Хроніки Максима 2

Сутеніло.

Столиця повільно засинала. Вікна багатоповерхівок одне за одним гасли, транспорт ставав дедалі рідшим, а шум великого міста змінювався рівномірним гулом нічного життя.

Саме в цей час прокидалася інша частина міста.

Зла.

Жадібна.

Залежна.

Саме її Максим завжди вважав справжньою столицею. А може, просто роками переконував себе в цьому, щоб легше було жити серед її бруду.

Темрява поглинула майже кожен провулок. Лише жовте світло старих ліхтарів нерівними плямами лягало на мокрий асфальт. Позаду бару, між облупленими цегляними будинками, панувала майже суцільна пітьма.

На її тлі чітко вимальовувалися три людські постаті.

Вони йшли неквапливо, розслаблено, мов хижаки, які давно знають: ця територія належить їм. Один ліниво курив, випускаючи густий дим просто в нічне повітря. Другий без упину реготав із якоїсь дурної історії. Третій мовчки крутив у руках телескопічний кийок.

Усіх трьох об'єднувало одне — чорні шкіряні куртки й однакові темні штани, ніби це була їхня власна форма.

Раптом тишу порушив глухий удар.

Десь попереду дзенькнув сміттєвий бак.

— Чуєш? — буркнув один.

— Та якийсь бомж лазить.

— Хай лазить.

Один навіть усміхнувся.

— Мабуть, побачив нас і вже тікає.

Високий, кремезний чолов'яга зробив ще крок.

І раптом відчув, ніби щось ледь торкнулося його штанини.

— Що за...

Не встиг він договорити.

З обох боків провулка майже одночасно вилетіли дві невеликі кульки.

Ударившись одна об одну, вони голосно луснули, наче петарда.

Хлопок луною прокотився між будівлями.

За мить усе навколо затягнуло густою сірою хмарою.

— БЛЯЯЯЯ!

— Очі!

— Що це за херня?!

Повітря миттєво наповнилося їдким запахом.

Часник.

Цибуля.

Червоний перець.

Сіль.

Суміш була настільки пекучою, що дихати ставало боляче.

Усіх трьох ніби облили окропом. Вони попадали на асфальт, судомно терли очі, кашляли, матюкалися, намагаючись хоч щось побачити крізь сльози.

— Сука... очі...

— Я нічого не бачу!

— Де він?!

Найстарший із них, ледве підвівшись, майже навпомацки крутив головою.

Світ перетворився для нього на суцільну чорну пляму.

І саме тоді...

Із сусіднього сміттєвого бака почувся тихий металевий клац.

Кришка ледь прочинилася.

У вузькій щілині показалося дуло револьвера.

Постріл.

Гуркіт ще сильніше оглушив чоловіків.

А вже наступної секунди зі смітника буквально вивалився Максим.

Ледь не впав.

Вилаявся собі під ніс.

Утримав рівновагу.

Похитуючись, мов після триденного запою, він повільно рушив до своїх жертв.

У правій руці — доглянутий револьвер.

У лівій — старий складаний ніж.

— План... — тихо хихикнув він. — План спрацював...

Він підійшов до одного з бандитів.

Той, майже нічого не бачачи, намагався відповзти.

Максим без особливих зусиль притиснув його кросівком до мокрого асфальту.

І раптом щиро засміявся.

Не зловісно.

Не нервово.

По-дитячому.

Наче хлопчик, у якого вперше вдалося зібрати модель літака.

— От бачиш... працює...

Він присів навпочіпки.

Сміх стих.

Максим уважно приклав ніж до шиї чоловіка.

Повільно провів лезом.

Неглибоко.

Лише тонкий надріз.

Темно-червона кров одразу виступила на шкірі й повільно потекла по лезу, забруднивши йому пальці.

Максим задумливо подивився на кров.

— Головне... в артерію не влучити...

Він примружився.

— Чи у вену...

Замовк.

— Та хрін його знає...

...

Третій нарешті підвівся.

Майже нічого не бачачи, він навпомацки вихопив пістолет.

— ШУХЕР! ПАЦАНИ! ОБЛАВА!

І почав стріляти навмання.

Кулі били по стінах.

Свистіли рикошети.

Десь вибухнула пляшка.

Максим навіть не ворухнувся.

Чому?

Навіть він сам цього не зміг би пояснити.

Може, алкоголь.

Може, байдужість.

Може, просто втомився боятися.

Якимось дивом жодна куля його не зачепила.

— Закінчив?

Максим ліниво підняв револьвер.

Прицілився просто в голову.

Натиснув на спуск.

Саме в момент пострілу його увагу відволік якийсь звук ліворуч.

Рука ледь сіпнулася.

Куля замість черепа розтрощила коліно.

— ААААА!!

Чоловік упав на землю.

Максим лише невдоволено скривився.

— Та блін...

Повільно підійшов.

Присів на одне коліно.

Подивився прямо в очі.

— Закурити є?

— Пішов... нахуй... — крізь зуби прохрипів той.

— Та ні.

Максим похитав головою.

— У мене пропозиція.

— Після цього...

Бандит скривився від болю.

— Братва тебе знайде...І порішає.

— Та заради Бога.

Максим без жодної причини вдарив себе руків'ям револьвера по скроні.

— Ай...

— Не допомогло...

Він нахилився майже впритул.

Довго дивився в почервонілі від суміші очі чоловіка.

У темряві.

П'яний.

Майже три хвилини вони мовчали.

Нарешті Максим заговорив.

— Якщо ще хоч один із ваших прийде до бару просити гроші за "дах"...

Він притулив дуло револьвера до його чола.

— ...або вирішите помститися...

— Стріляй уже, сука!

— Тіха, бля!

Максим фиркнув.

— Не псуй сцену. Читач тільки втягнувся!

Він раптом замовк.

Насупився.

Знову ляснув себе по скроні.

— А. Згадав.

— Якщо полізете...

Він ткнув пальцем у груди чоловіка.

— Прийдуть... Унци.

— Хто?!

— Моя банда.

— Яка ще...

— Велика.

Максим серйозно кивнув.

— Дуже зла.

Він підвівся.

Ледь не впав.

Утримав рівновагу.

Похитуючись, рушив геть.

Наостанок навіть не озирнувся.

— Побачу ще раз...

Він задумався.

— Очні яблука повирізаю.

Без анестезії.