Хроніки Максима 2

Максим вийшов із кабінету психолога, не озираючись на двері. Білий піджак трохи зім’явся на спині після довгого сидіння, і він машинально розправив його долонею, спускаючись сходами.

Надворі було гамірно. Місто жило звичним для себе життям — автомобілі повзли вулицями, люди поспішали у своїх справах, десь неподалік хтось сварився, а з відкритого вікна першого поверху долинала музика.

Максим підійшов до свого автомобіля.

Білий кабріолет давно перестав виглядати новим. Кузов прикрашали численні вм’ятини та темні сліди від куль, на дверцятах виднілися подряпини, а на капоті залишилася невелика вм’ятина від того самого пострілу, про який Максим навіть не пам’ятав.

Він сів за кермо, завів двигун і, не поспішаючи, виїхав на дорогу.

За кілька кварталів довелося зупинитися на червоне.

Максим поклав руки на кермо й машинально подивився навколо.

Місто з кабріолета здавалося зовсім іншим.

На тротуарі неподалік стояла молода жінка з дитячим візочком. Її волосся було розтріпане, очі — мутні й почервонілі. Вона щось бурмотіла сама до себе, час від часу поглядаючи на дитину.

Максим затримав на ній погляд.

Дитина спала.

Він відвів очі.

Трохи далі, біля зачиненого кіоску, кілька підлітків стояли тісним колом. Один із них розгорнув маленький пакетик, і зеленуватий порошок блиснув на сонці.

Максим упізнав його одразу.

Метамфетамін.

Його метамфетамін.

Він кілька секунд мовчки дивився на них.

Ще кілька місяців тому такі сцени навряд чи привернули б його увагу. Бізнес ішов добре, гроші приходили, товар розходився. Усе працювало саме так, як мало працювати.

Тепер він дивився на результат.

І раптом помітив, що результатів стало занадто багато.

На протилежному боці вулиці стояла група чоловіків. Вони розмовляли між собою, але один із них помітив білий кабріолет. Після короткого погляду він щось сказав товаришам, і тепер уже кілька пар очей дивилися в бік Максима.

Він не знав, чи впізнали вони його.

Та йому було байдуже.

Максим знову подивився на вулицю.

Усе це місто здавалося величезним механізмом, який працював без нього.

Але він чудово знав, що десь усередині цього механізму крутилися деталі, які свого часу запустив саме він.

Зелений порошок у руках підлітків.

Люди, які продавали його на вулицях.

Люди, які купували.

Люди, які втрачали через нього роботу, гроші, сім’ї й самих себе.

Максим повільно видихнув.

Він не відчував провини. Принаймні тієї, яку, напевно, мав би відчувати на його місці звичайний чоловік.

Проте й гордості не було.

Лише дивне, майже буденне усвідомлення того, наскільки далеко все зайшло.

Він опустив погляд на кермо.

На шкірі залишилася маленька подряпина.

Максим провів по ній великим пальцем.

— А я ще думав, що просто гроші заробляю…

Він тихо зітхнув і сперся потилицею на підголівник.

На світлофорі загорівся жовтий.

Максим випростався.

Червоне згасло.

Зелене.

Двигун заревів майже одночасно з тим, як він натиснув на педаль.

Кабріолет рвонув уперед, залишаючи перехрестя позаду.

Вітер ударив Максиму в обличчя, а місто почало швидко розчинятися за спиною.

Він більше не дивився на людей.

Не тому, що йому стало байдуже.

Просто він уже все побачив.