Хроніки Максима 2

Крокуючи прямо, Максим особливо ні про що не думав. Хода в нього була легка, трохи хитка. Видно було — людині добре.

Землі тут були сухими. Люди виживали від дощу до дощу, усе навколо палило сонце. Максим не звертав на спеку уваги — або принаймні намагався. У нього був капелюх, тож йому було байдуже.

Дійшовши до перехрестя, він закурив сигарету й глянув праворуч.

Величезна табличка повідомляла:

SUPRIES MARKET

Максим різко змінив маршрут.

— Не думав, що цей магазин… такий популярний.

Пройшовши близько сотні метрів, він відчув, як гумова підошва його кедів буквально починає плавитися. Неприємне тепло так і норовило передатися прямо в ногу.

Викинувши недопалок, Максим подивився на ліву підошву, схопивши ногу рукою.

І справді — трохи підплавилася. Дешева гума злегка деформувалася, але ходити ще можна було.

Вилаявшись собі під ніс, Макс продовжив шлях.

Біля входу до супермаркету він різко зупинився.

— Бляха, а як я його знайду?

Почухав голову, надпив із пляшки й махнув рукою.

— А похуй. Знайдеться.

Зайшовши всередину, Максим одразу побачив величезні стелажі та тисячі людей. Майже кожен котив перед собою візок із каністрами води.

Макс подивився на це все й пішов ліворуч.

Зелені стіни трохи тиснули на очі. Зрештою він підійшов до камер схову, недбало кинув пляшку віскі в одну з них і замкнув дверцята на ключ.

— Щоб ніхто не вкрав.

Покрутивши ключі в руці, він задумався.

— Так… що ж мені треба?

Взявши візок, Максим почав розмірковувати, ніби витягував із голови якесь дуже старе спогад.

Минуло кілька хвилин.

І ось Максим уже їхав верхи на візку.

Люди дивилися на нього: хтось усміхався, хтось просто проходив повз, а хтось явно був незадоволений тим, що дорослий мужик катається на візку, наче дитина.

Максим, здавалося, просто віддав керування цьому транспортному засобу долі.

Він навіть просив випадкових людей підштовхнути його.

— Давай, братан, штовхни трохи!

Правильно тримаючи рівновагу, Максим власною вагою трохи підганяв візок.

І нарешті його занесло у відділ:

«ХІМІЯ ТА ОБЛАДНАННЯ»

Спригнувши з візка, Максим уже нормально взявся його котити.

Його погляд одразу впав на переносну хімічну установку.

До нього підійшов консультант із натягнутою професійною усмішкою.

— Вам для чого така установка? Я можу вам підказати?

— Ні, не підкажете. Для роботи.

— Якої саме?

— Хімічної.

— А конкретніше?

Максим повільно повернув до нього голову.

— Тебе ебати не повинно.

Поставивши алюмінієву установку в нижній відсік візка, Максим витер піт із чола й озирнувся.

— Що ще мені треба…

Почухав підборіддя.

— Колби. Каструлі…

Після цього Максим почав носитися магазином як навіжений.

Усе, що він вважав потрібним, летіло у вже й так забитий візок. Каністри, коробки, якісь прилади, упаковки витратних матеріалів і ще бозна-що.

З прилавка він поцупив пачку чипсів і прямо посеред магазину почав їх їсти.

Запах нового металу вже в’ївся в ніс.

На секунду Максим зупинився.

Чи варте воно того?

Махнув головою.

— Та похуй.

І продовжив шопінг.

Максим котив візок величезним універмагом, закидаючи туди все підряд. Пузаті каністри, коробки, якісь прилади, упаковки витратників — усе це вже ледве вміщувалося всередині.

Біля чергового стелажа він зупинився, звірився зі списком на телефоні й задумливо потер підборіддя.

— Вам це все для одного проєкту?

Поруч стояв літній чоловік в окулярах і уважно розглядав вміст візка.

— Ну.

— Тоді ви вибрали не зовсім те.

Максим повільно повернув голову.

— Чого?

Чоловік указав на одну з коробок.

— Це вам не знадобиться. А ось це краще взяти в іншому місці. І взагалі, якщо ви збираєтеся купувати все одразу, вас можуть запам’ятати.

Максим кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Дядь…

— Так?

— Ти зараз кого вчиш?

— Я просто кажу—

— Ні-ні, я зрозумів.

Максим підняв палець.

— Просто уточнюю. Ти реально вирішив подивитися на мій візок, побачити там половину хімічної промисловості й подумати: «О, цьому чоловікові потрібна моя допомога»?

Чоловік поправив окуляри.

— Я лише намагаюся заощадити вам проблем.

— Проблеми?

Макс усміхнувся.

— У мене проблеми зазвичай починаються після того, як я їх вирішую.

Він знову штовхнув візок.

Чоловік пішов поруч.

— Все-таки не варто брати все в одному магазині.

— Чому?

— Привернете увагу.

Максим зупинився.

Подивився на візок.

Потім на чоловіка.

— А якщо я скажу, що мені просто подобається хімія?

— Тоді чому у вас три однакові позиції?

— Бо одного разу мені знадобляться три.

— А навіщо вам стільки?..

— Дядь, — перебив Макс, — я ліки від залежності придумав, поки п’яний був. Ти мені зараз про покупки розповідаєш.

Чоловік замовк.

Максим задоволено кивнув.

— Ось. Уже краще.

Він знову покотив візок.

— І останнє, — чоловік усе ж не відставав. — Не змішуйте все в одному місці. Працюйте обережно. І подумайте про безпеку.

Макс обернувся через плече.

— Дякую, професоре.

— Я не професор.

— Ще гірше.

Максим кинув у візок останню коробку.

Чоловік подивився йому вслід.

Максим, не обертаючись:

— І так, якщо побачиш мене ще раз — роби вигляд, що ми незнайомі.

— Чому?

— Бо я теж робитиму вигляд.

⸻

Бідна касирка просто очманіла від кількості покупок.

Здавалося, з усього цього можна було побудувати цілий замок із коробок.

Близько десяти хвилин вона тільки й робила, що:

пік.

пік.

пік.

Нарешті на екрані висвітилася сума.

— Сто тисяч.

Максим навіть не здивувався.

Підніс годинник до термінала.

Оплата пройшла.

— Охуєнно.

Він спокійно покотив візок до виходу.

Щойно Максим вийшов на вулицю, спека вдарила одразу.

За час перебування в прохолодному магазині він уже встиг від неї відвикнути.

Стоячи біля входу, Максим закурив.

І тут побачив того самого лисого чоловіка в окулярах.

Вони перекинулися поглядами.

Чоловік нічого не сказав.

Просто пішов до своєї машини, сів у неї й поїхав.

Максим докурив сигарету.

І тільки тоді його осяяло.

— Купити я купив…

Він подивився на величезну купу речей.

— А він із фургоном?

Озирнувся навколо.

— Я, мабуть, найгеніальніший долбоєб.

Наче за сценарієм, саме в цей момент з-за рогу неспішно виїхала стара «Газель».

Здавалося, її хтось штовхає ззаду, а не вона сама їде.

Максим затамував подих.

Машина під’їхала й зупинилася перед ним із таким скреготом гальм, наче вона востаннє бачила сервіс ще до народження Макса.

Вікно опустилося.

У кабіні сидів його темношкірий напарник.

— Ну що, братан! — ударив він рукою по дверцятах. — Усе як треба! І кондей є!

Максим подивився на нього.

— Ти еблан…

— Не зрозумів?

— Міг щось зручніше взяти?!

— Так кондей є!

Максим потер перенісся.

— Боже…

Кілька секунд він мовчав.

— Ладно. Завантажуй усе. Але акуратно.

— Добре.

— А я за віскі.

Напарник уже відкрив двері.

— Окей! До речі, не хочеш докинути свою частку за машину?

Максим навіть не обернувся.

— Не хочу.