Хроніки Максима 2

Через кілька хвилин

Боб нервово натирав келих.

Потім ще один.

І ще.

Скло вже давно блищало, але руки вперто продовжували роботу, ніби від цього залежало його життя.

Можливо, так воно й було.

У голові крутилися лише дві думки: або сьогодні він нарешті позбудеться рекетирів, або вже завтра цей бар перетвориться на купу цегли.

Єдине, що хоч трохи заспокоювало, — маленька фотографія доньки, приклеєна скотчем під барною стійкою. Усміхнена восьмирічна дівчинка дивилася на нього так, ніби була впевнена: тато обов'язково все владнає.

У барі майже стихло життя.

Музичний автомат грав якийсь старий блюз уже зовсім тихо.

Ті, хто ще тримався на ногах, давно розійшлися.

Решта мирно спали, обіймаючи пляшки й столи.

Боб лише сумно оглядав залу, думаючи, скільки всього доведеться прибирати зранку, щоб ця діра хоч трохи скидалася на пристойний заклад.

Тишу раптом розірвав гуркіт дверей.

— Йой, бля...

Максим буквально ввалився до бару.

Зачепився ногою за поріг.

Ледь не розтягнувся на підлозі.

Втримався.

— Перемога...

Похитуючись, він дістався до стійки й без дозволу всівся на перший-ліпший стілець.

— Лий віскі...

Він ліниво махнув рукою.

— І копів викликай.

Боб мовчки подивився на нього.

— За баром... перестрілка була...

— Те, що ти їх перестріляв...

Бармен тяжко зітхнув.

— Це може зробити тільки гірше.

— Побачиш...

Максим озирнувся навколо.

— Не прийдуть.

Він ліниво подивився на сонних відвідувачів.

— Що, вже тихий час?

— Закриваюся.

— Тоді лий швидше...

Не встиг він договорити.

Двері знову відчинилися.

До приміщення увійшли двоє величезних чоловіків.

Чорні костюми.

Навушники.

Однакові рухи.

Вони методично оглядали кожен куток бару.

Один зупинив погляд на Максимові.

Настільки уважно, що той театрально почервонів.

Опустив очі.

Навіть сором'язливо посміхнувся.

Боб мало не зомлів.

Лише після того, як охоронці переконалися, що приміщення безпечне, всередину зайшла вона.

Високі підбори тихо відбивали ритм по старій плитці.

Чорне волосся хвилями спадало майже до лопаток.

Біла сукня сиділа бездоганно.

На шиї тонкий золотий ланцюжок.

На зап'ясті дорогий годинник.

Вона не виглядала багатою.

Вона виглядала так, ніби могла купити цей район разом із людьми.

Максим ледь не присвиснув.

— А це хто така?

І вже потягнувся рукою до пляшки за стійкою.

— Не чіпай!

Боб майже прошипів.

— І мовчи... Просто мовчи...

Дівчина спокійно сіла поруч із Максимом.

Коротко ковзнула по ньому поглядом.

З ніг до голови.

Наче оцінювала старий автомобіль перед покупкою.

Потім перевела погляд на Боба.

— Віскі.

— Зараз.

Бармен мало не виструнчився.

Налив майже третину келиха.

Поставив перед нею.

Максим лише мовчки спостерігав.

— Поважають тебе тут...

Вона навіть не повернула голови.

— Ні.

Коротка пауза.

— Бояться.

Саме в цю мить задзвонив телефон.

Вона навіть не дивилася на екран.

Одразу відповіла.

— Чого тобі?

Пауза.

Її обличчя повільно кам'яніло.

— Суд усе вирішив.

...

— Те, що ти подав позов про "фальшиву вагітність", щоб урятувати своє майно...

Вона тихо засміялася.

— Лише доводить, що під усіма складками жиру в тебе так і не виросло нічого чоловічого.

Максим тихо нахилився до Боба.

— Налий ще.

Поки вона його морально добиває.

Боб мовчки виконав.

Дівчина вже жбурнула телефон на стійку.

Одним ковтком осушила келих.

І мовчки простягнула його вперед.

Бармен зрозумів жест без слів.

Наповнив знову.

Потім налив і Максимові.

Той підняв келих.

— Гарне розлучення.

Запорука успіху.

Вона нарешті глянула на нього.

— Авжеж.

Хоча...

Ледь усміхнулася.

— Що ти можеш розуміти?

Молодий.

Безхатько.

Алкоголік.

— Бачу, ти якась дуже велика шишка.

Максим зробив ковток.

— Але мені, чесно кажучи, абсолютно байдуже.

— Он як?

Її погляд ковзнув до охоронців.

— Ага.

Максим навіть не озирнувся.

— Твої горили — лише декорація.

Готовий посперечатися, що вони навіть джгут правильно не накладуть.

Вона трохи нахилила голову.

— Ти занадто багато собі дозволяєш.

— Зате чесно.

— Мені подобається нахабство.

Вона всміхнулася.

— Але не тоді, коли воно спрямоване проти мене.

Максим її вже майже не слухав.

Допив віскі.

Поставив келих.

І абсолютно спокійно витягнув із кишені револьвер.

Постріл.

Один із охоронців одразу схопився за ногу й повалився на підлогу.

Другий миттєво вихопив пістолет.

Але...

— Не стріляти.

Спокійно сказала вона.

Охоронець завмер.

— Надати йому допомогу.

Той мовчки кинувся до напарника.

У барі запанувала мертва тиша.

Навіть музика ніби стихла.

Боб відчув, як холодний піт стікає спиною.

Йому здавалося, що зараз почнеться справжня війна.

Та ні.

Максим і дівчина просто дивилися одне одному в очі.

Хвилину.

Дві.

Три.

Боб уже не міг зрозуміти, хто з них страшніший.

Одна могла знищити життя одним підписом.

Другий — одним натисканням на спусковий гачок.

Минуло кілька довгих хвилин.

Дівчина раптом усвідомила дивну річ.

За весь цей час Максим жодного разу не моргнув.

Його погляд був важкий.

Спокійний.

І абсолютно байдужий до смерті.

Її роздратування поступово змінилося цікавістю.

Цікавість — азартом.

Азарт — чимось значно небезпечнішим.

Вона сама не зрозуміла, коли перестала злитися.

Максим порушив мовчанку першим.

— До тебе?

Вона ще кілька секунд дивилася йому просто в очі.

Ледь усміхнулася.

— До мене.