Глава 2 наречена
13:33
Бар Боба
Бар лише починав прокидатися.
Боб із самого ранку виганяв останніх нічних п’яниць, які ще намагалися випросити “останню чарку”. Одні бурчали собі під ніс, інші клялися, що завтра обов’язково віддадуть борг, хоча сам Боб уже знав — завтра вони скажуть те саме.
У залі ще пахло вчорашнім алкоголем, тютюном й мийним засобом, яким бармен саме протирав стійку.
Раптом двері різко розчахнулися.
На порозі стояв Максим.
В одній руці — майже порожня пляшка віскі.
На обличчі — абсолютно дурнувата, щаслива посмішка.
Похитуючись, він зробив крок усередину й урочисто заявив:
— Ти б тільки знав… де я був… і що я там робив!
Боб окинув його поглядом із голови до ніг.
— Щось ти сьогодні рано…
На секунду задумався.
Потім згадав учорашній вечір.
— А-а… точно. Ну тоді сідай. І щоб усе — в деталях.
Максим нічого не відповів.
Спокійно підійшов до барної стійки, сам дістав два грановані стакани й щедро налив із власної пляшки.
— За здоров’я.
Вони мовчки перехилили по п’ятдесят грамів.
Боб поставив склянку на стіл і уважно подивився на Максима.
— Ну-у?
— Не нукай. Коней запрягають.
Максим ліниво закурив сигарету, випустив густу хмару диму й, ніби повідомляв новину вселенського масштабу, урочисто промовив:
— Коротше… Ліза — просто звір у ліжку.
Боб повільно заплющив очі.
— Бляха…
Важко видихнув.
— Я думав, ти зараз щось важливе скажеш.
— Можу ще кожну позу описати. Намалювати. Навіть показати.
— Не треба, будь ласка.
Бармен потер перенісся.
— З баром що?
Максим недбало махнув рукою.
— Буде стояти. Ніхто більше не прийде.
Він зробив ще ковток просто з пляшки.
— І взагалі… я тепер на роботу ходжу.
Боб пирхнув.
— Ким? Секретарем? Каву їй носиш? Чи в обід до кабінету бігаєш?
Максим криво посміхнувся.
— За такі жарти можна й отримати.
Поставив пляшку на стійку.
— Найманець я тепер.
Боб мовчки витріщився на нього.
— Та ну…
— Серйозно.
Максим допив віскі зі свого стакана, після чого недбало кинув його собі за спину.
Склянка з дзенькотом розлетілася десь у дальньому кутку.
Боб навіть не здригнувся.
Лише важко зітхнув.
— Ти ж падло…
— Зате щасливе.
Максим підвівся.
— До речі… Повспоминай усі мої борги.
— Для чого?
— Завтра віддам.
Боб недовірливо примружився.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
Максим узяв пляшку, поплескав Боба по плечу й попрямував до виходу.
На порозі допив останній ковток, поставив порожню пляшку просто на найближчий столик і, навіть не озираючись, вийшов надвір.
Двері гучно грюкнули.
У барі запала тиша.
Боб ще кілька секунд дивився на зачинені двері.
Потім тихо пробурмотів сам до себе:
— Якщо він і справді завтра все поверне… то, мабуть, кінець світу вже близько.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!