Хроніки Максима 2

Місяць потому

9:00

Район Вейн Вуд колись вважався цілком звичайним.

Тепер від нього залишилася хіба що назва.

На майже кожному будинку висіли однакові металеві таблички з написом «Вейн Вуд» — місцями подряпані, місцями вкриті іржею, а подекуди просто прибиті поверх старих вивісок. Будинки теж майже не відрізнялися один від одного: два поверхи, невеликі ґанки, вузькі подвір’я, паркани, гаражі та припарковані біля них машини.

Але якщо придивитися, спокій цього району був лише декорацією.

На тротуарах валялися порожні пляшки, пакети, недопалки й розірвані коробки. Біля бордюрів накопичувався пил, змішаний із якимось незрозумілим сміттям. Кілька автомобілів стояли просто посеред вулиці з розбитими вікнами, а на одному з них хтось давно вивів фарбою слово, яке вже неможливо було розібрати.

По ранковій вулиці бродили самотні наркомани.

Хтось уже встиг прийняти свою дозу й тепер безцільно тинявся між будинками, дивлячись кудись повз людей. Хтось нервово крутив головою, перевіряв кишені, заглядав під лавки.

Дехто методично розкопував землю під кущами.

— Та де ж воно, бляха… — бурмотів один, кидаючи землю руками.

Він уже втретє перевіряв те саме місце, але вперто продовжував.

За цілий місяць пристойний район якимось незрозумілим чином перетворився на один із найогидніших гадюшників, про який навіть у новинах не говорили. Ніхто не хотів зайвий раз називати Вейн Вуд уголос. Поліція сюди приїжджала рідко, швидко й бажано не поодинці.

Посеред усього цього бардаку стояв єдиний будинок, який виглядав так, ніби його господар просто не знав, що навколо вже настав кінець цивілізації.

Два поверхи.

Чистий фасад.

Доглянутий передній двір.

Нормальний задній двір.

Жодного сміття на ґанку.

Жодного розбитого вікна.

І жодного натяку на те, що всередині мешкає Максим.

Бо на другому поверсі, на старому розкладному ліжку, спав він.

Поруч на маленькому столику мерзенно задзвонив будильник.

ДЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗ!

Він тріщав на всю кімнату, деренчав так, що, здавалося, звук був здатен фізично вбити барабанні перетинки.

Макс не реагував.

Будильник продовжував працювати.

Макс продовжував спати.

Ще кілька секунд.

Потім його голова повільно піднялася разом із тулубом. Волосся впало на обличчя. Він сидів на ліжку, дивлячись кудись перед собою порожнім поглядом.

Дрожачою рукою він наосліп потягнувся до столика.

Пальці знайшли холодний метал.

Схопивши пістолет, Макс кілька секунд просто тримав його в руці, ніби перевіряв вагу.

Потім недбало підкинув старий револьвер у долоні.

Будильник гудів.

Пищав.

Виконував свою роботу.

А потім пролунав постріл.

БАХ!

Будильник замовк назавжди.

У кімнаті завис тонкий запах пороху. Зі ствола револьвера повільно потягнувся маленький струмінь диму, який ліниво розчинявся в ранковому повітрі.

Макс на секунду завмер.

Приоткрив одне око, сфокусувався на димку, а тоді просто відпустив револьвер.

Той із глухим дзвоном упав на підлогу.

— Ранок, — хрипко пробурмотів Максим.

Він важко позіхнув і з особливою неохотою потягнувся. Плечі хруснули. Спина відгукнулася болем.

Макс протер очі й подивився на столик.

Там, серед пляшок, патронів, якихось паперів, зарядного пристрою та незрозумілих металевих деталей, стояла маленька пляшечка з японським написом:

「ウコンの力」

Макс узяв її, зробив кілька ковтків.

Завмер.

Скривився так, ніби щойно випив рідину для миття підлоги.

— Фу, бля…

Він зробив пару глибоких вдихів, підвівся й одразу схопив пляшку віскі, яка стояла поруч.

Відкрутив кришку.

Надпив.

І ніби хтось клацнув вимикачем.

— А-а-а… — видихнув він.

Життя повільно повернулося в тіло.

Спускаючись сходами, Максим ледь не перечепився через власну ногу. Встиг схопитися за поручень, постояв кілька секунд, дивлячись униз, і тільки потім продовжив шлях.

На половині сходів він знову надпив із пляшки.

— Алкоголізм, не пропагую, — сонно пробурмотів він. — Викликає залежність, і бла-бла-бла…

Він знизав плечима.

— Але працює.

Спустившись на перший поверх, повернув ліворуч.

Відчинив двері й нирнув у ванну кімнату.

Вперся руками в умивальник.

Підняв голову.

У дзеркалі на нього дивився незнайомий чоловік.

Довге розпатлане волосся.

Щетина, яка давно переросла в бороду.

Мішки під очима.

Злегка почервонілі очі.

І той самий погляд, який останнім часом усе частіше здавався втомленим навіть тоді, коли Макс усміхався.

Він відступив на крок.

Кілька секунд дивився на своє відображення.

Потім натягнуто посміхнувся.

Підняв обидві руки, склав указівні пальці у вигляді пістолетів і навів їх на дзеркало.

— Бах.

Сам собі кивнув.

— Живий.

І почав умиватися.

Через кілька хвилин ранкові процедури були закінчені.

Макс, обмотаний одним рушником, зайшов до головної кімнати.

І зупинився.

На дивані спали люди.

На підлозі теж.

Хтось лежав під столом.

Хтось використовував крісло як ліжко.

А один особливо завзятий ентузіаст примудрився заснути просто на столі, обійнявши порожню пляшку.

Макс повільно оглянув приміщення.

— М-да.

Він підійшов до тумбочки.

Відкрив шухляду.

Дістав пістолет.

Надпив віскі.

І почав стріляти в нещодавно пофарбований стелю.

БАХ!

БАХ!

БАХ!

На третьому пострілі кімната вибухнула криками.

— А-А-А-А!

— ТИ ДОЛБАНУВСЯ?!

— ГОЛОВА!

— БЛЯТЬ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

Люди схоплювалися з диванів і підлоги, хапалися за голови, хтось ледве втримався на ногах.

Один хлопець зблід і відразу прикрив рот рукою.

— Мене зараз знудить…

Макс подивився на нього.

— Тебе?

— Так…

— Ну то не тут.

Він підійшов, міцно схопив бідолаху за комір і спокійно потягнув до дверей.

— Максе, зачекай…

— Ні.

— Я зараз сам…

— Тим більше.

Розчинивши двері, він вивів хлопця на ґанок і без зайвих церемоній виштовхнув назовні.

Той незграбно впав на землю.

— А-А-А-А-А!

Він, схоже, підвернув ногу, а за кілька секунд його ще й знудило просто біля дороги.

Макс подивився на нього через двері.

— Одужуй.

Хрясь.

Двері зачинилися.

У головній кімнаті вже всі трохи прийшли до тями.

Макс повернувся всередину, усе ще тримаючи револьвер у руці, й сів на диван у кутку.

Почухав бороду.

Окинув поглядом натовп.

Всі мовчали.

— Потусили добре, — сказав він.

Відкрив барабан револьвера й почав перевіряти патрони.

— Так?

— Так…

— Не бачу ентузіазму.

У кімнаті запанувала тиша.

Макс прикрив очі.

— Коротше, як завжди: усі нахуй із пляжу. Увечері піца, віскі…

Він підняв голову.

— Зрозуміло?

— Так…

Усі відповіли майже одночасно.

Макс задоволено кивнув.

— Чудово.

Він підняв револьвер і направив його на двох дівчат.

— Люська й Маринка…

Дівчата перезирнулися.

— Я, до речі, забув, як вас звати.

— Я Лю…

Макс одразу підняв долоню.

— Не треба. Все одно забуду.

Він підвівся й почав натягувати білу сорочку.

— Приберіться тут хоч трохи.

Він натягнув штани, застебнув ремінь і взяв зі столика пляшку.

— Без прибирання — без дози.

Дівчата одразу переглянулися.

— Наркоманки хуйові.

Макс зробив ковток віскі.

Потім накинув на плечі піджачок.

Підійшов до дверей.

Уже взявся за ручку, але раптом зупинився.

Наче щось згадав.

Повернув голову.

У лівому кутку біля вішалки висіла чорна шляпа.

Макс підійшов до неї.

Взяв.

Обережно надів.

Поправив краї, кілька секунд розглядав себе у відбитті темного вікна й нарешті вийшов.

Зранку місто виглядало ще сумніше.

Сіре небо.

Порожні вулиці.

Сміття під ногами.

Десь далеко гавкав собака.

Макс глибоко вдихнув, відчув прохолодне повітря й усміхнувся.

— Ну, Вейн Вуд…

Він зробив ковток віскі.

— Живемо.

Біля будинку стояв його автомобіль — старий бежевий кабріолет.

Макс підійшов до нього й почав шукати ключі по кишенях.

— Де ж ви…

У цей момент краєм ока він помітив трьох чоловіків.

Вони стояли неподалік.

Усі троє були в червоних футболках і картатих банданах.

Один сплюнув на землю.

— Хуеглот!

Другий стиснув рукоять пістолета.

— Мудак, сука!

Третій додав щось ще, але Макс уже повернув голову.

У кожного була зброя.

І за їхніми обличчями було зрозуміло: вони прийшли не поговорити.

Макс кілька секунд розглядав їх.

Потім підняв руку.

— Чого вам?

— Ви подивіться на нього!

— Ти, сука, нам місто своєю дур’ю зіпсував!

Макс здивовано підняв брову.

— Так ви таким же займаєтесь чи не займаєтесь?

Він знизав плечима.

— Я ж, наче, вашому відсоток даю.

— Перебір уже! Кожен другий тепер на цьому сидить!

— Ти вже не бабло рубиш.

— Людей труїш, сука!

Макс знову зробив ковток.

— А питання які до мене?

Він розвернувся до них повністю.

— Запитуйте в тих, хто купує. Я лише надаю продукт.

Макс трохи подумав.

— На вигляд цікавий. І чистий на всі сто.

Чоловіки переглянулися.

— Ми не питати прийшли…

Троє одночасно підняли зброю.

Макс лише встиг сказати:

— А-а…

ТРАХ-ТАРАХ-ТАРАХ!

Кулі посипалися по автомобілю.

Макс різко пригнувся й пірнув за машину.

Поряд люди заволали й кинулися хто куди. Хтось впав, хтось забіг за припаркований автомобіль, хтось просто побіг вулицею, не розуміючи, куди саме.

Кулі прошивали капот.

Вибивали шматки скла.

Розліталися іскри.

Макс притиснувся до колеса.

Дістав із внутрішньої кишені свій улюблений револьвер.

Виглянув.

Постріл.

Ще один.

Ще.

Він стріляв короткими серіями, змінюючи положення за автомобілем.

А потім раптом завмер.

Серед гуркоту пострілів, криків і свисту куль у голові промайнула одна проста думка:

«Ось. Проснувся».

І чомусь від цього йому стало весело.

Через кілька секунд настала тиша.

У нападників закінчилися патрони.

Схоже, розрахунок був простий: налякати Макса й добити його швидко.

Але ніхто не подумав про те, що буде, якщо він переживе перші тридцять секунд.

Макс почекав ще пару секунд.

Повільно підвівся з-за машини.

— Ну що…

Він вийшов на вулицю.

— Тепер моя черга?

Відповіді не було.

Він почав стріляти.

Один із нападників кинувся бігти.

Інший спробував сховатися за автомобілем.

Третій дістав новий магазин і вже піднімав зброю.

Макс вистрілив раніше.

Куля влучила йому в лоб.

Чоловік миттєво впав на асфальт.

Інші двоє нарешті зрозуміли, що план був провальним.

Вони побігли.

— Пішов ти!

— Сука!

Макс не став їх переслідувати.

Просто стояв біля машини, тримаючи револьвер униз.

Подивився на труп.

Почухав бороду.

— Тю, блять.

Він нахилив голову.

— Самі напали, а я какашка…

Макс знизав плечима.

— Незрозуміла логіка.

Він повернувся до кабріолета.

Тільки тепер помітив, наскільки сильно постраждала машина.

Кузов був прошитий кулями.

На капоті залишилися вм’ятини.

Лобове скло вкрили тріщини.

Однієї фари вже фактично не існувало.

Макс кілька секунд мовчки дивився на автомобіль.

— От це вже образливо.

Потім засунув руку в кишеню.

Нічого.

В іншу.

Знову нічого.

У третю.

— Та де ж…

Нарешті пальці намацали ключі.

— Ага.

Він відчинив дверцята, сів за кермо й кинув пляшку віскі на сусіднє сидіння.

Повернув ключ.

Клац.

Двигун не завівся.

Макс подивився на панель.

— Ну давай.

Ще раз.

Клац-клац…

Тиша.

Він важко видихнув.

— Тільки не починай.

Третя спроба.

РРРРРРРРР—

Двигун заревів таким звуком, ніби сам автомобіль був не згоден із рішенням продовжувати існування.

Макс усміхнувся.

— Молодець.

Він перемкнув передачу.

Поклав руку на кермо.

Увімкнув потрібну радіохвилю.

З динаміків полилася музика.

Макс відкинувся на сидінні, зробив ковток віскі й ще раз поглянув на розбитий район через тріснуте лобове скло.

— Оце так ранкова кава…

Кабріолет рвонув із місця.

Шини коротко прослизнули по асфальту.

Машина понеслася вулицею, швидко набираючи темп.

За нею залишився Вейн Вуд — розбиті машини, сміття, перелякані люди, трохи порохового диму й один ранковий труп.

А Максим, як завжди, просто поїхав далі.