Хроніки Максима 2

Опинившись посеред місцевого Таймс-скверу, Максим одразу зрозумів, що його нудить.

Він затиснув рот долонею й кинувся до найближчої урни. За кілька секунд туди повернулося все, що він устиг з’їсти й випити протягом ночі.

Випроставшись, Максим лише похмуро подивився на своє відображення у скляній стіні офісної будівлі.

— Огидний… — витер він рот рукавом і вже нормально випростався.

Поплескавши себе по кишенях джинсів, Макс знайшов зім’яту пачку сигарет.

За мить сигарета вже стирчала в нього в зубах.

Прикуривши, Максим сів на бордюр.

Натовп, який тут практично ніколи не припиняв рухатися, його майже не помічав. Хтось поспішав на роботу, хтось повертався після нічної гулянки, а хтось просто біг, бо, мабуть, вважав, що біг кудись неодмінно має сенс.

У небі замість птахів літали дрони.

Максим тим часом переписувався з місцевим бароном торгівлі зброєю через свої новенькі годинники з голографічним інтерфейсом.

На екрані з’явилися повідомлення.

Макс: Даров 🦁

Барон: Ти хто?

Макс: Від Лізи.

Барон: І?

Макс: Скидай, бля, де тут торгують 😡

Барон: Не заважай. Скидаю.

Макс: Давай 🙉

За мить годинник завібрував.

На голографічній карті з’явилися кілька точок.

Максим затушив сигарету об бордюр і дістав із задньої кишені три пачки грошей.

Уважно перерахував.

Залишалося лише сто п’ятдесят тисяч.

Разом із тим, що лежало на рахунку, — ще куди не йшло.

Посидівши так ще хвилин п’ять, Максим важко зітхнув і все ж підвівся.

— Видать, я ще не протверезів… — пробурмотів він. — От і думай, Максе: гвинтівку купити чи заправку.

Махнувши рукою, він рушив маршрутом, який світився просто на голограмі годинника.

Хвилин двадцять він ішов через найдепресивніші райони міста.

Смітники.

Зграї панків.

Анархісти.

Комуністи.

Та й просто люди, яких життя вже давно переконало, що нормальним бути невигідно.

Для Макса все це чомусь здавалося майже милою прогулянкою.

Нарешті він звернув у черговий провулок і дійшов до точки призначення.

Найглибше гетто.

За місцевим баром стояла на вигляд покинута швейна майстерня.

Максим знизав плечима й зайшов усередину.

Всередині все було таким самим занедбаним.

Макс підійшов до рецепції й простояв там близько двох хвилин.

Ніхто не виходив.

Занудившись, він натиснув на дзвінок.

Десь усередині щось дзенькнуло.

З комірчини вийшла молода дівчина, вдягнена в усе наймодніше, що тільки можна було знайти в цьому районі.

Єдиним дивним елементом був високоточний протез замість вказівного пальця.

— Доброго дня! У нас обід, не могли б ви…

— Мені потрібна, — перебив її Максим, — гвинтівка.

— Що?

— Гвинтівка. Бажано з нарізним стволом.

Дівчина кілька секунд просто дивилася на нього.

— Ми взагалі-то швейна майстерня…

— А я тоді поет. Давай веди мене, куди там треба.

Дівчина недовірливо подивилася на Макса.

Мало хто приходив сюди з настільки прямим проханням.

Вона все ж натиснула якусь кнопку.

Під ногами почувся глухий механічний звук.

Частина підлоги у відведеному місці відсунулася, відкриваючи старі сходи вниз.

Максим сперся на стіл і заглянув у темряву.

— О, вже цікавіше.

Не ставлячи зайвих запитань, він почав спускатися.

Знизу тягнуло пліснявою та сирістю.

Десь унизу грала музика — старий шансон про злодійське життя й те, що «мусора нам не люди».

З кожною сходинкою музика ставала дедалі гучнішою.

І ось Максим нарешті спустився в невеликий підвал.

На стелажах стояла зброя.

Стіни прикрашали старі постери жінок у купальниках.

А посеред усього цього сидів чоловік без однієї руки.

У зубах — сигарета.

В одній руці він ліниво натирав ганчіркою гвинтівку.

Почувши кроки за спиною, чоловік повільно розвернувся.

Побачивши незнайоме обличчя, він одразу наставив на нього зброю.

— Руки!

— Че?!

— Блять… Ти тупий?! — чоловік підняв очі до стелі. — Леро! Ти, бляха, тупа кобила! Нахуя ти впускаєш кого попало?!

Поки чоловік кричав угору, захлинаючись власною слиною, Максим різко вихопив гвинтівку з його руки.

Прокрутив її в руках.

Наставив уже на самого продавця.

У підвалі запала тиша.

— Руки, — саркастично повторив Максим.

Чоловік повільно підняв свою єдину руку.

— Тихіше… У мене тільки одна.

Максим кілька секунд дивився на нього.

— З повагою стався до клієнта, продавцю хуїв.

Він зняв магазин, перевірив зброю, передернув затвор і кинув гвинтівку на стіл.

— І цю хуйню викинь. Її клинить.

Продавець підняв брову.

— Я бачу, ти розбираєшся…

— Трохи.

Максим сперся на стіл.

— Коротше, мені треба щось на кшталт CheyTac M200.

На обличчі продавця з’явилася посмішка.

— О, смак у тебе точно є. Здається, щось таке навіть завалялося.

Чоловік нахилився до одного з ящиків.

Почав перебирати зброю.

Один.

Другий.

Третій.

Нарешті дістав останню.

Виклав її на стіл.

Максим одразу взявся оглядати гвинтівку.

Перевірив механізм.

Подивився через приціл.

Покрутив її в руках.

Оглянув магазин.

За кілька хвилин зробив висновок:

— Ще приціл дай. Десь восьмикратний.

— А цей чим не подобається?

— Збитий, як не знаю що. Наче дитячий.

Продавець хмикнув.

— І патрони.

— Скільки?

— Чотири магазини.

— Цікавіший ти клієнт, ніж здаєшся.

Продавець кинув магазини на стіл.

— Раніше тебе не бачив. Чи в інших купував?

— Неважливо.

Макс зробив паузу.

— До речі… А звідки це все?

Продавець на секунду замовк.

— Ехо війни.

Він потер бороду.

— Коротше, з тебе сто п’ятдесят тисяч.

Максим не сказав ані слова.

Просто дістав пачку грошей і кинув її на стіл.

Продавець швидко перерахував купюри.

Потім криво всміхнувся.

— Удачі, стрільцю.

— Ага.

Максим розвернувся й попрямував до сходів.

Вже на ходу він грубо зняв старий приціл із гвинтівки й так само грубо встановив новий.

«Я не ювелір. Можу й так. Головне, щоб працювало».

Він піднявся сходами, вийшов із швейної майстерні й зник у провулку, стискаючи нову гвинтівку в руці.

За спиною залишилася лише стара вивіска.

«ШВЕЙНА МАЙСТЕРНЯ».

Ніхто б і не подумав, що під нею щойно продавали зброю.