Хроніки Максима 2

Світ Тукані

15:34

Цей світ був наочним прикладом того, як капіталізм і жорстоке людське прагнення жити добре окупували колись дикий світ.

Відтепер тут завод стояв на заводі. Місце було депресивним, небезпечним, і вбити тебе могли так само легко, як виписати штраф за неправильне паркування. Місцева корумпована поліція часом навіть не приїжджала на виклики, натомість відправляючи робота або дрона. Щоправда, місцеві умільці в техніці швидко їх деактивували та прошивали заново: комусь — для дому, комусь — на продаж.

Через восьмикратний приціл Максим спостерігав, як чергового робота копає ногами натовп школярів, які явно росли не в достатку.

Покурюючи сигарету, Макс шукав потрібну людину. Докуривши, він недбало кинув нещасний недопалок убік і ввімкнув годинник.

Замовлення №235796

Фотографія

ПІБ: Олександр Жуков Филинович

Професія: заступник міністра культури.

Корупція. Багато корупції.

Ми хочемо хоч якось виправити становище нашої батьківщини. З одного боку, страждаємо ми, з іншого — їхнє хороше життя. Він — один із головних корупціонерів. Просимо вас зробити все тихо, а далі самі розберемося.

Сьогодні він вийде до своїх, як сам каже, «правителів», адже він «слуга народу». Орієнтовно о 15:40.

— Нормальне черево від’їли, — пробурмотів Макс, дивлячись на фотографію. — Не промахнуся.

Вимкнувши голограму, Максим знову припав до прицілу.

За кілька хвилин він побачив красивий кортеж. Близько десяти чорних машин.

— Залишилося почекати, — тихо сказав Макс.

Як за сценарієм, люди почали збиратися. Хтось був радий, хтось плакав, хтось просто стояв осторонь і курив.

Із машин повискакували працівники спецслужб. Вони оточили автомобіль і почали розглядати кожного присутнього, наче намагалися знайти серед них людину зі зброєю.

Максим навіть тихо засміявся з їхньої метушні.

Він уже знав, що це їм не допоможе.

Нарешті винуватець урочистості вийшов із машини.

Товстий чоловік із залисинами та густими сивими вусами. Вийти з автомобіля, який порівняно з ним здавався маленьким, йому допомогли особисті охоронці.

Максим зареготав на весь голос.

— Слава богу, я таким не був.

Нарешті чиновник вийшов на площу й піднявся на невелику сцену, яку, як подумав Максим, збудували зовсім недавно.

Його важке дихання після цього «довгого» маршруту Макс, здавалося, чув навіть через кілометр.

Піднявши вгору маленький прапорець, зібраний нашвидкуруч зі шматка тканини, Максим перевірив вітер.

Ідеально.

Усі умови були виконані.

Залишалося лише навести приціл і натиснути на спуск.

Руки трохи тремтіли. Максим уже звик до цього, але під час роботи з гвинтівкою навіть така дрібниця могла завадити.

Він повністю видихнув повітря з легень.

Палець натиснув на спуск.

— Три, два…

За оцінкою Максима, чоловік різко схопився за мікрофон.

Із його шиї бризнула кров.

Максим скривився.

— Чорт. Не зовсім.

Він знову навів приціл.

Друга куля влучила просто в лоб.

Чиновник упав, а його особистий медичний загін уже кинувся до нього.

Замовлення виконано.

Максим, потягуючи сигарету, відправив звіт про завершення роботи.

Годинник завібрував.

Він кинув на нього швидкий погляд.

Надійшло: 1 500 000.

Максим видихнув.

— Непогано.

Він просто відкрив портал, закинув гвинтівку на плече й ліниво зайшов у фіолетову воронку.

⸻

Із порталу Максим вийшов просто посеред бару.

Усі відвідувачі насторожилися.

Хтось навіть від переляку одразу вийшов із закладу.

Порталами тут користувалися або служителі закону, або ті, хто мав відповідний дозвіл. І тих, і інших краще було не бачити, особливо якщо ти встиг наробити пакостей.

Максим озирнувся.

Потім просто сів за барну стійку.

Дістав із кишені останню зім’яту купюру й кинув її на стіл.

— Віскі. Три по сто. І якийсь бургер.

— Окей, — байдуже пробурмотів бармен.

— І собі налий.

— Окей.

Бармен знизав плечима.

За кілька хвилин перед Максимом уже стояли три склянки й бургер.

Судячи з вигляду напою, бармен вирішив, що Максим — саме той, хто має дозвіл на портали.

Одним рухом руки Макс розлив віскі по склянках, не забувши налити й собі.

Вони цокнулися.

Обидва випили пекучий солодкий напій.

Пожилий бармен розвернувся й продовжив свою роботу — натирати склянки з таким розумним обличчям, ніби саме від цього залежала доля галактики.

Максим же відпочивав після роботи.

Пив віскі.

Їв бургер.

Повільно, не поспішаючи.

Намагаючись знайти бодай якийсь смак у сухій булці.

Його тишу порушив темношкірий чоловік у сірих джинсах і білій футболці.

Той узяв собі пива й повернувся до Максима.

— Після довгої роботи?

Максим навіть не повернув голови.

— Коли я їм, я глухий і німий.

Він ковтнув віскі.

— Зрозуміло, — зітхнув чоловік.

Минуло п’ять хвилин.

У Максима вже не залишилося ні бургера, ні віскі.

Бармен поставив перед ним цілу пляшку.

Максим неспішно пив просто з горла й дивився на телевізор.

На екрані йшли гарячі новини.

«Накрито найбільшу нарколабораторію за останні десять років!»

Максим розсміявся.

На екрані копи пинками виштовхували з будівлі кількох людей.

Усі були в добротних хімічних костюмах, респіраторах та іншому спорядженні.

Також було знайдено ящик зі зброєю та патронами.

А в підвалі — сумки з готівкою.

— Ну й придурки, — крутячи пляшку в руці, сказав Макс.

На екрані виступав майор — молодий чоловік у бронежилеті та форменому кашкеті.

Він гордо й задоволено, немов слон, пояснював журналістам, що саме вони знайшли, коли, де і як усе відбувалося.

Максим зробив ще ковток.

Потім опустив погляд на підлогу.

Думки вже перемішувалися в кашу.

Диявол на плечі ніби щось шепотів.

Ангела на іншому плечі давно не було.

Максим раптом загорівся якоюсь ідеєю.

Зробив ще один ковток.

І подивився на темношкірого чоловіка.

— Мільйонером хочеш бути?

— Що? — чоловік підсунув стілець ближче. — Про що ви?

— Яке ще «ви»? На «ти». Мені потрібен напарник для однієї справи.

— Ви що… — чоловік глянув на телевізор. — Хочете так само?

— Та бля. Не хотів би — не пропонував. Пригода на один день.

— Поліція нас спіймає. І я в хімії взагалі ні бум-бум.

— Неважливо.

Макс схопив його за плече.

— Я куплю все необхідне. З тебе — фургон.

Чоловік подивився на нього так, ніби вже шкодував про знайомство.

— Ти втягуєш мене в блуд…

Макс усміхнувся.

— Життя — та ще блудниця. Завдання зрозумів?

— Так… А яке?

Максим на секунду задумався.

— Не знаю, бля. Хоч «Газель» стару купи.

Він підвівся зі стільця, допиваючи віскі просто з горла.

Кинув бармену на чай монетку й розвернувся.

У нього з’явилася мета.

Тепер залишалося лише її виконати.

Вийшовши з бару, Максим одразу отримав удар гарячого денного світла в очі.

У цьому світі сонце, здавалося, було помітно ближче до землі, ніж у будь-якому іншому.

Макс стягнув із себе светр.

Потім дістав портальну гармату й відкрив маленьку фіолетову воронку.

Засунув руку всередину.

Помацав щось.

І витягнув ту саму ковбойську шляпу, яку нещодавно поцупив із кабінету Єлизавети.

Ліза, мабуть, досі не могла зрозуміти, як під час прийому громадян у неї просто з повітря виріс портал і вкрав капелюха.

Максим же спокійно натягнув його на голову.

Обмотав светр навколо пояса.

І рушив до магазину.

Щоправда, де саме він знаходиться, Максим поняття не мав.