Глава 3 пустится берега
Вівторок
12:32
«Жодна людина не може довго бути дволикою: мати одне обличчя для себе, а інше — для натовпу; зрештою вона сама перестане розуміти, яке з них справжнє».
Натаніель Готорн
Максим прочитав цитату, написану в рамці, що висіла на стіні біля кабінету з номером сорок п’ять.
Він сидів на лавці навпроти дверей, одягнений у нещодавно придбаний білий піджак. Піджак йому подобався, хоча Максим так і не визначився, чи пасує він йому, чи просто коштував достатньо дорого, щоб автоматично здаватися гарним.
Він ще раз перечитав цитату.
Потім відкинувся спиною на стіну, схрестив ноги й ліниво почав перебирати пальцями.
— Цікаво…
Погляд повільно поповз угору.
Стеля була старою, місцями пожовклою, з тонкими тріщинами біля кутів. На ній виднілися плями, які, судячи з усього, ніхто не збирався ремонтувати ще років десять.
Максим трохи примружився.
— Тут узагалі коли-небудь робили ремонт?
Відповіді, звісно, не було.
Він знову глянув на цитату.
Дволикий.
Цікаве слово.
Максим задумався, чи можна взагалі все життя вдавати когось іншого, а потім не забути, ким ти був спочатку.
Роздуми перервав звук дверей.
Вони відчинилися.
З того самого злощасного кабінету вийшли дівчина та хлопець. Дівчина щось тихо сказала йому на прощання. Максим почув лише ім’я:
— Данієлю…
Сам Данієль виглядав далеко не найкраще.
Мішки під очима. Згорблена спина. Опущена голова. Погляд — порожній і втомлений, ніби хлопець уже кілька днів дивився на світ крізь брудне скло.
Він пройшов повз Максима, навіть не помітивши його.
Максим провів його поглядом, потер заросле щетиною підборіддя й знову замислився.
— Колись і я не вірив у депресію…
Він на секунду замовк.
— Але приклад я щойно побачив.
Максим ще кілька хвилин сидів на лавці.
Нікуди не поспішав.
Навіть навпаки — здавалося, він навмисно відтягував момент, коли доведеться зайти всередину.
Нарешті сперся долонею на край лавки й повільно підвівся.
Так, ніби йому було ліньки йти.
А може, він просто не хотів.
Усередині все наполегливо кричало, що це марна трата часу.
Проте вибору не було.
Максим підійшов до дверей, постукав і, не дочекавшись відповіді, зайшов.
У кабінеті було тихо.
Стіни прикрашали дипломи, сертифікати й кілька абстрактних картин, сенсу яких Максим ніколи не розумів. Біля вікна стояла шафа з папками, а на столі психолога панував той особливий безлад, який його власник, напевно, вважав організованим.
За столом сидів чоловік років сорока.
Сивина вже помітно пробивалася у волоссі, а на підборідді красувалася невелика козляча борідка. Він мовчки перебира́в документи й лише недбало кинув погляд на постать у дверях.
Побачивши Максима, чоловік одразу відклав папери й підвівся.
— Максиме.
— Добрий день.
Вони потиснули руки.
Максим, як завжди, майже одразу витягнув із внутрішньої кишені флягу.
Відкрутив кришку, зробив ковток, витер рот рукавом і простягнув флягу психологу.
Той навіть не глянув на неї.
Лише махнув рукою.
— Пробач, Максиме. Я зав’язав.
— Хуево.
Максим знизав плечима й спокійно повернув флягу назад.
Психолог на секунду задумався.
— Ну…
Він жестом указав на стілець.
— Сідай.
Сам чоловік опустився у своє офісне крісло.
Максим часу не гаяв. Сів навпроти, трохи посунув стілець ближче до столу й одразу запитав:
— На чому ми зупинилися?
Психолог почав перебирати папери.
— Зараз…
Один аркуш.
Другий.
Третій.
— А! — нарешті знайшов потрібний. — Екзистенційна криза.
Максим кивнув.
Поставив флягу на стіл.
— Добре. Починай.
Психолог поправив окуляри.
— Минулого разу ти стверджував, що втратив будь-яку тягу до життя.
— І рухаюся на автопілоті, — додав Максим.
— Саме так.
Максим відкинувся на спинку стільця.
Кілька секунд дивився кудись убік, після чого заговорив уже спокійніше:
— Ти мені не повіриш. Лише зробиш вигляд, що повіриш.
Психолог нічого не відповів.
— Але все своє життя я вже прожив, — продовжив Максим. — Усе, що міг і хотів, я зробив. Майже все.
— Майже?
— Залишилася одна річ. Ну… може, навіть парочка.
Психолог поправив окуляри й уважніше подивився на нього.
— Які, якщо не секрет?
Максим потягнувся рукою до фляги, але поки не відкривав її.
— Не помстився за батька.
Пауза.
— Єдине, що залишилося. І вже недосяжне.
— Чому?
Максим нарешті відкрутив кришку.
— Галактики більше немає.
Він зробив невеликий ковток.
— А отже, немає й тієї паскуди, яка його вбила.
Психолог мовчав.
Максим дивився на флягу у своїй руці.
— Я наче й був великою людиною, — продовжив він. — А водночас маленькою. Бо коли вони знищували галактику, мене навіть не запитали.
Він усміхнувся куточком губ.
— Хоча…
Максим замовк.
У кабінеті повисла тиша.
Не та спокійна тиша, яка виникає, коли люди просто не мають що сказати.
Інша.
Важка.
Така, що змушує або піти, або будь-якою ціною продовжити розмову.
Психолог крутив ручку між пальцями й дивився на Максима з виразом розуміння.
Хоча насправді не розумів.
Навіть приблизно.
Він щось записав у блокнот, буденно поправив окуляри й заговорив:
— Але раніше… Здається, на минулому сеансі ти сам сказав, цитую: «Тепер у мене нове життя».
Максим подивився на нього.
— Так.
— І ще: «Довге, щасливе життя».
— Звичайно.
Він кілька секунд помовчав, ніби намагався згадати, навіщо взагалі почалася ця розмова.
— Ладно.
Максим підвівся з крісла.
Недбало поправив піджак, забрав флягу зі столу й засунув її назад у внутрішню кишеню.
— Я взагалі не зрозумів, нахіба я до тебе прийшов.
Психолог підняв на нього погляд.
— Ви самі повинні відповісти на це питання.
Максим уже розвернувся до дверей.
— А відповіді на нього не буде.
Він узявся за ручку.
— Таке питання навіть Бог не зрозуміє.
На секунду замислився.
— Хто б він там у вас не був.
Двері зачинилися за Максимом із гучним клацанням.
Психолог ще кілька секунд дивився на них.
Потім повільно поклав ручку.
Закрив блокнот.
Посунув стілець ближче до столу й повернувся до монітора.
На екрані світилася таблиця з рахунками за оренду кабінету, податками та витратами.
Чоловік глянув на цифри.
Зітхнув.
— Чому саме в безумців купа грошей…
Він потер перенісся.
— Що я роблю не так?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!