Хроніки Максима 2

Ранок

Заміський район.

10:32

Розплющивши очі, Максим не одразу зрозумів, де перебуває. Головний біль, нудота й сухість у роті вже давно стали для нього звичними супутниками, але цього разу їх перекривало інше відчуття — повне нерозуміння того, як він тут опинився.

Він лежав на широкому дорогому ліжку, вкритий оксамитовою ковдрою ніжно-рожевого кольору. Від неї тягнуло вином, віскі та ще чимось солодким, ніби алкоголь проливали сюди не один раз.

Стіни були пофарбовані у теплі ванільні тони, а величезні панорамні вікна сягали майже двох людських зростів.

Максим різко сів.

Лише тоді він зрозумів, що абсолютно голий.

— Схоже… трахався…

Повернувши голову, він побачив дівчину. Її чорне волосся розсипалося по подушці, закриваючи обличчя.

На мить Макс навіть занервував.

— Тільки б не страшна…

Та думки швидко змінили напрямок.

“Хто вона? Де я? Це пастка?”

Кімната нагадувала поле бою після буревію.

На стінах засохли темно-червоні плями вина. Тумбочка лежала перекинута догори дном. Килим був зім’ятий так, ніби хтось неодноразово перечіплявся через нього. Одяг валявся буквально всюди — на кріслі, під ліжком, навіть на люстрі висіла чиясь сорочка.

Максим повільно обвів усе поглядом.

— Не життя… а іменини серця…

Опустивши очі, він помітив пачку сигарет і поруч акуратно покладену запальничку.

Глянув на них.

Потім — на дівчину.

Обережно підняв ковдру.

Вона теж була абсолютно голою.

Оцінивши фігуру, лише тихо видихнув.

— Ну… хоч смак учора не підвів.

Піднявшись із ліжка, він схопив сигарети, а іншою рукою почав навпомацки шукати свої штани.

Пальці тремтіли так, ніби жили окремим життям.

Натягнувши хоч щось на себе, Максим майже автоматично попрямував на балкон.

⸻

Повітря було свіжим.

Над дорогими будинками повільно здіймалося сонце.

Спершись руками на різьблену кам’яну огорожу, яку явно робив не найдешевший майстер, Максим витягнув сигарету.

Руки ходили ходором.

Здавалося, навіть піднести її до рота стало справжнім випробуванням.

Після кількох невдалих спроб він усе ж прикурив.

Перший дим повільно наповнив легені.

Стало трохи легше.

— Так…

Він струсив попіл.

— Докази бачу…

Ще одна затяжка.

— Наслідків не пам’ятаю.

Поки пам’ять безуспішно намагалася витягнути бодай уривки минулої ночі, Максим розглядав подвір’я.

Штучний газон залишався ідеально зеленим незалежно від пори року.

Десятки скульптур різних розмірів стояли вздовж доріжок.

Біля високого паркану самотньо притулилася альтанка, в якій, судячи з шару пилу, давно ніхто не сидів.

Докуривши сигарету до самого фільтра, він тихо пробурмотів:

— У гостях добре…

…але тільки Боб наливає як треба.

⸻

Повернувшись до кімнати, Максим почав мовчки збирати свій одяг.

Настільки захопився цим заняттям, що навіть не почув, як дівчина прокинулася.

— Уже? — сонно хмикнула вона. — А чай?

— Здається… учора був.

— За сім років шлюбу, — зітхнула вона, потерши скроню. — До речі… подай нічну сорочку. Вона… на дивані.

— На якому?

Лише тепер Максим помітив перевернутий диван біля стіни.

Без зайвих слів він знайшов сорочку й кинув її дівчині просто в руки.

Та невдоволено фиркнула.

— Джентльмен із тебе так собі.

Похмілля не дозволило їй розгорнути справжній скандал.

Вона просто мовчки підвелася.

Абсолютно оголена.

Максим, хоч і був далеко не святим, інстинктивно відвернувся.

— Що, на тверезу вже не подобаюсь? — усміхнулася вона.

— Це…

Максим натягнув светр.

— Дуже філософське питання.

— Філософія…

Вона задумливо посміхнулася.

— Точно. Учора ти мені про якогось Діогена пів години розповідав.

— Хороший мужик.

На кілька секунд між ними зависла тиша.

Максим хотів лише одного.

Випити.

Жилки на руках уже тремтіли, тіло буквально вимагало алкоголю.

Дівчина ж уважно його розглядала.

Ніби намагалася зрозуміти, хто він такий насправді.

Нарешті вона поправила волосся й узяла телефон.

— Не залишишся? — запитала вона, набираючи номер. — Після такої ночі гріх чоловіка не нагодувати.

— А віскі входить у сніданок?

Він кивнув у бік пляшок.

— Оте саме, що ми вчора пили.

— Та хоч літр.

— Тоді домовились.

Максим мовчки сів назад на край ліжка.

Дівчина щось швидко диктувала телефоном прислузі.

Він тим часом уважно оглянув кімнату.

На столику стояла майже порожня пляшка віскі.

На дні залишалося грамів із тридцять.

Максим мовчки взяв її.

Надпив.

Заплющив очі.

— Живий…

Закінчивши телефонну розмову, дівчина повернулася до нього.

— Мені здається…

Вона всміхнулася.

— У тебе алкоголізм.

Максим поставив пляшку назад.

— А в тебе низька самооцінка.

Пауза.

— Тому ти піднімаєш її за рахунок підлеглих.

Він ліниво знизав плечима.

— У кожного свої гріхи.

Дівчина мовчки сіла поруч.

Довго дивилася йому просто в очі.

На її губах з’явилася дивна усмішка.

— Максим… так?

Вона трохи нахилила голову.

— Чи все-таки Саша?

— Максим.

— Пам’ятаєш мою пропозицію?

— Нагадай.

— Ти добре стріляєш. Замість того щоб тягати барсетки в моїх знайомих, не хочеш спробувати себе найманцем?

Максим лише ліниво звів очі на дівчину.

— Що треба робити?

— Ствол, голова на плечах і бажано без зайвих питань. Якраз є одна людина, яку потрібно прибрати.

— Деталі.

Дівчина зробила ковток віскі й поставила склянку на тумбочку.

— У світі Екзоболт скоро буде весілля. Чоловік моєї троюрідної сестри після розлучення залишив її ні з чим. Забрав усе через суд. У нашій родині зазвичай так роблять жінки, але цей… виявився першим чоловіком, який переграв систему. Тепер моя “люба сестричка” ридає й готова віддати останні гроші, аби лише помститися.

Вона байдуже знизала плечима.

— Візьмешся?

Максим кілька секунд мовчав.

— По оплаті?

— Два мільйони.

Від почутого Максим ледь не вдавився власною слиною.

Дівчина із задоволенням спостерігала за його реакцією.

Відкашлявшись, Макс відразу насторожився.

“Занадто багато. Тут явно щось нечисто.”

Похмілля ніби на хвилину відступило, поступившись місцем холодному розрахунку.

— Три з половиною.

— Не твоє становище, щоб торгуватися.

— Мені байдуже.

Дівчина кілька секунд мовчки дивилася на нього.

Потім усміхнулася.

— Щастить тобі. Тітонька сьогодні в хорошому настрої.

Вона схрестила руки.

— Чотири влаштує?

— Влаштує.

Знову запала тиша.

На мить навіть їй стало незручно.

Максиму ж було абсолютно байдуже.

Він просто чекав, коли привезуть їжу.

Від нудьги він ліг на ліжко, закинув руки за голову й почав розглядати стелю.

Згодом його погляд ковзнув на дівчину.

Тонка нічна сорочка майже нічого не приховувала.

Максим мовчки дивився.

Не з пожадливістю.

Швидше із цікавістю.

У голові раптом виникла стара думка.

“Цікаво… Людина все ж таки живе інстинктами, як тварина? Чи ми лише вдаємо, що розумніші?”

Дівчина помітила його погляд.

Усміхнулася.

Відклала телефон убік.

Підійшла ближче й теж лягла поруч.

— Поки їжу везуть…

Вона ледь усміхнулася.

— Може?

Максим навіть не повернув голови.

— Сил майже немає.

— Ех…

Вона тихо засміялася.

— Учора ти був справжнім левом.

— Учора я був левом.

Максим тяжко видихнув.

— А сьогодні… звичайний ішак.

— Це помітно.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Засмучуєш мене.

— Переживеш.

Знову настала тиша.

Максим дивився у стелю.

Дівчина бездумно перегортала історії колег у телефоні.

І саме тоді її наздогнала дивна думка.

“Як я взагалі опинилася у власному ліжку з якимось безхатченком? І чому мене досі не дратує навіть його перегар?”

Ніби відчувши, куди зайшли її думки, Максим мовчки простягнув руку.

Його долоня спокійно лягла їй на груди.

Він повільно підвівся з ліжка.

— Хоча…

На його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.

— Трохи лева ще залишилося.