Хроніки Максима 2

Палац знову ходив ходором.

Будинок, збудований із дорогого каменю та скла, здригався від приглушених ударів і жіночих вигуків, що розліталися коридорами. Здавалося, ніби когось катували, хоча насправді за дверима просторої спальні точилася зовсім інша боротьба. Під величезною ковдрою щось безперервно ворушилося, а крики то стихали, то спалахували з новою силою.

Тим часом молода покоївка майже бігла мармуровими сходами, обережно тримаючи срібний піднос із сніданком на двох. Дві тарілки з грінками, дві чашки гарячої кави та пляшка дорогого віскі дзенькали при кожному кроці. Вона нервувала настільки, що руки тремтіли сильніше, ніж сам посуд.

Черговий крик із кімнати господині змусив її прискоритися.

На повороті вона ледь не врізалася в літнього дворецького.

Піднос небезпечно хитнувся, чашки вже були готові полетіти на підлогу, але чоловік спокійно підхопив його двома руками.

— Не варто так поспішати, — ліниво поправив він краватку.

— Я… я знаю… Просто несу пані Єлизаветі сніданок…

Старий підняв очі вгору, звідки знову долинув приглушений стогін.

— Ти нічого не чуєш?

— Я… недавно тут працюю… Мало що…

Він ледь усміхнувся.

— Після такого… — тихо кашлянув він у кулак. — Просто не поспішай.

Дівчина винувато опустила голову.

— Добре…

⸻

У самій кімнаті нарешті запала коротка тиша.

Було чути лише важке дихання двох людей.

Єлизавета різко підвелася, одним рухом повалила Максима назад на ліжко й осідлала його.

Її груди важко здіймалися, волосся безладно спадало на плечі, а в очах палало дивне поєднання злості, азарту й задоволення.

Максим дивився у відповідь абсолютно спокійно.

Наче все це відбувалося не з ним.

Наче він просто погодився зіграти чужу роль.

— Ну що… — важко видихнула вона. — На четвертий раунд, аміго?

— Не тисни так… — він прибрав її руку зі своєї ключиці. — Сильніше натиснеш — доб’єш.

— Та ти й так на трупа схо…

Її перебив настирливий стукіт у двері.

— Пані Єлизавето! Сніданок!

Вона здригнулася.

Наче прокинулася від прекрасного сну.

— Бляха…

Максим лише мовчки спостерігав, як абсолютно гола Єлизавета, лаючись собі під ніс, гарячково намагалася натягнути нічну сорочку.

І саме тоді він не витримав.

Зареготав.

Щиро.

Голосно.

Так, що аж задихався.

Здавалося, вперше за багато місяців він сміявся по-справжньому.

— Чого ти ржеш?! — буркнула вона, одночасно намагаючись пригладити волосся.

Максим лише витер сльози від сміху.

— Одягайся вже…

Нарешті впоравшись із нічною сорочкою, Єлизавета глибоко вдихнула й відчинила двері.

За ними стояла молода покоївка з підносом.

Русе волосся було акуратно зібране, руки тремтіли, а погляд боявся піднятися вище підлоги.

— Що? — різко запитала Єлизавета.

— С-сніданок…

— А… зараз. Зачекай, золотце.

Позаду знову вибухнув сміх Максима.

Тепер він уже майже істерично реготав.

Єлизавета закотила очі, підійшла до сумочки, що якимось дивом висіла просто на дорогій люстрі.

Підстрибнула.

Не дістала.

Підстрибнула ще раз.

Максим уже хапався за живіт.

— Та замовкни ти!

Вона все ж таки зняла сумочку, дістала гаманець, простягнула покоївці п’ятисоткредитову купюру й забрала піднос.

— Решту залиш собі.

— Д-дякую, пані…

Двері зачинилися.

Єлизавета мовчки подивилася на Максима, потім на перекинутий стіл і розкидані стільці.

Вона навіть нічого не сказала.

Лише багатозначно кивнула.

Максим зрозумів без слів.

Підняв із підлоги біле простирадло, недбало обгорнув ним себе, мов якийсь римський імператор, і поважно рушив до столу.

— Цезар повернувся, — урочисто пробурмотів він.

Навіть Єлизавета не стримала усмішки.

За кілька хвилин меблі вже стояли на місці.

Максим важко опустився на м’який стілець і блаженно видихнув.

— Оце сервіс…

Єлизавета поставила піднос між ними й теж сіла.

Вперше за весь ранок вони просто мовчали.

У її погляді нарешті з’явився спокій.

У його — лише одна думка.

Максим одразу ж потягнувся до пляшки.

Налив повну склянку віскі.

Випив половину одним ковтком.

Лише після цього взявся за грінку.

Вона ж, навпаки, акуратно відламувала маленькі шматочки, вмочала їх у мед і неспішно снідала, ніби нічого дивного в цьому ранку не сталося.

Тиша між ними була напрочуд доречною.

Кімната нагадувала поле бою після штурму.

Перекинуті меблі.

Плями вина на стінах.

Порожні пляшки.

Пошматована постіль.

Розкиданий одяг.

І двоє людей, які дивним чином почувалися в цьому хаосі абсолютно природно.