав мене. Без умов, без гарантій, без оплати. Він обрав мене. Врятувати мене, допомогти. Люцієн»

Коли новий, інший резервуар з ліками приклали до мого рота, з моїх вуст зірвався стогін насолоди.

- Ось так, правильно дівчинко. Бери все, що тобі треба. - знов пролунав голос Люцієна.

Ці ліки були ще смачніші. Попередні повернули мене до життя. Реанімували й наситили кожну клітину мого понівеченого тіла. Ці ж ліки відновлювали мене. Вони давали силу, загартовували, переформатовували та розливались божественною насолодою по моєму тілу.

Мені здалось наче я вийшла зі свого тіла та спостерігала за цією ситуацією зі сторони. Бачачи і відчуваючи все одночасно. А потім знов повернулась в своє тіло. Чого не привидиться перед смертю…

Я більше не відчувала холоду, більше не відчувала обіймів смерті, тепер я відчувала тепло. Це тепло наповнювало мене й неслось по моїй крові. Чим більше я пила, тим більше тепла в мені збиралось.

Мені стало гаряче, мене переповнювала сила та енергія. Моє тіло більше не боліло, воно стало гіпер чутливим. Мій слух став дивовижно чуйним. Я чула чиєсь тяжке ритмічне поверхневе дихання поряд. Чула два казкові запахи, які обгортали мене з боку дихання - запах шкіри, ліків і меду. Навколо мене запах вітряної грози і мускусу, який огортав моє тіло з зовні і зсередини проникаючи разом з ліками. Чула перемовини людей в коридорі, навіть в сусідній кімнаті. І чула це задоволене скриготіння всередині. Ця мала темна частинка мене, знов поглинала отриману силу та жар. Вже спокійно, повільно, з насолодою. Що зі мною відбувається!?

З думок мене вирвали голоси :

-Але генерал Люцієн…

- Ні поки, що він не доступний. Тому всі питання до мене...

-Ви бачили її зуби?

- Хто вона така?

-Що там відбувається? Ми маємо заарештувати дельтана…

-Ніхто туди не зайде поки генерал сам не попросить…

Але найбільше відлунював цей ритмічний звук. Я чула його вухами, я відчувала його тілом, він пульсував в середині мене.

Пульсував і лоскотав зсередини та ззовні. Моя шкіра стала такою чутливою. Дихання стало поверхневим та рваним. Тепло блукало тілом. Від горла перемістилось до моїх грудей. Я чітко відчувала, як від кожного подиху мої соски труться об тканину і наче іскрами чи блискавками бʼють в живіт. Бʼють по чомусь всередині від чого моє тіло починає охоплювати зовсім інші почуття і потреба. Щось всередині мого живота починає ритмічно пульсувати в такт цим ударам. Всередині все пульсує, прагне, затискається. Все сильніше й сильніше затягуючись в міцний вузол. Моє дихання все важче, стискання все сильніше, аж поки мене не накриває колосальним спалахом задоволення. Тіло і мозок мов розлітається на міліони шматочків і десь там намагається зʼєднатись знов.

Насичена та наповнена до країв Ерґа відчула, як темрява знов накриває її. Але це була інша темрява. Вона не лякала, вона заспокоювала. І тому Ерґа з радістю поринула в неї.

Коли вона прокинулась виявилось, що вона проведа в комі більше місяця. Її тіло давно повністю зцілилось. Регенерація було просто колосальної швидкості. Всі її нутрощі травмовані ударом плазми, відновились та прекрасно повноцінно функціонують, а від страшного поранення, що мало забрати життя залишився тільки рожевий шрам.

Це збивало з пантелику. Так як і те, що щодня приходив її провідувати сам генерал Люцієн. А її особистим лікарем був ніхто інший, як дельтан Мікола, яким мав бути за ґратами. Все збивало з пантелику.

Таємна пацієнтка, яка була відособлена від всього медичного відділу. До якої допускався тільки один медик - лікар Мікола. Невідомий лікар, дельтан, якого привів сам генерал. Який мав доступ не тільки до таємної пацієнтки, а й став повноцінним членом медичного персоналу в самому штабі ЛКВ. Це викликало багато занепокоїть, багато різнопланових пліток і вона одразу потрапивши в штаб ЛКВ отримала славу і надзвичайну кількість «друзів» і заздрісників.

А потім, ще вона потрапила до списку претендентів до новобранців ЛКВ. Спочатку її особистість була невідома і ніхто ніяк не повʼязував ці дві події. Але з часом. (А кажуть чоловіки не пліткують.) Інформація про неї рознеслася по комплексу набагато швидше, ніж хтось цього очікував.

І що найбільше бісило це те, що насправді, на противагу думок та наклепів більшості, потрапити до членів кадетів елітний військ ЛКВ Ерґа мала так само і на тих самих умовах, як і всі інші. Єдина заслуга Люцієна - це те, що він замість неї підготував документи і заявку встигли прийняли до розгляду.

Ерґа приклала колосальні зусилля і пройшла вступні іспити. На відміну від всіх учасників, які готувались до цього вступу усвідомлено все своє життя. Вона на підготовку мала тиждені. Тиждень на освоєння своїх законів і правил, тиждень на відновлення та покращення свого фізичного стану, тиждень на освоєння всього, що інші освоювали десятиліттями. І вона впоралась.

Коли вона прийшла до тями і зрозуміла, що вже минув місяць. Вона хотіла, якнайшвидше покинути станцію і вирушити на пошуки принцеси.

Їй відали її речі і речі принцеси також. Тому в неї була насправді купа коштовностей, а отже і грошей. Вона могла купити собі не великий, але вправний шатл і найняти команду на нього. Що вона й планувала зробити.

Але ж ні. Люцієн і Мікола заборонили їй. З першого погляду на них було зрозуміло, що ці два чоловіки надух один одного не переносять. Коли один заходив у палату, інший терміново виходив. І навпаки. Але тут вони мов змовились.

Люцієн приводив аргументи, що всі шукають принцесу і як тільки її знайдуть, йому одному з перших про це повідомлять, а він одразу повідомить Ерзі.

Мікола казав, що ти ще слабка та нестабільна. «Ха! Нісенітниця! Я ніколи не почувалась краще, сильніше, здоровіше!». Але його доводи були серьозні. Після такого поранення, такого стресу для організму і дивовижного одужання. Треба дати організму час на відновлення. А йому час на обстеження та аналізи після яких, можна буде робити якісь висновки. Та й взагалі пояснити це одужання і не тільки. Адже чомусь я пролежала місяць в комі.

Знав би він про інші дивні речі, які почали коїтись з її головою і тілом, її б взагалі ніхто ніколи з палати не випустив. А ці дивні сни….

Так вони протримали Ерґу ще два тижні, якщо рахувати разом з моєю комою то вже скоро два. Скоро два місяці від зникнення принцеси, без будь-яких данних про подальшу її долю та місцезнаходженн. Останні два тижні, я вже була навіть дуже жива, здорова і нудилась.

З кожним днем все менше відвідуваннь, кожен день ніяких новин про принцесу, кожен день нові й нові аналізи. А Люцієн і Мікола проводили зі мною не так багато часу. І все більше і більше ненавиділи один одного. Коли вони опинялись одночасно в кімнаті здається навіть температура в кімнаті підвищувалась, а з їх очей летіли іскри.

Я не лізла до них. Адже хто їх знає, що в них в голові, і що в них за проблеми. Дорослі розберуться.

Через два тижні після коми, я почала сходити з глузду. Мене перевели в велику окрему палату. Але це була палата. Усамітнитися я могла, хіба що в душовій та туалеті. Від фізичного бездіяння, я вже ладна була лізти на стіни. Аналізи не давали ніякого чіткого результату та ще й постійно змінювались. Як і мій психічний стан.

Я навчалась, дивилась проекції, читала все, що мені приносили. Я поглинула таку кількість інформації, що мене вже нудило навіть від навчання. Мені було нудно. Енергія била через край. Мені було тривожно за себе і страшно за принцесу. Де вона? Що з нею? Вона жива? Ціла? Куди вона дісталась? Та де поділась? Якщо навіть Сердрік за цей час жодного разу не трапив на її слід. Чи не сталось з нею, щось гіршого ніж ми собі могли уявити? Як ми вже знаємо все може змінитись за секунду. А минуло вже так багато часу!!!

Моє терпіння лопнуло. Я зібрала свої пожитки, перевдягались і направилась на вихід. І здогадайтесь, варто мені було підійти до дверей, як по той бік мене вже чекав Мікола.

-Кудись зібралась? А твій улюблений лікар тобі дозволив!? - з трохи розгубленою посмішкою запитав він.

Після всього, що сталось. Після того, що він дозволив щоб сталось. Як він не захистив і не дав мені захистити принцесу від його короля і капітана Юго, наші стосунки змінились.

Я більше не відчувала до нього тієї довіри і того особливого звʼязку як раніше. І він це бачив. Він це чудово розумів і намагався. Правда намагався це виправити. Але таке не можливо виправити. Довіра дуже крихка річ. Вона як кришталева ваза. Не можна її розбити, а потім склеїти куски і прагнути, щоб вона функціонувала як раніше. Вона стає ненадійною, протікаючою, з постійною загрозою розсипатись знов на шматки.

Я знала, що завдячую йому життям. Це він все ж таки вирвався від охорони і за згодою Люцієна надав мені допомогу. Він побачивши мою втрату крові знав, що ніщо мене не врятує ні кріо капсула, ні кріо сон.

Він згадав, що сталось з принцесою і капітаном Юго. А про це вже за мить, після захоплення корабля дельтанів судачили всі.

«-Зламаний, знекровлений, понівечений….»

Саме Мікола вирішив ризикнути і зробити так необхідне переливання крові, абсолютно не типовим способом, бо ні засобів, ні можливості, ні часу на звичайне вже не було.

Він вирішив зробити вливання крові. Якби були хоч якісь варіанти Люцієн скоріш за все, ніколи б цього не дозволив. Але він бачив, що варіантів не має.

Мікола не замислюючись перерізав собі запʼястя і спрямував свою кров мені у рота. Спочатку йому довелось масажувати горло, щоб вона потрапляла всередину, але потім я присмоктаось до його запʼястя і майже висушила його. Мабуть висушила б, якби Люцієн не завадив.

Моя втрата крові була така значна, що мені цього не вистачило і Люцієну теж довелось годувати мене своєю кровʼю. Хоча це неможливо. Не мало б бути можливим.

Насправді я не памʼятала цього, коли отямилась. Але потім через не хочу, їм все ж таки довелось це розповісти.

Ця інформація ошелешила мене. Адже я знаю, що означає це тепер для мене. Єдине, що мене втішає, що вони цього не знають. І те, що вони зробили це без мого дозволу… Єдине виправдання, що мене тримає, що тільки від безвихідності і з цілю врятувати мені життя.

Що цей їх вчинок означає для мене як для артумки, я залишила цю інформацію при собі. І сподіваюсь такою вона й залишиться назавжди. Особливо враховуючи мої сни, про які теж нікому не потрібно знати, особливо Міколі і Люцієну.

З тієї ж причини, щоб тримати свої секрети в таємниці, я ніби ж то знаючи, що відбувається з моїм, організмом продовжила погоджуватись на аналізи та обстеження. Кров, яку вони мені дали, зцілила мене завдяки моїй расі. Я звісно не чула, щоб це робили так і з такою цілю… Але подружжя обмінюючись кровʼю під час укладення шлюбу, повʼязуються й на клітинному рівні. А потім роками за допомогою таких невеликих вливань крові підтримують здоровʼя, допомагають одужати та подовжують свою молодість та життя. Але це кровозмішання допустиме тільки з твоїм обранцем. Ніяк і ніколи не з кимось ще, ну окрім ваших рідних дітей. А в мені тепер кров обох. Такого ніколи не було. Це неприпустимо. Це неможливо. Кров, яку ти скуштувала першою, в подальшому відчужує всю іншу кров. Якщо твій обранець помре, ти втратиш його кров та її підживлення тебе і ніколи не віднайдеш їх з кимось іншим. Я ж змогла поглинути кров їх обох. І кров обох тепер тече в моїх жилах, що просто неможливо.

Хоча я списую на це причини свого швидкого одужання та прекрасного самопочуття. Причини ж коми, навіть для мене, залишаються таємницею.

-Я йду! - серьозно відповіла Ерґа - Я дала вам обом достатньо часу, щоб ви дослідили мене, дослідили космос в пошуках Аурелії. З мене досить більше я чекати не збираюся.

Мікола щось натиснув на своєму новому браслету комунікації. Якого в мене, доречі ще й досі не було.

«Треба купити й собі такий.» - подумала Ерґа.

Її зла підсвідома версія підняла свою бридку голову - «Щоб що? З ким збираєшся комунікувати?»

«Добре куплю два і один вручу принцесі, коли знайду її».

-Вибач, але я не можу цього дозволити. Я відповідаю за тебе. - почав Мікола.

-Вибач, але здається ти не почув чи не зрозумів- оманливим спокійним голосом відповіла Ерґа - Я йду. Я не питаю дозволу!

«Ти краще поглянь на це солоденьке тіло. Ти ж знаєш, що він може задовільнити всі наші фантазії. Навіть краще ніж у наших снах» - нашіптував їй голос.

Ерґа мимоволі провела своїм поглядом по тілу Міколи. Так вона не могла йому пробачити, не могла більше довіряти, але й не могла побороти ті відчуття, які викликали її сни.

Кожну ніч вона боялась засинати, адже кожна її ніч перетворилась на нестерпний, несамовитий фільм для дорослих. За участю її і інколи Міколи, інколи Люцієна, а інколи їх обох.

Ерґа почервоніла мабуть до самих кінчиків свого волосся. І різко опустила погляд.

«Так крихітко, давай! Запускай спогади своїх розкішних снів, ніколи не набридне їх дивитись. Ми там такі живі, такі розкуті, такі вільні»

«Замовкни. Хоч би Мікола не звернув увагу» - молилась Ерґа.

Ми стояли біля дверей я зі сторони палати, а Мікола зі сторони коридору. Автоматичні двері смикались намагаючись закритись, але зчитуючи, наші рухи відкочувались назад.

Мікола не зводив пильного і вже трохи хижого погляду з Ерґи.

— Нужбо маленька, давай зайдемо в палату і все обговоримо.

-Не маленький мені, ти втратив це право! - люто гаркнула на нього Ерґа.

-Так, я знаю і шкоду про це кожен Божий день. - стомлено провів по обличчю Мікола.

-Це був твій свідомий вибір. - жорстоко відповіла Ерґа.

-Що мені було робити, ти ж знаєш… - він замовк не договоривши. - Так це був мій вибір. І тепер я за нього розплачуюсь.

-Я не збираюсь тебе жаліти…

-Я й не прошу. Я прошу дати мені шанс…

-Про що розмова? - з награною посмішкою на горизонті зʼявився Люцієн.

«Так ось, що він клацав, з ким звʼязувався через браслет. Ти диви, які вони дружні, коли разом проти мене»- подумала Ерґа і обдала Міколу крижаним поглядом.

-Викликав підмогу? Як по дорослому!? - з іронією кинула вона минулому другу.

Мікола відповів їй винуватою посмішкою.

«Нічого крихітко памʼятаєш як гарно нам було втрьох… один з переду, один з заду…»

«Замовкни» - в паніці закричала в себе в голові Ерґа.

Бо так вона чудово памʼятала, навіть її тіло чудово памʼятало і вже зараз почало реагувати на ці спогади. Жар розлився по шкірі і під шкірою невпинно спускаючись вниз до найсолодшого містечка.

«Ти не допомагаєш!» сердито зауважила Ерґа голосу.

«А ти й не просила…» отримала сумну відповідь.

«Що? тобто…» з роздумів її повернув Мікола.

-Заради тебе я готовий на будь-що.

-Головне, щоб ти був готовий виконувати свої обовʼязки і обіцянки - зло зауважив Люцієн.

«Милі сваряться, мені лиш краще» - подумала Ерґа.

-А ти прийшов я так розумію, просто провідати мене? - хитро але з підстьобом спитала Ерґа я Люцієна.

-Ні. Мікола повідомив мене, що ти збираєшся йти. Тому я тут, щоб тебе відмовити.

-Ну все, ви догрались. Ви вже навіть не приховуєте, що тримаєте мене тут як полонянку. Я доречі нікому з вас не належу, я не ваша заручниця, я вільна…

«Ага вільна вона…» передражнив її голос.

Люцієн і Мікола одночасно опустили очі в підлогу, ніби щось приховують від неї.

- Я чогось не знаю? Що ви приховуєте від мене!?

-Давай зайдемо в палату і спокійно поговоримо.

-Мені набридли ці розмови, ці вмовляння і це гаяння часу. Ви не дали мені жодної інформації, ні про причини коми, ні про зникнення чи пошуки Аурелії. Я не можу більше сидіти, нічого не робити і гаяти час! Я потрібна їй, а вона потрібна мені. У вас було достатньо часу і тепер з мене досить. Я йду! - голосно виголосила вона дивлячись по черзі на одного і на другого.

Вони переглянулись з сумом в очах і подивились на неї.

«Щось виглядає це не дуже» - підвів підсумок голос. Цього разу Ерґа промовчала, бо була з ним згідна.

- Давай все ж зайдемо і ми все тобі розкажемо. - тихим голосом оголосив Люцієн.

У Ерґи аж потемніло в очах. «Що вони приховують? Що з Аурелією? Її знайшли? Вона ціла? Жива? Вони щось знають!». Переживання витіснило всі думки з її голови. І коли Мікола взяв її за руку та повів до крісла, вона не чинила жодного супротиву.

Вона поклала свої речі і валилась в крісло.

-Я слухаю! Жодних таємниць, або я клянусь богом, жодне ваше слово більше не матиме для мене ніякого значення і вже завтра я найму команду і вирушу на пошуки Аурелії. - ледь стримуючи паніку оголосила Ерґа.

-Ти не можеш. Ти в розшуку. - наче відром крижаної води облав Люцієн Ерґу.

-Що означає в розшуку? Я нічого не робила? Мене підстрелили, я навіть не використала зброю, навіть для самозахисту. - відповіла шокована Ерґа.

-Ти спорідня принцеси. Ти допомогла їй втекти. Вона зникла, а ти ні. Король Августо видав наказ на твій арешт і оголосив нагороду за тебе. - стурбовано пояснив Мікола.

Наче грім посеред ясного неба. Ерґа відкинула голову на спинку крісла і закрила очі.

«От сучий потрох» пролунав голос. Ерґа несвідомо махнула головою погоджуючись.

Як вона могла забути про Аугусто. Про цього мстивого, збоченого, покидька короля. Звісно він не пробачить та не відпустить.

Але вона нізащо не повернеться до нього. Нізащо!!!

Від емоцій та інтенсивносиі думок, від розпачу та заперечення всією сутністю ситуації, що склалась вона почала крутити заперечливо головою:

-Ні-ні-ні!!! Нізащо ніколи!!! Я не повернусь туди!!!

Хтось взяв її за руку. Ерґа розплющила очі. Навприсядки перед нею стояв Мікола. Його очі виражали тривогу і турботу, а його руки тримали її долонь в підтримуючому жесті. А Люцієн ствердив його сердитим поглядом.

-Ми знаємо. І шукаємо варіанти. - з турботою і ласкою повідомив Люцієн.

-Поки, що ми все тримаємо під контролем. Поки ти тут. Хвора. - додав Мікола.

-Отже я тут не просто так. Ви мене тут сховали від короля. - приречено озвучила Ерґа. - А ці всі тести й обстеження просто для відводу очей.

-Насправді ні. Ми справді не знаємо чому ти була в комі. Всі показники були відносно в нормі.. - поясним Мікола.

-Відносно того, що ти майже вмерла на моїх руках - трохи зло додав Люцієн.

-Але я не можу бути «хворою вічно» - Ерґа акуратно звільнила свою руку і поклала великий і вказівний палець на перенісся.

Мікола з розумінням прийняв цей жест і відступив та став біля неї обпершись на стіну.

-І взагалі, я скоро здурію в чотирьох стінах. Я так не можу правда. - подивилась з мольбою на них вона.

«Давайте займемось сексом втрьох прям зараз!» - радісно запропонував голос.

«Припини негайно. Ти заважаєш мені думати» - сердито відповіла Ерґа.

«Досить вже думати дій. Заскоч хоч на одного з них. Інший підключиться, я гарантую».

Хоч як вона не ігнорувала цей голос. Тіло реагувало з превеликою радістю на таку пропозицію. Ерґа щільніше стиснула ноги. Та спробувала сконцентруватись на розмові.

- Можливо змінити образ, змінити документи... Можливо, якісь ще варіанти … - з відчаєм промовила Ерґа.

Вона розуміла, що пропонує незаконні пропозиції, коли перед нею сидить сам представник цього закону. Але він ховає її тут. Він й досі не видав її королю. А це знаєте багато вартує.

-Треба про це подумати - чорний мов хмара, відповів Люцієн.

Їй було справді соромно перед ним. Адже, вона змушувала його йти проти себе, проти того, за що він дав присягу боротись, проти того, в що вірив. Але повертатись до короля … Ні це не варіант.

-Ні. Ти не можеш приймати в цьому участь. Ти остання лінія її захисту в разі чого. - серьозно відповів Мікола. - Цим питанням займусь я.

Ерґа перевела на нього вдячний погляд. Він правда старається знов завоювати її довіру. Але при всьому розумінні його старань та вчинків, Ерґа насправді не знала чи можливо це.

-Добре. Зупинимось на цьому варіанті. Я мушу йти -він підняв руку на якій браслет комунікації був покритий безліччю червоних точок. - Мені час йти. Починається відбір кандидатів в кадети ЛКВ. Все вже організовано, але вимагає мого безпосереднього керівництва.

Обличчя Міколи прийняло дуже концентрований зосереджений вигляд. Він потер пальцями підборіддя, щось ґрунтовно обмислюючи. І тут, якась думка осяйнула його.

-Люцієн, зачекай секунду. Потрапляючи в учасники ЛКВ, ти отримуєш підтримку і захист Обʼєднання сил космосу і Ліквідаторів Космічних Військ? І ти керуєш цим всім? - насторожено спитав Мікола.

Люцієн завмер посеред руху. Він подивився на Міколу наступивши брови.

-Так звісно. Ставши кадетом ти отримаєш їх захист, так як і будь-який основний солдат. Але..Ти пропонуєш… - він перевів погляд на Ерґу - Ерґу!? Ні це небезпечно.

-Небезпечніше ніж віддати її Аугусто? - заперечим Мікола.

-Це надзвичайно важко. Я не зможу їй допомагати, не привертаючи до неї увагу.

-Мені не потрібна допомога. Я впораюсь. - завзято відповіла Ерґа.

Люцієн піджав губи: - Ти не розумієш. Це елітні війська і елітна підготовка, кращі з кращих не витримують... - Він не хотів її ображати, але вона мала розуміти, що це не жарти. Це колосальні складнощі.

-У них немає такого стимулу як у мене. - понуро зазначила Ерґа.

У кімнаті повисла важка тиша.

-Мені потрібен шанс. Тільки шанс. Якщо я не впораюсь… тоді будем шукати інші варіанти. Але відмовлятись навіть не спробувавши…

Люцієн обмислював цей варіант. Довго аналізувати він не мав час. Браслет комунікації постійно вібрував.

-Добре я подивлюсь, що можна зробити. Я мушу йти. Спробую забігти ще ввечері. -він перевів погляд на Міколу. - Нам треба обговорити, як допомогти їй з цим…- Ерґа радісно плеснула в долоні. Люцієн подивився на неї сердитим поглядом -якщо все вийде і ти пройдеш вступні екзамени. -він знову перевів погляд на Міколу - як зможеш допомогти ти і як зможу допомогти я. - з натяком на щось, зрозуміле тільки їм двом промовив Люцієн. - І на скільки це реально і безпечно для неї.

-Зрозумів. Я проведу ще ряд аналізів. На вечір підготую інформацію. - махнув головою Мікола і теж направився на вихід.

-А тобі раджу почитати всю наявну інформацію, щодо вступу, екзаменів і взагалі всього, що стосується ЛКВ.

-Слухаюсь мій генерал -відсалютувала жартома Ерґа.

Люцієн ще щось хотів сказати. Але передумав. Він махнув їй головою і вийшов слідом за Міколою.