Глава 3 пустится берега
Вантажний відсік «Газелі» майже потонув у тиші.
Єдиним звуком, що не давав їй остаточно запанувати, було глухе гудіння реактора. Усередині щось рівномірно працювало, потріскувало й час від часу видавало короткий металевий клац.
Джонні стояв біля столу, втупившись у обладнання.
Навпроти нього Максим сидів на старому рибальському кріслі. Голова трохи звисала набік, очі ледь трималися відкритими. Він виглядав так, ніби не спав щонайменше добу.
Насправді він і не спав.
Він пив.
Пив майже всю ніч, перериваючись лише тоді, коли треба було щось сказати, показати або зробити.
Джонні зітхнув і натягнув протигаз.
— Давай… диктуй.
Максим повільно підняв голову.
— Ксеноліт… там.
Він замовк.
— Грам… багато.
— Де воно, бляха?!
Макс мляво підняв руку й почав водити пальцем по столу, ніби шукав потрібну банку не очима, а думкою.
— Коричнева.
— Тут їх три коричневі!
— Ну…
Максим потер обличчя.
— Та бери ту, яка не схожа на інші.
Джонні на секунду заплющив очі.
— Господи…
Він почав перебирати банки.
Нарешті знайшов потрібну. На етикетці справді було написано «Ксеноліт».
— Кількість?
— Я ж казав…
Макс махнув рукою.
— Столова ложка.
Джонні зробив усе, що йому сказали, після чого обережно поставив ємність на стіл.
— Кстати…
Максим раптово підняв голову.
— Що далі сипати?
— Ні…
Макс потягнувся до пляшки, що стояла біля крісла.
— Реактив переплутаєш — бабахне.
Він театрально розвів руками.
— Вибух, смерть, красивий фінал. Усі задоволені.
Джонні подивився на нього крізь скло протигаза.
— То контролюй мене, якщо вже взяв із собою.
— Я контролюю.
— Що далі?
Макс замислився.
— Я б додав…
Він знову позіхнув.
— Щось, що мені подобається.
— Що саме?
— Аурелін.
— Це взагалі можна…
— Не вказуй мені.
Макс різко підняв голос, а потім одразу ж сам здивувався власній реакції.
— Я, бляха, ліки від раку створив, поки ти дрочив на порно!
Він підвівся.
Зробив це занадто різко.
Крісла ледь не перекинулося.
Максим розставив руки, ніби стояв перед величезною аудиторією.
— Я тут, нахуй, бог!
Джонні мовчки дивився на нього.
— Якщо я захочу, вся ця верхівка буде біля моїх ніг. Одне моє рішення — і я можу перевернути все догори дриґом.
Він підійшов майже впритул.
— А ти мені тут розказуєш, що можна, а що не можна.
— Чого ти так спалахнув?
Джонні спокійно зробив крок назад.
Макс завмер.
Потім посміхнувся.
— Бо я бухий у соплі.
Пауза.
— Не люблю, коли такі, як… я…
Він замовк.
Очі на секунду стали серйозними.
— Тобто ти.
Джонні насупився.
Макс одразу ж знизав плечима.
— Коротше, я їсти хочу.
— Ніхера не зрозумів.
— І не треба.
Максим повернувся до столу.
— Іди. Я сам дороблю, поки сили є.
— А я?
Макс схопив пляшку.
— А ти поруч стоїш.
Він зробив ковток.
— Повторюєш кожен мій рух. Бо я не хочу всю главу дивитися, як ти вариш цю хуйню.
— Дуже мотивуюче.
— Дякую.
Вони знову взялися до роботи.
Максим через кілька хвилин, не пояснюючи нічого, стягнув із себе одяг, залишившись у самих трусах. Джонні лише похитав головою, але сперечатися не став.
Година минала повільно.
Реактор гудів.
Колби тихо булькали.
Джонні поспішав, постійно перевіряючи, чи правильно повторює дії Макса.
Максим же працював майже на автоматі.
Однією рукою він тримався за край столу, другою щось робив із обладнанням, а між цим тихо наспівував якусь стару пісню, навмисно перекручуючи жіночий вокал під жахливий англійський акцент.
— Я тебе благаю, перестань співати, — пробурмотів Джонні.
— Не подобається?
— Ні.
— Значить, гарно.
Макс знову хмикнув.
Через кілька хвилин він почав заплющувати очі прямо під час роботи.
Джонні вже кілька разів ловив себе на думці, що Макс ось-ось просто впаде.
Але той щоразу продовжував.
Наче його тіло працювало окремо від свідомості.
Коли основна частина процесу завершилася, Максим відкинувся на крісло.
— Готово.
Джонні ще кілька секунд вдивлявся в отриманий продукт.
Макс помітив його погляд і тихо засміявся.
— Не дивись так.
— Як?
— Наче зараз іспит складати будеш.
Максим перелив отриману суміш у форму й нарешті знову сів.
Пляшка опинилася в його руці.
Він навіть не встиг зробити ковток, коли Джонні заговорив:
— І що далі?
— Не їб голову.
Макс показав на екран реактора.
— Там час висвітиться. Потім забереш.
— Ага.
Джонні присів поруч.
— Ще будемо робити?
Макс повільно повернув голову.
— По поводу продажу…
Він на секунду замовк.
— Ти ж мав комусь дзвонити.
Джонні опустив погляд.
— Не встиг.
— Чому?
— Машину сюди привіз, усе прибрав, облаштував… вилетіло з голови.
Макс прикрив очі.
— Красавчик, бля.
— Можу завтра.
— Дзвони зараз.
— Може, не сьогодні?
Максим повільно підняв голову.
— Поясни.
— Ти зараз ледве стоїш. Завтра будеш тверезіший.
— Зрозумій…
Макс потер перенісся.
— Я мозок цього всього.
Він показав на себе.
— І м’язи. Бо я самозакоханий геній.
Джонні скривився.
— Скромність — твоя сильна сторона.
— Саме так.
Макс глянув на нього.
— Мені потрібен не дуже розумний хлопець, який підтримуватиме моє его.
— Образливо.
— Зате чесно.
— Міг би сам усе робити.
Макс подивився на реактор.
— Ні.
— Чому?
— Так нудно.
Раптом він помітив щось на екрані.
Очі розширилися.
— Бля…
Він різко підвівся.
— Щас усе згорить нахуй!
Макс кинувся до реактора.
Джонні навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.
Макс, лаючись, вихопив ємність, обпік пальці й поспіхом переніс усе в інший контейнер.
— Дебіл… бля… довіряти не можна нікому…
Джонні тим часом уже говорив телефоном із кузеном.
Обличчя його змінювалося просто на очах: то він виглядав переляканим, то здивованим, то раптом задоволеним.
Макс цього майже не помічав.
Його увагу привернули кристали.
Вони повільно охолоджувалися.
Щось було не так.
На зеленуватому тлі почали формуватися маленькі зірчасті структури.
Фіолетові.
Красиві настільки, що навіть Макс на кілька секунд забув про пляшку.
Він нахилився ближче.
— Хуйня якась…
Повернувся до столу.
Джонні вже закінчував розмову.
— Він зараз приїде. Знайомого теж привезе. На пробу.
Макс подивився на нього.
Його обличчя було дивно спокійним.
— Застав дурня Богу молитися — він собі лоба розіб’є.
Зробив ковток.
— Я навіть протверезів.
— Що таке?
Макс нічого не відповів.
Він знову подивився на кристали.
Потім — на банки Джонні.
Одна.
Друга.
Третя.
Він почав уважно читати етикетки.
— Щось не так…
Макс присів ближче до столу.
— Або я дурень…
Він перевів погляд на продукт.
— Або санчата не їдуть.
Раптом його очі зупинилися на одній банці, що стояла позаду всіх.
Наче спеціально ховалася.
Макс повільно витягнув її.
На етикетці було написано: «Вевеліт».
Він застиг.
Потім різко розвернувся.
Долоня вдарила себе по лобу.
— Бля…
Джонні поклав телефон у кишеню.
— Що?
Макс кілька секунд мовчав.
— Змушуєш мене старіти швидше.
— Про що ти?
— Сам подивись.
Джонні підійшов до столу.
Його очі розширилися.
Фіолетові кристали справді виглядали майже нереально. Маленькі зірки на зеленому тлі, наче шматки чужої галактики.
— Красиво…
— Дуже.
Макс позіхнув.
— Тільки ти довбень.
— Поясни!
— Ти додав вевеліт.
— Я ж повторював за тобою!
— Саме тому!
Макс підвищив голос.
— Ти бачив, що я робив! Ти повторював кожен рух! І все одно примудрився додати не те!
Джонні подивився на продукт.
— І що тепер?
Макс потер обличчя.
— Тепер це не товар.
— А що?
Макс глянув на фіолетові кристали.
— Помилка.
Він помовчав.
— Красива, але помилка.
Джонні дивився на них ще кілька секунд.
— Це не проканає? — Джонні подивився на кристали. — Дай вгадаю: уб’є чи вибухне? На хріна ти взагалі взяв цей вевеліт, чи як його там?
Максим на кілька секунд замовк. Втомлено потер перенісся, потім знову глянув на фіолетові кристали.
— Над цим варто задуматися.
Він узяв порожню колбу й покрутив її в пальцях.
— У будь-якому разі це не той продукт, який можна комусь продавати. Він небезпечний. Причому настільки, що я б не радив навіть перевіряти, що саме з людиною станеться після контакту з ним.
— Тобто все настільки погано?
— Гірше, ніж ти думаєш.
Максим кивнув на кристали.
— При нагріванні ця хуйня може виділяти токсичні речовини. Вдихнув — і можеш отримати серйозне отруєння. А якщо воно потрапить усередину організму іншим шляхом, наслідки теж можуть бути дуже веселими. Нирки, органи, мозок — усе це тобі спасибі не скаже.
Джонні ще раз подивився на продукт.
— Йой…
— Ага. «Йой», — байдуже повторив Максим і сьорбнув віскі. — Тому варіантів два: або це залишити для якогось особливо тупого клієнта, або викинути.
Він помовчав, а потім додав:
— Я голосую за смітник.
— Ти ж сам його зробив.
— Саме тому й знаю, що це хуйня.
Максим подивився на Джонні.
— Пил не нюхав?
— Та ні.
— Уже щось хороше. Давай, порадуй мене ще чимось.
— Чим?
— Не знаю. Скажи, що ти хоча б цього разу нічого не зламав.
Джонні промовчав.
Максим повільно видихнув.
— Уже щось хороше.
Макс зробив ковток.
— Радуй мене далі.
— Чим?
— Не знаю.
Джонні раптом усміхнувся.
— Кузен уже їде.
— Прекрасно.
Макс заплющив очі.
— Просто прекрасно.
Минуло кілька хвилин.
Джонні щось робив біля обладнання.
Макс дивився в стелю.
— Можна питання?
— Вали.
— Звідки в тебе всі ці знання?
Макс не відповів.
— Ну серйозно. Ти на вигляд як бродяга.
Пауза.
— А знаєш стільки, що можеш собі ні в чому не відмовляти.
— Знання?
Максим повторив це слово тихіше.
І завмер.
Наче хтось раптом вимкнув його.
Погляд став порожнім.
Усмішка зникла.
На обличчі не залишилося ні злості, ні втоми, ні п’яного гумору.
Просто порожнеча.
Для Макса кілька секунд розтягнулися в щось значно довше.
Він дивився кудись крізь стіну.
Потім різко схопив пляшку й жадібно ковтнув.
Наче алкоголь міг залити те, що щойно спливло з пам’яті.
— Помилка молодості.
Він поставив пляшку.
— Все.
Макс показав на пакет.
— Викидай.
— Ти дивний.
— Знаю.
Джонні зав’язав пакет.
Макс відвернувся.
— І контейнер теж.
Він уже майже не дивився на нього.
Джонні мовчки виконав наказ.
Через кілька хвилин Максим остаточно втомився.
Його голова повільно схилилася набік.
Очі заплющилися.
Він заснув.
Вперше за останню добу.
⸻
Йому снився ліс.
Не пустеля.
Не бетон.
Не лабораторія.
Справжній густий ліс.
Дерева стояли навколо, немов величезні стіни, а між ними відкривалася галявина.
Попереду здіймався мегаполіс.
Величезний.
Висотки губилися десь у небі. Між ними пролітали швидкі поїзди. Вогні міста світилися навіть удень.
Але дивним було інше.
Ліс жив своїм життям.
Дятли відбивали ритм.
Птахи ніби відповідали їм мелодією.
Шум міста додавав до цієї композиції глухий бас.
Максим стояв на галявині.
Поруч із ним був чоловік.
Вони обоє дивилися на місто.
— Ну що?
Максим усміхнувся.
— Як тобі твоє творіння?
Макс довго мовчав.
Потім повернув голову.
— Наше творіння.
Чоловік усміхнувся.
— Наше.
Внизу, ніби з повітря, з’явився хлопчик.
Русе волосся.
Літ тринадцять.
В очах — життя, якого Максим давно не бачив у самому собі.
— А тобі як, Ігорю?
Хлопчик подивився на місто.
— Вроді красиво.
— Так…
Чоловік задоволено подивився на мегаполіс.
— Відпочинемо ще трохи, а потім знову працюватимемо. Ми й так одна з найсильніших держав.
Він замовк.
— Але…
— Цього мало, — доповнив Максим.
— Так.
Макс дивився на місто.
— Їх усіх треба рятувати.
Його голос був спокійним.
— Іноді для цього доводиться робити радикальні речі.
— Зате жодна захоплена територія не повстала.
— Це точно.
Раптом небо тріснуло.
Спочатку ледь помітно.
Потім ще раз.
Наче величезне скло почало розсипатися.
Місто зникло.
Чоловік зник.
Ігор зник.
Тепло щезло.
Замість нього в спину вдарив холодний вітер.
Максим упав на землю.
Повітря запахло гниллю.
Навколо не було нічого, крім темряви.
Він підвівся.
І відчув когось позаду.
— Збежавши, ти лише виявив боягузтво.
Голос був хрипким.
Він сміявся.
— І запустив новий цикл болю та страждань.
Максим навіть не обернувся.
— Нахуй пішов.
— Від минулого не втекти.
Голос став ближчим.
— Не позбутися його. Не забути. Я завжди стоятиму позаду.
Пауза.
— І дивитимусь, як ти невдало намагаєшся борсатися в цьому болоті.
Максим мовчав.
Він просто чекав.
Чекав, коли прокинеться.
Але страх усе-таки просочувався всередину.
Повільно.
Як хвороба.
Макс нарешті розвернувся.
У темряві він побачив лише дві білі точки.
Очі.
А потім — широку білу посмішку з гострими зубами.
— Ти мертвий.
— І ти.
Істота засміялася.
— Мені завжди подобалися мерці, які, попри смерть — духовну чи фізичну, — продовжують іти.
Пауза.
— А ти найдовший.
Макс дивився на нього.
— Ходьба — це життя.
⸻
Максим різко розплющив очі.
Перед ним було чорне розмите плямисько.
Хтось штовхав його в плече.
— Максе!
Він не розумів, де знаходиться.
Не розумів, хто перед ним.
Побачив лише силует.
— Найтмер…
— Хто?!
Джонні відсахнувся.
— Кошмар наснився?
— Сьєбався…
Макс замахнувся кулаком.
— З моєї голови!
— Я Джонні!
Джонні перехопив його руку.
— Люди вже приїхали!
Макс застиг.
Повільно опустив руку.
— Нахуй іди…
Він знову розвалився на кріслі.
— Введи в курс.
— Тебе ще більше розвезло.
— Я зрозумів.
— Приїхали люди. Хочуть пробу.
Макс кілька секунд мовчав.
— Мій продукт…
— Так.
— Впускай.
Він підвівся.
Ледь не впав.
З другої спроби втримався.
Біля входу вже стояли двоє чоловіків.
Один — в оверсайз-джинсах і баскетбольній футболці. На шиї та руках блищало стільки золота, що воно майже сліпило.
Другий був у гавайській сорочці, білій панамі та світлих штанах.
Вони оглядали лабораторію.
То дивувалися, то щось обговорювали між собою.
Чоловік у баскетбольній футболці довше за інших дивився на Макса.
П’яний вигляд явно його насторожував.
Максу було байдуже.
Кузен Джонні підійшов першим і простягнув руку.
— Че як? Вперше тебе бачу, мабуть. Не місцевий?
— На заробітки приїхав.
Макс ледь посміхнувся.
— Типу того.
Він показав на продукт.
— Молоток ось. Розбивайте.
Чоловік глянув на кристали.
— Хулі він зелений?
— Ізюминка.
Макс сів.
— Синій уже набрид усім.
Кузен Джонні пирхнув.
— На вигляд чистіший за воду.
Чоловік у гавайській сорочці кивнув.
— Ну що, Джеймі? Ти мене сюди привів — ти й пробуй.
— Базару нема.
Джеймс узяв невеликий шматок.
Джонні нервово спостерігав.
Макс крутив у руці пляшку.
Перший вдих.
Джеймса різко передернуло.
Він закашлявся.
Потім засміявся.
На обличчі з’явилося здивування.
Ще кілька секунд — і він наче розслабився.
Джонні дивився на нього, не розуміючи, що відбувається.
Макс лише спостерігав.
Холодно.
Спокійно.
Майже впевнено.
Минуло кілька хвилин.
— Ну да…
Барон подивився на Джеймса.
— Цікава тема.
— А то.
Кузен Джонні усміхнувся.
Макс повільно підняв пляшку.
— Я там дещо змінив у формулі.
Він помовчав.
— Щоб ефект був м’якшим на старті.
Барон задумався.
— Цікаво.
Він знову глянув на Джеймса.
— Скільки зможете зробити за три дні?
Макс знизав плечима.
— Залежить від умов.
— А ти не промах, білявий.
Барон усміхнувся.
— Спочатку проба. Те, що є, викуповуємо. Якщо піде — працюємо далі.
Макс підняв брову.
— Скільки?
— За три кілограми?
Барон назвав суму.
Макс кілька секунд мовчав.
Потім відкрив годинник, на якому розгорнулася голограма.
— Окей.
Він подивився на барона.
— Запам’ятовуй.
Барон уважно глянув на голограму.
— А через тиждень п’ятнадцять кілограмів зробиш?
Макс навіть не задумався.
— Як нехуй.
Він махнув рукою.
— Все. Валить.
Повернувся до Джонні.
— Збери все в пакет.
Джеймс ледве стояв на ногах. Барон підтримував його за плече.
Джонні нервово збирав залишки.
Макс дивився на них.
І раптом усередині щось неприємно стиснулося.
Так бути не повинно.
Щось було неправильно.
Він швидко переводив погляд із одного на іншого.
Потім відчув коротку вібрацію на зап’ясті.
Гроші вже прийшли.
Макс подивився на цифри.
Перші гроші.
Зароблені не за вбивство.
Не за найману роботу.
Не за чиюсь смерть.
Просто гроші.
Джонні підійшов до нього.
— Ми змогли…
Макс повільно похитав головою.
— Ніхуя.
— Що значить «ніхера»?
Джонні показав на рахунок.
— Ось вони.
Макс подивився на нього.
— Мало.
— Я тебе не розумію.
Макс підвів очі.
У них уже не було сонної байдужості.
Там з’явилося щось інше.
Зацікавленість.
— І не треба.
Він встав.
— Але ми захопимо тут усю індустрію.
Макс посміхнувся.
— Готуйся. Вантажний відсік «Газелі» майже потонув у тиші.
Єдиним звуком, що не давав їй остаточно запанувати, було глухе гудіння реактора. Усередині щось рівномірно працювало, потріскувало й час від часу видавало короткий металевий клац.
Джонні стояв біля столу, втупившись у обладнання.
Навпроти нього Максим сидів на старому рибальському кріслі. Голова трохи звисала набік, очі ледь трималися відкритими. Він виглядав так, ніби не спав щонайменше добу.
Насправді він і не спав.
Він пив.
Пив майже всю ніч, перериваючись лише тоді, коли треба було щось сказати, показати або зробити.
Джонні зітхнув і натягнув протигаз.
— Давай… диктуй.
Максим повільно підняв голову.
— Ксеноліт… там.
Він замовк.
— Грам… багато.
— Де воно, бляха?!
Макс мляво підняв руку й почав водити пальцем по столу, ніби шукав потрібну банку не очима, а думкою.
— Коричнева.
— Тут їх три коричневі!
— Ну…
Максим потер обличчя.
— Та бери ту, яка не схожа на інші.
Джонні на секунду заплющив очі.
— Господи…
Він почав перебирати банки.
Нарешті знайшов потрібну. На етикетці справді було написано «Ксеноліт».
— Кількість?
— Я ж казав…
Макс махнув рукою.
— Столова ложка.
Джонні зробив усе, що йому сказали, після чого обережно поставив ємність на стіл.
— Кстати…
Максим раптово підняв голову.
— Що далі сипати?
— Ні…
Макс потягнувся до пляшки, що стояла біля крісла.
— Реактив переплутаєш — бабахне.
Він театрально розвів руками.
— Вибух, смерть, красивий фінал. Усі задоволені.
Джонні подивився на нього крізь скло протигаза.
— То контролюй мене, якщо вже взяв із собою.
— Я контролюю.
— Що далі?
Макс замислився.
— Я б додав…
Він знову позіхнув.
— Щось, що мені подобається.
— Що саме?
— Аурелін.
— Це взагалі можна…
— Не вказуй мені.
Макс різко підняв голос, а потім одразу ж сам здивувався власній реакції.
— Я, бляха, ліки від раку створив, поки ти дрочив на порно!
Він підвівся.
Зробив це занадто різко.
Крісла ледь не перекинулося.
Максим розставив руки, ніби стояв перед величезною аудиторією.
— Я тут, нахуй, бог!
Джонні мовчки дивився на нього.
— Якщо я захочу, вся ця верхівка буде біля моїх ніг. Одне моє рішення — і я можу перевернути все догори дриґом.
Він підійшов майже впритул.
— А ти мені тут розказуєш, що можна, а що не можна.
— Чого ти так спалахнув?
Джонні спокійно зробив крок назад.
Макс завмер.
Потім посміхнувся.
— Бо я бухий у соплі.
Пауза.
— Не люблю, коли такі, як… я…
Він замовк.
Очі на секунду стали серйозними.
— Тобто ти.
Джонні насупився.
Макс одразу ж знизав плечима.
— Коротше, я їсти хочу.
— Ніхера не зрозумів.
— І не треба.
Максим повернувся до столу.
— Іди. Я сам дороблю, поки сили є.
— А я?
Макс схопив пляшку.
— А ти поруч стоїш.
Він зробив ковток.
— Повторюєш кожен мій рух. Бо я не хочу всю главу дивитися, як ти вариш цю хуйню.
— Дуже мотивуюче.
— Дякую.
Вони знову взялися до роботи.
Максим через кілька хвилин, не пояснюючи нічого, стягнув із себе одяг, залишившись у самих трусах. Джонні лише похитав головою, але сперечатися не став.
Година минала повільно.
Реактор гудів.
Колби тихо булькали.
Джонні поспішав, постійно перевіряючи, чи правильно повторює дії Макса.
Максим же працював майже на автоматі.
Однією рукою він тримався за край столу, другою щось робив із обладнанням, а між цим тихо наспівував якусь стару пісню, навмисно перекручуючи жіночий вокал під жахливий англійський акцент.
— Я тебе благаю, перестань співати, — пробурмотів Джонні.
— Не подобається?
— Ні.
— Значить, гарно.
Макс знову хмикнув.
Через кілька хвилин він почав заплющувати очі прямо під час роботи.
Джонні вже кілька разів ловив себе на думці, що Макс ось-ось просто впаде.
Але той щоразу продовжував.
Наче його тіло працювало окремо від свідомості.
Коли основна частина процесу завершилася, Максим відкинувся на крісло.
— Готово.
Джонні ще кілька секунд вдивлявся в отриманий продукт.
Макс помітив його погляд і тихо засміявся.
— Не дивись так.
— Як?
— Наче зараз іспит складати будеш.
Максим перелив отриману суміш у форму й нарешті знову сів.
Пляшка опинилася в його руці.
Він навіть не встиг зробити ковток, коли Джонні заговорив:
— І що далі?
— Не їб голову.
Макс показав на екран реактора.
— Там час висвітиться. Потім забереш.
— Ага.
Джонні присів поруч.
— Ще будемо робити?
Макс повільно повернув голову.
— По поводу продажу…
Він на секунду замовк.
— Ти ж мав комусь дзвонити.
Джонні опустив погляд.
— Не встиг.
— Чому?
— Машину сюди привіз, усе прибрав, облаштував… вилетіло з голови.
Макс прикрив очі.
— Красавчик, бля.
— Можу завтра.
— Дзвони зараз.
— Може, не сьогодні?
Максим повільно підняв голову.
— Поясни.
— Ти зараз ледве стоїш. Завтра будеш тверезіший.
— Зрозумій…
Макс потер перенісся.
— Я мозок цього всього.
Він показав на себе.
— І м’язи. Бо я самозакоханий геній.
Джонні скривився.
— Скромність — твоя сильна сторона.
— Саме так.
Макс глянув на нього.
— Мені потрібен не дуже розумний хлопець, який підтримуватиме моє его.
— Образливо.
— Зате чесно.
— Міг би сам усе робити.
Макс подивився на реактор.
— Ні.
— Чому?
— Так нудно.
Раптом він помітив щось на екрані.
Очі розширилися.
— Бля…
Він різко підвівся.
— Щас усе згорить нахуй!
Макс кинувся до реактора.
Джонні навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.
Макс, лаючись, вихопив ємність, обпік пальці й поспіхом переніс усе в інший контейнер.
— Дебіл… бля… довіряти не можна нікому…
Джонні тим часом уже говорив телефоном із кузеном.
Обличчя його змінювалося просто на очах: то він виглядав переляканим, то здивованим, то раптом задоволеним.
Макс цього майже не помічав.
Його увагу привернули кристали.
Вони повільно охолоджувалися.
Щось було не так.
На зеленуватому тлі почали формуватися маленькі зірчасті структури.
Фіолетові.
Красиві настільки, що навіть Макс на кілька секунд забув про пляшку.
Він нахилився ближче.
— Хуйня якась…
Повернувся до столу.
Джонні вже закінчував розмову.
— Він зараз приїде. Знайомого теж привезе. На пробу.
Макс подивився на нього.
Його обличчя було дивно спокійним.
— Застав дурня Богу молитися — він собі лоба розіб’є.
Зробив ковток.
— Я навіть протверезів.
— Що таке?
Макс нічого не відповів.
Він знову подивився на кристали.
Потім — на банки Джонні.
Одна.
Друга.
Третя.
Він почав уважно читати етикетки.
— Щось не так…
Макс присів ближче до столу.
— Або я дурень…
Він перевів погляд на продукт.
— Або санчата не їдуть.
Раптом його очі зупинилися на одній банці, що стояла позаду всіх.
Наче спеціально ховалася.
Макс повільно витягнув її.
На етикетці було написано: «Вевеліт».
Він застиг.
Потім різко розвернувся.
Долоня вдарила себе по лобу.
— Бля…
Джонні поклав телефон у кишеню.
— Що?
Макс кілька секунд мовчав.
— Змушуєш мене старіти швидше.
— Про що ти?
— Сам подивись.
Джонні підійшов до столу.
Його очі розширилися.
Фіолетові кристали справді виглядали майже нереально. Маленькі зірки на зеленому тлі, наче шматки чужої галактики.
— Красиво…
— Дуже.
Макс позіхнув.
— Тільки ти довбень.
— Поясни!
— Ти додав вевеліт.
— Я ж повторював за тобою!
— Саме тому!
Макс підвищив голос.
— Ти бачив, що я робив! Ти повторював кожен рух! І все одно примудрився додати не те!
Джонні подивився на продукт.
— І що тепер?
Макс потер обличчя.
— Тепер це не товар.
— А що?
Макс глянув на фіолетові кристали.
— Помилка.
Він помовчав.
— Красива, але помилка.
Джонні дивився на них ще кілька секунд.
— Це не проканає? — Джонні подивився на кристали. — Дай вгадаю: уб’є чи вибухне? На хріна ти взагалі взяв цей вевеліт, чи як його там?
Максим на кілька секунд замовк. Втомлено потер перенісся, потім знову глянув на фіолетові кристали.
— Над цим варто задуматися.
Він узяв порожню колбу й покрутив її в пальцях.
— У будь-якому разі це не той продукт, який можна комусь продавати. Він небезпечний. Причому настільки, що я б не радив навіть перевіряти, що саме з людиною станеться після контакту з ним.
— Тобто все настільки погано?
— Гірше, ніж ти думаєш.
Максим кивнув на кристали.
— При нагріванні ця хуйня може виділяти токсичні речовини. Вдихнув — і можеш отримати серйозне отруєння. А якщо воно потрапить усередину організму іншим шляхом, наслідки теж можуть бути дуже веселими. Нирки, органи, мозок — усе це тобі спасибі не скаже.
Джонні ще раз подивився на продукт.
— Йой…
— Ага. «Йой», — байдуже повторив Максим і сьорбнув віскі. — Тому варіантів два: або це залишити для якогось особливо тупого клієнта, або викинути.
Він помовчав, а потім додав:
— Я голосую за смітник.
— Ти ж сам його зробив.
— Саме тому й знаю, що це хуйня.
Максим подивився на Джонні.
— Пил не нюхав?
— Та ні.
— Уже щось хороше. Давай, порадуй мене ще чимось.
— Чим?
— Не знаю. Скажи, що ти хоча б цього разу нічого не зламав.
Джонні промовчав.
Максим повільно видихнув.
— Уже щось хороше.
Макс зробив ковток.
— Радуй мене далі.
— Чим?
— Не знаю.
Джонні раптом усміхнувся.
— Кузен уже їде.
— Прекрасно.
Макс заплющив очі.
— Просто прекрасно.
Минуло кілька хвилин.
Джонні щось робив біля обладнання.
Макс дивився в стелю.
— Можна питання?
— Вали.
— Звідки в тебе всі ці знання?
Макс не відповів.
— Ну серйозно. Ти на вигляд як бродяга.
Пауза.
— А знаєш стільки, що можеш собі ні в чому не відмовляти.
— Знання?
Максим повторив це слово тихіше.
І завмер.
Наче хтось раптом вимкнув його.
Погляд став порожнім.
Усмішка зникла.
На обличчі не залишилося ні злості, ні втоми, ні п’яного гумору.
Просто порожнеча.
Для Макса кілька секунд розтягнулися в щось значно довше.
Він дивився кудись крізь стіну.
Потім різко схопив пляшку й жадібно ковтнув.
Наче алкоголь міг залити те, що щойно спливло з пам’яті.
— Помилка молодості.
Він поставив пляшку.
— Все.
Макс показав на пакет.
— Викидай.
— Ти дивний.
— Знаю.
Джонні зав’язав пакет.
Макс відвернувся.
— І контейнер теж.
Він уже майже не дивився на нього.
Джонні мовчки виконав наказ.
Через кілька хвилин Максим остаточно втомився.
Його голова повільно схилилася набік.
Очі заплющилися.
Він заснув.
Вперше за останню добу.
⸻
Йому снився ліс.
Не пустеля.
Не бетон.
Не лабораторія.
Справжній густий ліс.
Дерева стояли навколо, немов величезні стіни, а між ними відкривалася галявина.
Попереду здіймався мегаполіс.
Величезний.
Висотки губилися десь у небі. Між ними пролітали швидкі поїзди. Вогні міста світилися навіть удень.
Але дивним було інше.
Ліс жив своїм життям.
Дятли відбивали ритм.
Птахи ніби відповідали їм мелодією.
Шум міста додавав до цієї композиції глухий бас.
Максим стояв на галявині.
Поруч із ним був чоловік.
Вони обоє дивилися на місто.
— Ну що?
Максим усміхнувся.
— Як тобі твоє творіння?
Макс довго мовчав.
Потім повернув голову.
— Наше творіння.
Чоловік усміхнувся.
— Наше.
Внизу, ніби з повітря, з’явився хлопчик.
Русе волосся.
Літ тринадцять.
В очах — життя, якого Максим давно не бачив у самому собі.
— А тобі як, Ігорю?
Хлопчик подивився на місто.
— Вроді красиво.
— Так…
Чоловік задоволено подивився на мегаполіс.
— Відпочинемо ще трохи, а потім знову працюватимемо. Ми й так одна з найсильніших держав.
Він замовк.
— Але…
— Цього мало, — доповнив Максим.
— Так.
Макс дивився на місто.
— Їх усіх треба рятувати.
Його голос був спокійним.
— Іноді для цього доводиться робити радикальні речі.
— Зате жодна захоплена територія не повстала.
— Це точно.
Раптом небо тріснуло.
Спочатку ледь помітно.
Потім ще раз.
Наче величезне скло почало розсипатися.
Місто зникло.
Чоловік зник.
Ігор зник.
Тепло щезло.
Замість нього в спину вдарив холодний вітер.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!