Битва за вибір

На станції панувала атмосфера свята. Екзамени для вступу до лав кадетів ЛКВ було справжньою щорічною подією.

На цей час значно збільшувалась кількість відвідувачі станції, адже претенденти рідко приїжджали самі. Часто їх збиралось по декілька осіб, плюс супроводжуючі, плюс команда шатлів, які їх доставило на станцію.

Починали вони прибувати приблизно за тиждень до екзаменів. А в сам день екзаменів, станція просто тріщала по швам від перенаселення. Алкоголь і гроші лишись рікою. Звісно мешканці станції раділи цьому. Кожен заклад намагався заманити саме до себе, якомога більше відвідувачів. Влаштовувались шоу, презентації, заманювались екзотичними подіями та учасниками. Заклади харчування теж були переповнені та працювали 24-7. Станція працювала цілодобово.

Але звісно були й мінуси, на цей час кількість правопорушення та злочинів збільшувалась кардинально. Військові приєднувались до штабних патрульних ЛКВ, для збереження порядку та дисципліни.

Куди б ти не йшов, ти йшов у натовпі. І куди б ти не йшов, цей натовп був під контролем та пильним наглядом ЛКВ.

Чоловіки їми пишались чи заздрили. Жінки захоплювались, або намагались привернути увагу. Доторкнутись, порозмовляти домовитись про подальшу зустріч.

Завтра ж почнеться навчання. Всі хто не вступив та супроводжуючі ти хто вступив, залишать станцію. І життя знов повернеться в відносно мирну, тиху та спокійну норму.

Розмірковуючи про це. Та розглядаючи натовп у вікна скляних коридорів по яким вона йшла до медпункту, Ерґа трохи засумувала.

Вона бачила компанії охоронців, так вони були на службі але перекидались дружніми фразами та підтрунюваннями між собою. Офіційними та не дуже розмовами з кимось з натовпу. Вона бачила компанії кадетів, що знайомились та заводили друзів прямуючи, скоріш за все до якихось закладів, щоб відсвяткувати свій вступ, або залити горе через провал. Вона бачила купками різних представників різних класів та рас. І навіть в цей день, в цій кількості оточуючих, вона знов сама.

Їй би теж хотілось мати якусь приналежність, свою групу, своїх людей. Такою для неї була тільки Аурелія. Вони завжди були разом. Двоє проти всього світу. Проти самого жорстокого та несправедливого життя. І тепер вона сама. Знов сама. А Аурелія взагалі невідомо де. Невідомо як у неї справи. Як вона? Що з нею? Чи жива вона?

Це останнє питання вона гнала від себе якомога далі, але від цього воно все одно не зникає.

«В тебе є я» - почувся засмучений голос безбілетника.

«Так є, але ти не справжня. Ну тобто справжня, але тільки для мене, в моїй голові. Дружба і причетність це трошки інше».

«Так я розумію» ще більш засмучено відповів голос.

«Але я справді дуже вдячна, що ти в мене є. Так я не зовсім сама».

«Вже не вважаєш себе божевільною?»- жартома запитав голос.

«Одне не виключає інше» так само жартома відповіла Ерґа.

Але вона насправді відчувала вдячність, що він в неї є. А він міг зчитати її щирість, тому більше не потрібно було нічого говорити.

Так поринувши в свої думки вона дійшла до медпункту. Але це й добре. Бо вони відволікли її від роздумів і паніки через зустріч з Міколою.

Вона почула все, що сказав їй голос. І була навіть згідна визнати, що багато зі сказаного правда. І що вона й справді багато в чому розуміє, щодо його поведінки. І не може закривати очі на потреби його, як дельтанця. На те, що він ніколи не приховував своє бажання до неї. На те, що він завжди був поряд, прагнучи допомогти і допомагаючи. Але як йому довіряти? Як довіряти собі поряд з ним!? Адже тепер, будь-які почуття та відчуття будуть здаватись їй навʼязаними, фальшивими, не її.

Це засмучувало. Це пригнічувало. Це руйнувало той звʼязок, який міг би виникнути самостійно.

Вона підійшла до дверей. Зробила глибокий вдих і видих та відчинила двері в медпункт.

Персоналу майже не було. Буквально декілька осіб. Реєстратор була замінена на робота помічника. В мед пункті сидів один чоловік, явно після знатної бійки. Але, по його вигляду було зрозуміло, що йому вже була надана медична допомога. Снували роботи медсестри. Роботи прибиральники. Роботи доставщики з возиками для ліків та обладнання. Коли не коли з якогось кабінету виходив або заходив якийсь працівник.

Ерґа тільки-но підійшла до реєстратури, щоб повідомити Міколі про своє прибуття, як його двері відчинились і він вийшов.

Він перевів здивований погляд на неї, а потім на робота реєстратора.

-Тобі не потрібно звертатись туди. Мої двері завжди відкриті для тебе.- засмучено сказав Мікола.

-Я просто хотіла повідомити, що прийшла. Можливо в тебе пацієнт, або ти зайнятий.

-Ні, я чекав саме тебе. – сумно відповів Мікола. – Проходь будь-ласка.

Ерґа направилась в кабінет. Було незручно, страшно, ніяково. Але їм потрібно про це поговорити. Тільки, от як почати? І що сказати?

Мікола весь день провів в очікуванні Ерґи. Спочатку він хотів піти до місця проведення екзаменів. Підтримати, по вболівати, привітати першим з її вступом. Але це все було до сумнозвісних ранкових подій.

Тому він поринув в роботу. Взяв всі понаднормові, які з радістю йому віддали колеги, враховуючи масштаб свят сьогодні на станції. Він працював не на секунду так і не відволікшись від думок про Ерґу та його вчинку.

Він перейшов межу. Насправді, мабуть знищив її. Розтоптав її довіру і ставлення. Знищив все своїми руками. Своїм дурним, нікчемним, нестримним бажанням.

Мікола розумів, що ця зустріч буде однією з найскладніших і найважливіших в його житті. Але їм треба все вирішити. Розставити точки над «і», щоб якось продовжити спілкування. А спілкуватись їй доведеться. Навіть якщо в форматі доктор пацієнт. Мікола нізащо не залишить її на призволяще. Це його помилка. Його вчинок. Йому й неси за це відповідальність. Він буде поряд поки вона не прожене його. Ба навіть потім, він не зможе піти.

Ерґа зайшла до кабінету, але не сіла на кушетку, як завжди. А почала знервовано ходити по кабінету.

«Звісно вона нервує, або навіть боїться після того, що ти накоїв. Як вона може тобі довіряти, коли ти сам собі не можеш. Коли ти вже не раз знехтував її довірою» корив себе Мікола.

-Нам треба поговорити – одночасно озвучили вони.

-Так треба. – додав Мікола.

-Я перша. – перебила його Ерґа.

Дивлячись на його подавлений знищений стан. Його сумний приречений погляд. Ерґа подумала, що він і сам непогано себе покарав за свій вчинок. Навіщо їй його добивати.

Мікола жестом показав, що уступає їй місце. І пішов присів на своє робоче крісло. Склав руки на грудях та приготувався уважно слухати її нищівний діалог про те який він гидкий покидьок. Який він їй огидний. Що вона ніколи не хоче мати нічого спільного ноги з ним. І що вона вимагає нового лікаря. Готуючись до цієї гнівної тиради, він тільки готував аргументи, чому вона має дозволити йому залишитись та фрази, які б могли втішити та заспокоїти її.

-Я пробачаю тобі. – почала Ерґа і якби вона сказала…., та сказала будь-що геть нереальне, він би не був так здивований, як від цих трьох слів.

Невіра та нерозуміння чітко відобразилось на його обличчі.

Вона підняла руку, мов не перебивай, коли він все ж таки вирішив щось сказати.

-Я все розумію. І пробачаю тебе. Ти дельтанець. В тебе є потреби. І це нормальна поведінка для тебе.

Такий сором він не відчував давно, якщо не ніколи. Те, що вона шукає виправдання його ганебному вчинку. Те що вона списує його на те, що він дельтанець. Бракований чоловік, який живе членом, а не головою чи сердцем. Те, що це могло б бути йому на руку, але єдине що він думає то це: - «Це те, яким вона мене бачить? Звичайним дельтанцем у якого ні принципів ні честі, тільки член, який керує ним і його вчинками, його життям?» - «А ти дав їй привід думати інакше? Коли? Коли застосував на ній свої здібності? Радій, що їй достатньо таких виправдань, щоб пробачити тобі!» цькував він сам себе.

Мікола мовчав, тому Ерґа вирішила продовжити.

-Я вимагаю від тебе розуміння мене та моєї ситуації і відповідного ставлення. Але при цьому абсолютно не думаю про те, як тобі. Про твою ситуацію, складнощі та почуття. Мені дуже шкода.

Мікола знов перевів на неї шокований погляд.

Якась підла дельтанська основа його буття знов підняла свою мерзенну голову нашіптуючи йому: « Ну ось навіть твоя дівчинка визнає твої потреби. Пробачає. Хоче підтримати, зрозуміти тебе. Дай їй такий шанс. Покажи, чого ти так сильно прагнеш? Що ти вмієш? Яким розкішним та бажаним коханцем ти можеш бути!».

Ці думки були його і не його. Вони були огидні і такі спокусливі. Вони давали йому шанс отримати, те про що він найбільше мріє. Її! Його маленьку служницю, яка звела його з розуму.

Член відреагував миттєво. Він не просто відзначив її присутність поряд. Це він зробив, як тільки побачив її. Він став колом і почав пульсувати в перед очікуванні дій.

Але була в ньому й інша частина, яка боготворила її. Яка ставила її потреби та інтереси завжди на перше місце. Яка прагнула дбати, захищати, берегти, навіть від самого себе.

Ерґа відмітила як вздибився його член. Це було неможливо не помітити, але ніяк не прокоментувала.

Міколі було одночасно соромно і цікава її реакція. І в принципі він не міг його сховати так, щоб при цьому не зламати його і не нанести шкоду. Він спробував прикрити його халатом, але вона вже бачила, то який сенс.

-Але це не відміняє моїх почуттів – сумно додала Ерґа. – Я не можу тобі довіряти, не можу довіряти собі поряд з тобою. Ти забрав в мене це почуття довіри. – опустивши погляд в підлогу ледве чутно додала Ерґа.

Повисла важка тиша.

Мікола розумів її. І проклинав себе. Єдине, що їм тепер з цим робити?

Ерґа підняла на нього сумний погляд.

-Я вдячна тобі за все. Я розумію все. Я пробачаю. Але я не знаю, що нам робити далі.

Мікола хотів підійти та обійняти її. Але більше він не матиме такої змоги. Не отримає її дозволу.

Він сидів і дивився на неї. Пильно розглядаючи. Намагаючись запамʼятати кожну рисочку, кожну дрібничку, кожну клітину.

-Ми спілкуватимемось й надалі. – почав він, не даючи їй жодного шансу вирішити чи заперечити. – Ти вступила в лави кадетів. Навчання вимагатиме стільки ж сил, а то й більше ніж підготовка до нього. Я потрібен тобі і як лікар і як підкріплення і тобі буде потрібна моя кров. Люцієн один не впорається і не завжди буде доступним для тебе. -протараторив він.

Ерґа намагалась щось сказати, але він так боявся заперечить, що продовжив не даючи їй змогу вставити свої пʼять копійок.

-Я робитиму це все. Як завжди. Це не обговорюється. Ти звертатимешся до мене за будь-якої нагальної потреби, і без. Будь-коли, коли я тобі буду потрібен. Це теж не обговорюється. – вона знов, щось хотіла сказати, тому він продовжив – Але я більше ніколи не доторкнусь до тебе не як друг або лікар. Якщо ти сама цього не попросиш.

Вона сумно опустила погляд знаючи, що не попросить. Бо не буде певна, що це щире її бажання і почуття.

Мікола подумав щось подібне, тому додав.

-Мої сили діють тільки через дотик. Якщо я не торкаюсь тебе, це не я спричиняю твої пориви та почуття. Тому ти знатимеш, що вони належать саме тобі.

Ерґа підняла на нього більш впевнений погляд.

-Дякую.

-Немає за що дякувати. Це моя помилка. І мені нести за неї відповідальність. А тепер давай зробимо аналізи, щоб я міг орієнтуватись на них під час твого навчання. І ще ти обіцяла розповісти все після вступних екзаменів, я чекаю.

-Так і справді обіцяла – задумливо відповіла Ерґа. -ввечері Люцієн має прийти до мене обговорити стан справ…

-Справді!? Він мене не попереджав.. – стримано зауважив Мікола.

-Так він сказав, що постарається, тож це не точно. Можливо тому тобі не повідомив. -ніби виправдовуючись відповіла Ерґа.

- Можливо …

- Так ось. Приходить і ти ввечері і ми все обговоримо.

-Добре. Обов’язково прийду.

-Давай почнемо.

-Так звісно.