Хроніки Максима 2

«Абсурд народжується зі зіткнення людського розуму й безрозсудного мовчання світу».

Альбер Камю

Коли все скінчилося.

Коли люди, звірі й навіть боги загинули через бажання однієї людини… або, можливо, істоти.

Не залишилося нічого, що ще можна було б назвати звичним. Навіть для світу, який і раніше був спотвореним, жорстоким і парадоксальним. Простір спорожнів. Не існувало більше ні життя, ні часу, ні самих законів, що колись тримали всесвіт разом.

Та все ж Творець не поставив останню крапку.

Тим, кого він колись називав своїми улюбленцями, було даровано останній шанс. Шанс виправити те, що вони самі зруйнували. Те, чого не змогли врятувати.

Із порожнечі почали повертатися ті, про кого історія давно забула. Ті, хто вже давно відіграв свою роль у цьому божевільному сюжеті.

Повернувся навіть той, хто одним рухом знищив усе.

Усі світи.

Усю галактику.

Саму надію.

Одні мовчки згадували минуле. Інші вже думали, із чого почати нове життя.

Їхні роздуми обірвав портал.

Він розкрився просто посеред темної порожнечі, де більше не існувало навіть зірок.

Звідти неквапливо вийшов чоловік.

На ньому була біла вільна сорочка, давно не першої свіжості, темні класичні штани, а через плече недбало перекинутий акуратно складений піджак. Одяг був простим, але дивним чином додавав йому шляхетності.

Найбільше ж привертало увагу інше.

Замість лівого ока в чоловіка був круглий золотий циферблат.

Колись його стрілки безперервно рухалися.

Тепер вони завмерли.

Усі мовчки повернули голови в його бік.

Хтось знав, хто перед ними стоїть.

Хтось бачив його вперше.

Лише один чоловік, на чиїх щоках чорні смуги нагадували застиглі сльози, дивився на прибульця зі спокійним розумінням.

Він знав.

Рано чи пізно ця людина мала з’явитися.

Демон Часу.

Саме так він себе називав.

Той театрально вклонився, наче справжній джентльмен, а тоді широко всміхнувся.

— Вітаю! Рятівники й руйнівники, герої й убивці…

Він важко зітхнув і, ніби нічого особливого не сталося, продовжив із тією ж безтурботною усмішкою:

— Ну що… як ви?

У відповідь запала тиша.

Довга.

Незручна.

Ніхто не знав, чого від нього чекати. Уперше навіть сама порожнеча, яку вони створили власними руками, почала тиснути сильніше, ніж будь-який ворог.

Чоловік із розпатланим чорним волоссям, загорнутий у темний плащ, повільно підвівся з місця, ніби збирався взяти слово.

Але його випередив той самий чоловік із чорними смугами на щоках.

Попри свій вік, він несподівано швидко підвівся й підійшов до Демона майже впритул.

Вони мовчки дивилися один одному в очі.

Демон за мить помітив у його погляді втому.

Безмежну.

Таку, яку вже неможливо приховати.

А чоловік побачив у єдиному оці Демона… нерозуміння.

Минуло кілька секунд.

І вони одночасно розсміялися.

Міцно потиснули один одному руки.

— Старий Демоне! — засміявся чоловік хрипким голосом. — От кого я справді чекав. Не зарано? Чи просто вирішив повеселитися?

— Ну… ви мені силоміць влаштували відпустку, — Демон знизав плечима. — Але поки мене не було… я знайшов те, що ви втратили.

Чоловік насупився.

— І що ж ми… «втратили»?

Демон нічого не відповів.

Він лише підійшов до порталу, який досі пульсував тьмяно-сірим світлом.

Театрально розвів руками.

— Давай!

І гучно плеснув у долоні.

…

Минала хвилина.

Нічого.

Абсолютно нічого.

Хтось почав нервувати.

Хтось терпляче чекав.

А семеро присутніх уже дивилися на Демона як на останнього дурня.

Той помітив їхні погляди, швидко випростався й поправив комір сорочки.

— Зачекайте…

Він різко засунув голову в портал.

Звідти одразу почалася жвава жестикуляція, ніби Демон із кимось люто сперечався.

Двоє хлопців років дев’ятнадцяти вже ледве стримували сміх.

— Він зараз схожий на страуса… — тихо прошепотів русоволосий товаришеві.

І цього виявилося достатньо.

Обидва вибухнули сміхом.

За кілька секунд Демон нарешті висунув голову назад.

Такий самий задоволений собою.

Наче все йшло саме за планом.

З порталу повільно вийшов ще один чоловік.

Старий.

Дуже старий.

Та попри вік він усе ще тримався напрочуд міцно.

Довга борода майже до грудей уже наполовину посивіла.

Таке саме довге волосся спадало на плечі.

Здавалося, ніби він кілька років прожив сам-один десь у глухій тайзі, забувши, що таке людський голос.

На ньому висіла стара військова куртка, перетягнута вицвілим червоним шарфом.

Широкі, зношені джинси вже давно втратили свою форму від часу, а не через фасон.

Старі берці виглядали так, ніби їх зашивали десятки разів.

І все ж чоловік стояв рівно.

Наче навіть час так і не зміг остаточно його зламати.