Хроніки Максима 2

Світ Тукані

Пустеля

По давно покинутій трасі, а точніше — по забутій дорожній смузі, важко їхала стара «Газель» білого кольору. За кермом сидів Максим. У кабіні грав старий рок, а кондиціонер, який якимось дивом досі працював, просто рятував життя.

Живого тут наче взагалі нічого не було, крім самотніх кактусів. Чорношкірий напарник сидів поруч, і погляд його був трохи переляканим та абсолютно нерозуміючим, куди й навіщо вони взагалі їдуть.

Він намагався відволіктися музикою, але чомусь навіть це не допомагало.

Максим тим часом дивився у бокове вікно, курячи сигарету. За ним тяглася висохла річка. Судячи з невеликого заглиблення в землі, колись тут справді текла вода. Судячи з її нинішнього стану — було це дуже давно.

Докуривши, Максим ліниво крутив кермо, відчинив вікно й викинув туди недопалок.

— Може, я сяду за кермо? — трохи нервово запитав Джонні. — Ти п’яний і все таке.

— Не. Ми ж ще не врізалися. Значить, нормально я веду.

Між ними повисла тиша. Давляча, неприємна — але тільки для Джонні. Максиму було байдуже.

Подивившись ліворуч, він помітив ледь помітну стежку. Пожал плечима й різко викрутив кермо вліво.

«Газель» мало не перевернулася.

Джонні це трохи напружило. Він схопився за ремінь безпеки, вважаючи, що саме він його врятує.

Максим вирівняв машину й, сміючись, поплескав його по плечу.

— Одна людина теж так за ремінь хапалася.

— А що з нею зараз? — обережно глянув на Макса Джонні.

— Мертва.

Максим потягнувся за пляшкою.

— Тільки ми тоді взагалі не дорогою їхали.

— Розбилися? — проковтнув величезний клубок у горлі Джонні.

— Та ні.

Макс відпив віскі.

— А скільки балів ти мав із хімії?

— Я? Дай Боже, тридцять два…

— Це добре, — Максим поправив ковбойський капелюх. — Чи погано за вашими мірками?

— Досить погано.

— Ладно, — знизав плечима Макс. — Зате не будеш заважати своїми порадами.

Проїхавши ще кілька кілометрів, дорога тягнулася далі. Було видно, що ось-ось вона закінчиться, але можна було сказати, що «Газель» дала їй нове життя.

Ще трохи — і Максим побачив дві гори. Між ними була широка ущелина.

Він одразу звернув у її бік і натиснув на газ.

За дві хвилини вони вже були біля ущелини. Машина ревіла й пищала, усіма своїми звуками натякаючи, що їй потрібен капітальний ремонт, а не навички водіння Максима.

Ще трохи — і вони б врізалися в скелі, але гальма, які незрозуміло яким чином досі були живі, врятували машину від зіткнення.

Максим ліниво відчинив двері й, попиваючи віскі, вискочив назовні.

Озирнувшись, він зрозумів: місце ідеальне.

Для його справи — саме те.

Слідом вийшов Джонні. Він теж почав оглядати місцевість, поки Максим уже був у багажному відсіку й виставляв пластикові столи.

Обійшовши машину, Джонні побачив, як Максим уже розкладає різні колби та інструменти.

— Допомогти? — неквапливо запитав Джонні.

— А ти як думаєш?

— Я ж не знаю, куди і що.

Максим мовчки вийшов із багажника, спригнув на сухий пісок і приобійняв його за плече.

— Звісно, бля, не шариш. Залазь. Виставляй усе це, поки я генератор підключати буду.

— Зрозумів!

Приблизно за пів години все було виставлено.

Збоку це навіть нагадувало якусь справжню лабораторію.

Джонні сидів у тіні на пластиковому стільці, а Максим лаяв усе на світі через незручність підключення генератора.

Нарешті він підключив його, рукою витер піт із чола й оглянув себе.

Усе його тіло було мокре від поту, наче його щойно облили водою.

Саме цього дня Максим вирішив, що сюди більше не повернеться.

— Жінкам, наче, подобається, — торкнувся він живота, якого майже не було. — Сухе, трохи спітніле тіло… Чи мені тільки здається?

Генератор тихо загудів.

Максим відкрив нову пляшку з ящика, що стояв навпроти, і почав знімати штани.

Джонні, втомившись чекати Макса, вийшов із багажного відсіку «Газелі» й побачив того вже в самих трусах.

— Це обов’язково?

— Так. Не хочу потім метом смердіти.

— І мені теж роздягатися?

— Так, мій чорний зайчику.

— Не буду. Це вже якесь порно.

— Як хочеш.

Максим знизав плечима й знову заліз у багажний відсік.

Усередині він відкрив ящик із хімією, одразу натягнув на себе протигаз і кинув другий Джонні.

Той спіймав його.

Максим почав діставати підготовлені фантастичні реагенти.

За кілька хвилин усе необхідне вже лежало на столах.

Максим невідомо звідки дістав маркер, сперся руками об стіл і почухав голову.

Він явно намагався щось згадати.

Через кілька секунд пам’ять нарешті підкинула потрібну річ.

Він написав просто на стільниці:

C₁₇H₂₁X₃N₂O₄

Джонні підійшов до Макса, стягнув протигаз на лоб і уважно подивився на напис.

— Що це?

— Ксеноліт.

— А формула?

— Яка різниця?

— Я хочу розуміти, що ми варимо.

— Ти хочеш розуміти чи хочеш заробити мільйон?

— Друге.

— Тоді мішай.

Максим знову натягнув протигаз.

Джонні, зрозумівши натяк, теж його надів.

— Так… спочатку ксеноліт.

Максим висипав білі кристали у скляний реактор.

Усередині поступово почав змінюватися колір.

Макс стежив за показниками голографічного датчика складу.

Усередині фургона пахло спиртом, гарячим металом і чимось різким, від чого хотілося негайно відкрити всі вікна.

Десь під столом монотонно гудів насос.

Скло тихо дзвеніло від вібрації, рідина в колбі повільно перемішувалася, а манометр час від часу видавав короткий механічний клац.

Максим, стоячи в самих трусах і з сигаретою в зубах, дивився на прилади так, наче збирав не наркотики, а звичайну вечерю.

— Далі… реактив «Аурелін».

Максим обережно додав прозору рідину з різким запахом озону та спирту.

Не відволікаючись від роботи, правою рукою потягнувся до наступної банки.

У хід пішов «Термофаз-Н» — стабілізатор реакції, густуватий жовтий розчин.

Відкривши банку, Максим принюхався.

Скривився.

І тут же перебив запах ковтком віскі.

Джонні подавав йому потрібні реагенти та стежив, щоб обладнання не відключилося через нашвидкуруч підключений генератор.

Наступним пішов «Каталізатор V-13».

Максим додав буквально дрібку.

— Головне — не переборщити.

Суміш почала реагувати.

Максим стягнув протигаз, закурив і трохи тремтячою рукою зробив затяжку.

— В принципі, — почухав себе за вухом, — це легше, ніж лежати з гвинтівкою.

— Уже все?

— Нє. Тут буквально крапля. Чекаю на реакцію.

— Питань немає.

Через деякий час Максим узяв «Нейтраліс-4» — безбарвний розчин для фінального очищення.

Додавши його, він завмер.

Хотів щось згадати.

Щось важливе.

Але думка наче вилетіла з голови.

На тлі всіх запахів, гулу обладнання та нерозуміючого чорного хлопця, якого він знав від сили кілька годин, Максим виглядав так, наче сам уже не до кінця розумів, навіщо взагалі сюди приїхав.

Він затягнувся й подивився на сигарету.

Наче тліючий попіл нагадував йому про щось забуте.

Максим різко розвернувся, пірнув у коробку й дістав останню банку.

— А. Точно.

Далі Максим обережно завершив процес, вимкнув установку й став чекати, поки гул апарата стихне.

Отриманий зелений розчин він перелив в окрему широку колбу.

Після фільтрації рідина поступово стала прозорішою.

Джонні спостерігав за процесом, не відриваючи очей.

Він ніколи не думав, що хімія на практиці може бути настільки цікавою.

Максим тим часом додав останню краплю «Морфексу».

І тут почалося найкрасивіше.

Усередині колби з’явилися перші зелені кристали.

Спочатку кілька.

Потім десятки.

Потім уся рідина наче почала перетворюватися на смарагдове скло.

Максим дістав кілька кристалів спеціальними щипцями й підніс до аналізатора.

— Дивись.

Відпивши з пляшки, Макс кинув погляд на Джонні.

— Ого! — здивовано сказав той. — Як скло!

— А ти як думав? Ще й зелений. Мій улюблений колір.

Максим задоволено посміхнувся.

— Не соромно й прийняти.

Джонні нахмурився.

— Ти хочеш, щоб я?..

— Мені алкоголізму вистачає.

Максим прибрав кристал назад.

— І тобі не дам. Ні бухнути, ні упоротись.

Вперше за довгий час Максим робив хоч щось справді акуратно.

Отримані кристали він помістив у герметичний контейнер і почекав, поки структура остаточно стабілізується.

Потім дістав молоток.

Джонні непорозуміло подивився на нього.

— Навіщо тобі молоток?

— А зараз побачиш.

Максим підняв його над зеленою плиткою.

— Красивий був.

Бух.

Зелене скло розкололося на десятки кристалів.

Максим задоволено кивнув.

— Тепер нормально.