Глава 1 З чого починати?
Смешаний мовчки відвернувся.
Перед ним просто в повітрі спалахнув величезний екран. Десятки вікон, символів і незрозумілих команд миготіли одна за одною. Він спокійно торкався їх пальцями, ніби займався найзвичайнішою справою.
Максим навіть не дивився.
Йому було байдуже.
Раптом перед ним розкрився портал.
Світло вдарило в очі.
В одну мить він осліп.
Одночасно оглух.
Усе тіло ніби перестало існувати. Він більше не відчував ні рук, ні ніг, ні власного дихання.
Лише порожнечу.
Минуло кілька секунд.
А може, хвилина.
Звук повернувся першим.
Потім зір.
Потім біль.
Точніше…
Її відсутність.
Ломота, що роками жила в кістках, зникла. Суглоби більше не скрипіли. Спина не палала вогнем. Тіло знову стало молодим.
Та радості це чомусь не принесло.
Максим мовчки оглянув себе.
Широкі чорні джинси.
Темно-червоний светр, ніби зв’язаний чиїмись руками.
Молоді долоні.
Він торкнувся обличчя.
Провів пальцями по гладкій шкірі.
І лише тоді криво, майже знущально, посміхнувся.
Посмішка вийшла настільки слабкою, наскільки в нього ще залишилося сил.
Перед ним усе ще мерехтів портал.
Максим зробив кілька кроків, уже майже зайшов у нього, але раптом озирнувся.
Поглянув на всіх.
І тихо кинув:
— Удачі вам… боги хуєві.
Він зробив останній крок.
Темрява.
⸻
— Максим…
Пора вставати.
Вставай.
…Вставай.
⸻
Максим різко розплющив очі.
Голова гуділа так, ніби її всю ніч били молотком.
У пам’яті ще миготіли уривки дивного сну.
Чи не сну.
Він лежав на пластиковій лавці.
Поряд валялися порожні пляшки.
Одна.
Друга.
Третя…
Шість півлітрових пляшок міцного алкоголю.
Повільно підвівши голову, Максим побачив перед собою величезну набережну.
Десь унизу плескалася вода.
Через усе озеро проходила міжсвітова траса, по якій безперервно проносилися транспортні платформи.
Сонце безжально пекло просто в голову.
Крики чайок добивали залишки свідомості.
Він сів.
Опустив голову.
І почав ліниво штовхати носком кеда порожні пляшки, ніби сподівався знайти хоча б ковток алкоголю.
Марно.
Максим навіть не пам’ятав, скільки часу провів тут.
Не пам’ятав, як сюди потрапив.
Не пам’ятав майже нічого.
У голові була густа каша.
Хотілося лише одного.
Розігнатися.
І врізатися головою в бетонний паркан навпроти.
— Колись… я все-таки винайду таблетки від похмілля…
Він важко підвівся.
Примружив одне око.
Оцінив відстань.
Кут.
Траєкторію.
Навіть поставив праву ногу вперед.
Нахилив корпус.
Зараз.
І тут голову прострелив такий біль, що він лише тихо застогнав.
— Та пішло воно…
Максим розвернувся й повільно поплентався геть.
Руки самі полізли в кишені.
Шукав хоча б кілька монет.
Будь-яку купюру.
Звісно ж…
На випивку.
У кишенях виявилися лише складаний ніж…
…і саморобна портальна гармата.
Максим дістав ніж.
Клац.
Лезо блиснуло на сонці.
— Без похмелу… — хмикнув він. — і рибку зі ставка не витягнеш.
Він повільно вийшов до міського парку.
Повсюди дзижчали поліцейські дрони.
Роботи прогулювали літніх людей.
Якийсь дідусь саме гамселив свого домашнього робота палицею за те, що той приніс не те морозиво.
Трохи далі компанія студентів пила дешеве вино, сміючись так, ніби нічого кращого в житті не існувало.
А ще далі самотньо йшов добре вдягнений чоловік.
Дорогий костюм.
Дороге взуття.
Дорога барсетка.
Він говорив телефоном і усміхався.
— Так… його смерть була дуже доречною… Нарешті позбулися цього незручного виродка…
Максим лише мовчки ковзнув по ньому поглядом.
Ціль знайдена.
Чоловік пройшов повз.
Максим навіть не ворухнувся.
Лише слухав.
Крок.
Ще крок.
Ще.
Ніж уже лежав у рукаві.
Надійно.
Коли відстань стала достатньою, Максим неквапливо рушив слідом.
Кожен його крок був точним.
Безшумним.
Він слухав ритм чужої ходи.
Дихання.
Сміх.
Саме сміх став тим, що було потрібно.
Раптом чоловік різко почав обертатися.
Максима перед ним уже не було.
Він стояв позаду.
Ледь утримуючи рівновагу після швидкого ривка.
Чоловік нічого не помітив.
За мить…
Не стало й барсетки.
Лише акуратно перерізані ремінці ще висіли на його спині.
Сам же Максим уже спокійно крокував у бік магазину розливного алкоголю.
На ходу він відкривав чужу барсетку, дістаючи звідти гроші й не звертаючи уваги ні на документи, ні на дорогі картки.
— Бути величним… означає бути тупим.
Він усміхнувся сам до себе.
— Перевірено.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!