Глава 2 наречена
Світ: Екзболт
14:30
Останні триста сорок років галактика жила в епосі жорсткої індустріалізації. Космос давно був підкорений, через що людство розселилося по різних світах. Одні планети після війн перетворилися на покинуті пустки, інші стали зовсім непридатними для життя — люди настільки захопилися заводами й виробництвом, що буквально вбили власні світи. Кожна така планета тепер нагадувала один величезний завод, справжніх розмірів якого вже ніхто не міг навіть уявити.
Та були й винятки.
Світи, які ще встигли врятувати.
Одним із таких був славнозвісний Екзболт. Корпорації щороку вкладали мільярди, аби перетворити його на справжній заповідник — останній відголосок колись зеленого, живого світу.
Тут були міста, села, дороги, залізниці, але природи все одно залишалося більше, ніж бетону.
Саме в такому світі, серед густого лісу біля великого озера, стояв дорогий ресторан.
За озером повітря раптом здригнулося.
Відкрилася пурпурова воронка.
Із неї буквально вивалився Максим.
Звісно ж, п’яний.
Але, як і завжди, цілком здатний діяти.
Він упав колінами в пісок, вилаявся на всю місцеву флору й фауну, після чого важко підвівся.
Дістав із кишені пляшку віскі, явно куплену на останні гроші, і зробив добрий ковток.
Озирнувшись навколо, він помітив старий пень.
Тіло саме підказало, що зараз це найкраще місце у світі.
Максим підійшов, сів на нього й підняв голову до неба.
Довго мовчки розглядав дерева.
— Давно я такого не бачив… — зробив ще ковток. — Будь я нудним депресивним дідом, хотів би тут жити.
Відставивши пляшку, він засунув руку в кишеню й дістав револьвер.
Обережно відкрив барабан.
— Раз…
Два патрони.
Максим лише невдоволено похитав головою.
— Учора треба було економніше…
Зітхнувши, він витягнув із задньої кишені маленький пакет із написом «Речовий доказ».
Висипав патрони на долоню.
Порахував.
Чотири швидко зарядив у барабан.
Решту недбало зсипав назад до кишені.
— Про запас.
Ще кілька хвилин він просто сидів.
Потім рука сама потягнулася до пляшки.
Максим уважно подивився на етикетку.
Рік витримки.
Міцність.
Видихнув усе повітря з легень.
І зробив один довгий ковток.
Потім ще.
І ще.
Обличчя скривилося чи то від спирту, чи то від солодкого присмаку, але за мить пляшка вже спорожніла.
Максим витер губи рукавом.
Підніс порожню пляшку, збираючись жбурнути її в кущі.
Раптом завмер.
— Я ж хороша людина…
Він важко підвівся.
— Природу треба берегти.
Засунув пляшку назад до кишені.
Після цього знову перевів погляд на ресторан.
Навіть звідси було видно третій поверх.
І одне відчинене вікно.
А ще приставлену до нього драбину.
Максим кілька секунд мовчки дивився.
У голові вже складався план.
Дістав новенький телефон.
Замовлення чітко вказувало:
Початок церемонії — 15:00.
— Часу вистачає…
Телефон полетів назад до кишені.
Максим неквапливо рушив лісовою стежкою.
Йти було важко.
Коріння стирчало просто з-під землі.
Він спотикався, хитався, кілька разів мало не впав.
— Та щоб вас…
Чергове коріння боляче вдарило по нозі.
— …усіх…
Ще один удар.
— …бетоном закатали…
Бурчав він собі під ніс, шкутильгаючи далі.
Свіже повітря чомусь п’янило не менше за віскі.
Чи то пляшка таки дала про себе знати.
За кілька хвилин він дістався ресторану.
Посеред подвір’я стояв великий фонтан.
У центрі височіла статуя жінки з глечиком, із якого безперервно лилася вода.
Було видно, що скульптура стара, але доглядали за нею так, ніби вона була головною гордістю закладу.
Та довго милуватися не довелося.
Ліворуч стояли дорогі автомобілі.
Повсюди ходили люди.
Відкривалися службові портали.
Працівники в дорогих костюмах із натягнутими усмішками зустрічали гостей.
Максим мовчки обійшов будівлю.
Перед ним опинився невеликий парканчик із декоративного дерева.
Перелізти через нього не склало жодних труднощів.
Опинившись із внутрішнього боку, він швидко оглянув територію.
Камера.
Двоє робітників.
Електрощиток.
Максим усміхнувся.
— Ну хоч щось сьогодні щастить…
Присівши, він швидко підбіг до щитка.
Смикнув кришку.
Зачинено.
Кілька секунд уважно дивився на замок.
— Думати ніколи…
Зціпив зуби.
І з усієї сили врізав кулаком просто в металеву коробку.
Щиток голосно зашипів.
Посипалися іскри.
Лампочки хаотично замиготіли.
Максим миттєво відскочив.
Болю майже не відчув.
— Хоч десь алкоголізм знадобився…
Притиснувшись до стіни, він дочекався потрібного моменту.
З вікон уже лунали крики.
Хтось матюкався.
Хтось вимагав негайно полагодити світло.
Робітники, лаючись на весь двір, кинулися до щитка.
— Ну й ідіть…
Посміявшись, Максим підбіг до драбини.
Одним рухом схопився за перекладини.
І, наче військовий на смузі перешкод, швидко поліз угору.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!