Хроніки Максима 2

13:45

Бар «Підмоття»

У невеликій старій будівлі кипіло життя. Вікна давно були вибиті й нашвидкуруч заклеєні шарами сірої ізоляційної стрічки — чи то власник уже не мав грошей на нові, чи просто після постійних бійок перестав бачити в цьому сенс. Навіть важкі залізні двері були погнуті, ніби їх не раз вибивали плечем.

Попід стінами стояли старі дерев’яні столи. У кінці приміщення височіла барна стійка. По кутках давно оселилися пліснява, мох і запах вогкості — звичайна винагорода за дах, який ніхто не лагодив роками. Проте музика не стихала. Старий музичний автомат раз у раз перемикав рок-композиції, поки місцеві роботяги сперечалися, чия черга обирати наступну.

Ліворуч сидів патлатий гітарист у смугастому светрі. Світлі пасма волосся спадали йому на очі, а пальці повільно перебирали сумний риф, який дивним чином пасував до цього місця.

За столами сиділи найрізноманітніші відвідувачі. Одні прийшли після зміни пропити останні гроші. Інші щойно отримали зарплату й щиро вірили, що завтра ніколи не настане. Хтось мовчки сьорбав дешеве пиво наодинці.

Людей тут було далеко не найбільше. За сусіднім столом сперечалися двоє кремезних зайців із людськими тілами. Біля вікна хтось схожий на шакала грав у карти. Деяких істот було взагалі неможливо впізнати.

Усю цю дивну фауну потривожив скрип важких дверей.

Максим мовчки зайшов усередину.

— Максе! До нас!

— О, дивіться, алкаш прийшов!

— Ворюга нещасний!

Він лише на секунду зупинився, почувши останню репліку. Пальці мимоволі стиснулися, але в ту ж мить у скронях вибухнув знайомий біль. Наче хтось з усієї сили вдарив його тупим металевим прутом.

Максим потер перенісся й, нічого не відповівши, рушив до барної стійки.

За нею стояв огрядний бармен у давно засмальцьованому фартусі. На тканині давно вже було більше жирних плям, ніж самого кольору.

Максим свиснув так голосно, що кілька людей озирнулися.

Бармен підійшов.

Побачивши Максима, він мимоволі уявив перед собою старий човен після шторму. Побитий. Поламаний. Але чомусь ще тримається на воді.

Навіть усміхнувся від цієї думки.

Максим підняв на нього очі.

Втомлені.

Злі.

Порожні.

— Що будеш? — нервово натираючи склянку, пробурмотів бармен.

Максим засунув руку в барсетку.

— Каву з горілкою… і бургер.

Бармен мовчки кивнув.

Недбало засипав зерна до кавомашини, натиснув кілька кнопок, після чого підійшов до гриля. Голою рукою схопив гарячу котлету, ніби давно вже перестав відчувати біль, кинув її на булку, де вже лежали цибуля й зелень. Щедро хлюпнув кетчупу, гірчиці й закрив бургер другою половиною булки.

Саме тоді десь у залі з гуркотом розбилася тарілка.

Бармен лише заплющив очі.

За виразом його обличчя можна було подумати, ніби по душі провели тупим іржавим ножем.

Через кілька хвилин перед Максимом уже стояли бургер і гаряча кава.

Бармен нахилився під стійку й дістав пляшку найдешевшої горілки.

— Ні, — Максим ліниво похитав пальцем. — Дорожчу.

— А грошей вистачить? — фиркнув бармен. — Бо в тебе вже королівський сніданок виходить.

— Та бля… королівський.

Бармен усе ж дістав пляшку кращої горілки.

Обережно відкрутив кришку.

Максим мовчки дивився на нього.

Потім на людей довкола.

На гітариста.

На музичний автомат.

На секунду навіть заслухався старим роком.

— Пляшку залиш.

Бармен недовірливо глянув на нього.

Було очевидно — він не вірив, що Максим здатен за це заплатити.

Максим мовчки випив ковток кави.

Обличчя скривилося.

Він поклав на стійку товсту пачку грошей.

Бармен миттєво сховав її під прилавок і швидко перерахував.

Очі округлилися.

— Звідки?

— Від верблюда.

Бармен вирішив більше не питати.

Пішов обслуговувати інших.

Максим залишився сам.

Подивився на пляшку.

Довго.

Наче сперечався сам із собою.

Потім налив повну склянку.

Випив.

За нею — ще одну.

І тільки тоді світ почав повільно повертатися.

Не став кращим.

Не став світлішим.

Просто… знову став відчутним.

Максим важко видихнув.

— Жалюгідний…

Невідомо, кому саме були адресовані ці слова.

Допиваючи горілку й заїдаючи її сухим бургером, він відчув, як алкоголь нарешті починає діяти.

На обличчі з’явилася крива, трохи дурнувата усмішка.

Очі ожили.

Саме так.

Ніби до цього вони були мертвими.

Максим розвалився на стійці й поманив бармена.

— Тобі пів літра мало?

— Не. Ще є.

Він поплескав по пляшці.

— Давай… колись.

— Про що?

— Хто тобі життя псує? Ходиш, як індик перед Днем подяки.

Бармен фиркнув.

— Воно тобі не треба.

— Не ламайся. Як дівчина.

— Ой, бля…

Бармен потер лице долонями.

— Одні вибивали. Головні на районі. Підняли плату за кришу. І так ледве в плюс виходив, а тепер узагалі піду в мінус.

Максим мовчки дивився на нього.

Потім зробив ще ковток.

— За невелику плату…

Він поставив склянку.

— …я розберуся.

Тиждень просто бухати вже набридло.

— Я дивлюся, ти настільки в депресії, що готовий піти на чотирьох громил тільки для того, щоб красиво здохнути.

Максим ледь усміхнувся.

— І нахуй ти на психолога вчився?

Між ними запала тиша.

Бармен мовчки натирав чарки.

Максим дивився кудись у пляшку.

— Чого хочеш?

— А скільки вони беруть?

— Шість тисяч перів.

Максим швидко прикинув курс у голові.

— Три з половиною.

І револьвер.

— Не дам.

— Тоді шість.

Бармен мовчав кілька секунд.

— …Дам.

Максим усміхнувся.

— Інша справа.

Розказуй.