Хроніки Максима 2

Усі мовчки дивилися на старого.

Ніхто не розумів, як йому вдалося вижити.

Як можна було пережити абсолютну порожнечу.

Лише чоловік із чорними смугами на щоках нерішуче підійшов ближче.

— Макс?..

Старий лише ковзнув по ньому байдужим поглядом і, не відповівши ні слова, рушив уперед.

Усі проводжали його очима.

Одні були щиро раді й водночас не могли зрозуміти, як він узагалі повернувся.

Інші уважно стежили за кожним його кроком, ніби намагалися вгадати, що він зробить далі.

Лише двоє наймолодших уже чекали, яке безумство він зараз утне.

Максим мовчки підійшов до чоловіка в чорному плащі.

Той сидів у кутку, демонстративно не звертаючи на нього жодної уваги. Наче навмисне показував, що для нього Максим більше нічого не означає.

Максим навіть не зупинився.

Із рукава старої військової куртки повільно висунувся ствол автоматичного пістолета.

Постріли прогриміли майже одночасно.

Черга.

Ще одна.

Ніхто навіть не здригнувся.

Ніхто не кинувся його зупиняти.

Усі лише мовчки спостерігали.

Наче за божевільним.

Коли магазин спорожнів, Максим опустив руку.

Тіло в чорному плащі лежало на підлозі, здригаючись у страшних судомах.

Кожен м’яз скорочувався, а вже за мить повертався до свого звичного стану.

Пробиті легені видавали хрипкі, майже нелюдські звуки.

Абсолютно чорна кров повільно розтікалася підлогою, торкаючись берців самого Максима.

Він дивився на це абсолютно байдуже.

Без жалю.

Без задоволення.

Без ненависті.

Наче просто завершував давно відкладену справу.

— Ти ж знаєш… це не допоможе.

Із натовпу вийшов чоловік із русим волоссям.

— Знаю.

Максим спокійно відкинув порожній пістолет убік.

— Як ти… Це ж неможливо!..

Чоловік із чорними смугами швидко підійшов до нього.

Максим лише фиркнув.

— Догори дриґом, Смешаний.

Русий чоловік полегшено видихнув.

— Тепер усе стало на свої місця… Ну що? Готовий будувати новий світ? Нову галактику?

— Ні.

Русий уже майже усміхався.

У його очах було щось дитяче.

Наче він щиро радів поверненню старого друга.

Максим лише на мить затримав на ньому погляд.

І побачив не дорослого чоловіка.

А маленького хлопчика.

Він мовчки відштовхнув його рукою й вийшов у центр.

— Я вас усіх ненавиджу!

Його голос луною прокотився порожнечею.

— Місяць! Цілий, сука, місяць я сидів там один! І жоден із вас навіть пальцем не поворухнув, щоб дізнатися, живий я чи вже здох!

— Ми шукали! — різко відповів Ігор. — Перевірили всі файли! Ти так сховався, що тебе неможливо було знайти!

— Завали єбало, Ігор!

Максим різко ткнув пальцем у його бік.

Потім у Смешаного.

Потім ще в одного.

І ще.

— Ти… ти… ти… і ти!

— Ви все, сука, зіпсували!

Він важко вдихнув.

— Я думав… ну гаразд. Смешаний — легендарний убивця, чи ким він там був… Якщо він не втримує владу — утримаєш ти.

Палець знову вперся в Ігоря.

— Ти втримуватимеш порядок.

Його голос став тихішим.

— Але я зрозумів одну річ…

Коли людина отримує силу…

Разом із нею приходить жага жорстокості.

Мільярди людей загинули лише тому…

Що Лайт так захотів.

Смешаний повільно підійшов ближче.

— Макс… усе можна виправити. Молоді наробили біди. Ми все повернемо. Побудуємо заново. Заспокойся… Ти знову з нами.

Максим нервово скинув його руку зі свого плеча.

— І який у вас план?

Його погляд одразу перейшов на русого.

— Еррор каже, що патерн галактики майже відновлено. Ядро мани теж вдалося знайти. Ми створимо одну величезну планету. Нам цього вистачить.

Він усміхнувся.

— Почнемо все спочатку.

Кожен стане новою людиною…

На основі старих патернів.

Максим мовчав.

Смешаний першим помітив, як повільно стиснувся його кулак.

Він уже хотів замахнутися…

Але раптом перевів погляд туди, де кілька секунд тому лежав прострелений чоловік.

Трупа більше не було.

Чоловік у чорному плащі спокійно сидів на своєму місці.

Навіть подряпини не залишилося.

Він із нудьги крутив у руках той самий пістолет, яким у нього щойно стріляли.

Максим не витримав.

Його скрутив сильний кашель.

Він відштовхував усіх, хто намагався допомогти.

Кашляв довго.

Болісно.

Здавалося, ще трохи — і він просто помре.

Та раптом усе стихло.

Він випростався.

Подивився на всіх.

І тихо сказав:

— Для мене ви всі давно померли.

Він указав пальцем на Смешаного.

— Ти…

І Кіллер…

Ще майже п’ятдесят років тому.

Погляд ковзнув по інших.

— А ви…

Відносно недавно.

Я більше не хочу нічого будувати разом із вами.

Не хочу знову дивитися, як ви руйнуєте все лише тому, що можете.

Я вже награвся в бога.

А ви…

Ще ні.

Смешаний мовчки вислухав його.

— І чого ж ти хочеш?

Ненадовго запала тиша.

Максим замислився.

Першою думкою була смерть.

Проста.

Тиха.

Остаточна.

Але він одразу відкинув її.

Вони просто воскресили б його знову.

Або стерли б усе, що він пам’ятає.

Він подивився на кожного з них.

І вперше за довгий час зрозумів…

Що боїться саме цього.

Минуло лише кілька хвилин.

Та для нього вони розтягнулися у вічність.

Нарешті Максим тихо хмикнув.

— Два прохання…

Він ненадовго задумався.

— Ні.

Три.

— Слухаємо, — спокійно відповів Смешаний. — Ти маєш повне право нас ненавидіти.

Максим почав загинати пальці.

— Перше.

Молоде тіло.

Другий палець.

— Портал… будь-куди. Хоч у іншу галактику.

Третій.

Він гірко посміхнувся.

— І щоб ви всі… раз і назавжди від мене від’їбалися.

Не турбували мою й без того висохлу душу.

Смешаний мовчки опустив голову.

— Це все?

— Так.