Хроніки Максима 2

Ще раз озирнувшись навколо, Макс згадав, як вони з Єлизаветою кудись їхали. Пробігшись поглядом по кабінету, він припустив, що саме сюди вони й приїхали.

Ляснувши себе долонею по лобі, він схопився за голову обома руками.

Боліла вона так, ніби зараз мала луснути.

Добила його мелодія будильника, що лунала з глянцевого телефону дівчини. Від самого звуку Макса аж пересмикнуло. Він спробував підвестися, але ноги затекли, а руки слухалися ледве-ледве.

На секунду Максим подумав, що в нього інсульт.

Потім передумав.

Симптомів було недостатньо.

Єлизавета тим часом не реагувала взагалі, наче вже померла. Принаймні так Максу здалося.

За хвилину він, наче поранений воїн після останнього бою, вже майже повз до неї. Рука дотягнулася до телефону. Він навіть не розумів, що і куди натискати, тому просто вимкнув його.

Стало тихо.

І це вже допомогло.

Спершись на диван, Максим важко сів.

— Все… В пизду… — важко дихаючи, пробурмотів він. — Більше не п’ю.

— Що? — сонний голос прозвучав поруч.

Максим підняв голову.

Перед ним сиділа Єлизавета. Обличчя в неї було трохи набрякле — незручна поза під час сну, алкоголь і вчорашня ніч явно далися взнаки.

Протерши очі, вона сіла рівніше й підперла голову руками.

— Знову…

— Че? — слабким голосом протягнув Максим.

— Знову я на тебе повелася… Так, ладно.

Вставши з дивана, вона підняла з підлоги мокрий ліфчик, швидко застебнула його й підібрала гумку для волосся. За кілька секунд волосся вже було зібране в акуратний пучок.

Одягнувши блузку та чорну міні-спідницю, Єлизавета сіла в крісло.

Кілька разів постукала себе пальцями по скроні, сподіваючись таким чином пригадати, що саме їй сьогодні потрібно робити.

Потім її погляд упав на Макса.

Той уже перебрався на диван, де вона спала, ліниво накрив обличчя ковбойським капелюхом і, схоже, вирішив, що якщо не бачить світ, то й світ не бачить його.

— Так, ковбою, — перебираючи папери, кинула Ліза.

— Отьєбись.

— Ти як зі мною розмовляєш?!

Вона зробила паузу.

Важко видихнула.

— Ладно. Люди дорослі. Сил на суперечки й погрози немає…

— Хоч щось розумне за день…

— Вимітайся. Скоро в мене прийом, треба ще підготуватися, а твоя туша в трусах, — вона кинула його светр у Макса, — мені заважатиме.

— По інтернету приймай.

— Не нахабній, — прошипіла вона.

Максим трохи підняв край капелюха.

Одне око нарешті сфокусувалося на Єлизаветі, точніше — на її роздратованому обличчі.

Він підняв палець, ніби хотів щось сказати.

Подумав.

Передумав.

І вирішив, що це буде зайво.

Мало того, що накрив себе капелюхом, так ще й загорнувся в приємний на дотик плед.

— Отьєбись, — відвертаючись, пробурмотів Макс.

— Блять…

Від злості дівчина кинула порожню пляшку в його бік.

Та розбилася об стіну.

Максим навіть не ворухнувся.

— Такого дитячого садка я не боюся.

Зітхнувши, Єлизавета підвелася й голосно ляснула долонями по столу.

Повернувши голову, вона взяла пульт і натиснула кнопку.

Завіси роз’їхалися.

Сонячне світло вдарило просто в очі, змусивши її примружитися.

Тепер, коли в кімнаті стало світло, Єлизавета, наче хатня робітниця після важкої зміни, почала збирати кожен елемент одягу Макса й кидати його біля дивана.

Светр прилетів просто на обличчя, сховане під капелюхом.

Максим лише невдоволено поворухнувся й знову спробував заснути.

Дівчина почувалася кепсько.

Злість буквально переповнювала її.

Інші чоловіки після такого вже давно втікали б від неї, побоюючись навіть повернутися.

А цей лежав на її дивані, наче моноліт.

Єлизавета підійшла ближче й різко зірвала з нього плед.

Максим не реагував.

На мить навіть здалося, що він не дихає.

— Здох? — вона придивилася до нього. — Синій, як ізолента.

Дівчина схопила його за плече й потягнула на себе.

Краще б вона цього не робила.

Максим рефлекторно різко схопив її за зап’ястя.

Стиснув так, що вона одразу застогнала від болю й почала бити його по корпусу долонею, намагаючись змусити відпустити.

За секунду Максим розтиснув руку.

— Була б противником — загинула б.

— Іди.

— Не душни, — підводячись, протягнув Макс. — Не бачиш? Людина з боргами розрахувалася.

— Або ти був по вуха в боргах, або щедро їх віддав.

Максим потягнувся й незадоволено позіхнув.

— Ти краще скажи, — натягуючи штани, він подивився на неї. — Де тут можна рушницю купити?

Єлизавета підняла брову.

— Ти не знаєш? Як ти взагалі перший заказ виконав?

— З вогником. З вогником.

— Ладно… Питань ставити не буду, — задумалася вона. — Щодо вогнепалу я скину тобі контакт реселера. Він уже скаже всі точки.

— Як у вас усе заплутано… — Макс почухав голову.

— Звикай. Це тобі не сумки красти й бухати без зупинки. Все, вали.

Зав’язавши шнурки, Максим дістав портальну гармату.

Натиснув кілька кнопок.

Потім вистрілив.

У повітрі розкрилася вже звична фіолетова воронка.

Максим навіть не попрощався.

Просто зробив крок уперед і зник у порталі.

Воронка за його спиною тихо схлопнулася.

Єлизавета ще кілька секунд дивилася на порожнє місце.

Потім перевела погляд на розбиту пляшку, перекинутий плед і купу одягу на підлозі.

— От же ж довбень… — тихо пробурмотіла вона.