Хроніки Максима 2

Доїхавши до центру міста, Максим поправив капелюха й на кілька секунд відпустив кермо однією рукою, оглядаючи вулицю.

Картина була не надто мальовнича.

На табличках біля будинків досі красувався напис «Вейн Вуд», хоча сам район уже давно перестав нагадувати місце, яке можна було б назвати звичайним житловим кварталом. Гори сміття на узбіччях намагалися прибрати кілька літніх двірників. Вони повільно тягали чорні пакети, сварилися між собою й час від часу зупинялися, щоб перепочити.

Майже в кожному другому магазині були вибиті вікна. Десь замість скла висів шматок фанери, десь двері взагалі були забиті дошками. Вивіски блимали через раз, деякі давно перегоріли, а деякі просто продовжували світитися, хоча всередині приміщень уже ніхто не працював.

Той самий величезний супермаркет, де Максим колись уперше закуповувався, тепер виглядав так, ніби всередині нього відбулася повноцінна перестрілка.

Скло було вибите майже повністю.

Двері перекосило.

Усередині темніли порожні полиці, а біля входу хтось залишив перевернутий візок.

Максим ковзнув по ньому поглядом і без особливого інтересу повернув голову.

На іншому боці дороги відбувалося щось значно цікавіше.

Якийсь чоловік із ножем причепився до жінки. Він тягнув її за сумку, намагаючись вирвати її з рук, а вона відчайдушно пручалася.

— Люди! Люди! На допомогу! — кричала вона, озираючись на перехожих.

— Закрий рот! — гаркнув нападник, махнувши ножем просто перед її обличчям.

Кілька людей одразу відвернулися.

Хтось прискорив крок.

Хтось зробив вигляд, що нічого не помітив.

Максим зітхнув.

Він навіть не зупинився повністю.

Лише трохи пригальмував, ніби не хотів різким рухом сполохати жертву.

Рука спокійно пішла до кишені.

Пальці намацали руків’я пістолета.

Максим витягнув його, трохи примружився, прикинув відстань і натиснув на спусковий гачок.

Постріл розірвав ранкову вулицю.

На мить замовкло все.

Навіть двигуни автомобілів ніби зникли.

Нападник скрутився від болю й упав на вологий асфальт, випустивши сумку. Ніж дзенькнув об землю й відлетів убік.

Максим уже знову дивився вперед.

Його кабріолет плавно покотився далі, ніби нічого особливого не сталося.

Через кілька секунд він навіть трохи усміхнувся й сильніше натиснув на педаль газу.

Двигун заревів на всю вулицю.

Старий автомобіль відповів на це кашлем, гуркотом і таким звуком, ніби ще трохи — і він вирішить добровільно розсипатися на запчастини.

Максим проїхав кілька десятків метрів.

І різко вдарив по гальмах.

Прямо перед ним дорогу намагався перебігти черговий наркоман.

Принаймні, самому наркоману здавалося, що він біжить.

Насправді він пересувався настільки повільно, що, здавалося, навіть равлик дивився на нього зі співчуттям.

Максим мало не влетів чолом у кермо.

— Та бляха-муха…

Він натиснув на клаксон.

Бібі-бі-бі-бі-бі-бі!

— Ти куди, придурок?!

Наркоман повернув голову.

Подивився на автомобіль.

Потім на Максима.

Потім знову на автомобіль.

Здавалося, за цей час його мозок устиг провести цілу наукову конференцію.

— Рухайся вже! — гаркнув Максим.

Той нарешті поповз убік.

Максим похитав головою, завів і без того постраждалу машину та різко об’їхав його.

— Хулі їх так багато?.. — пробурмотів він, стискаючи кермо.

І тут щось змусило його озирнутися.

Наче внутрішній голос тихо сказав: «Подивися ще раз».

Максим подивився.

І лише тепер побачив масштаб.

Під кожним кущем, біля кожного магазинчика, у провулках і навіть просто посеред тротуарів були люди.

У когось у руках лежали маленькі пакетики з його зеленим товаром.

Хтось сидів прямо на бордюрі, втупившись у одну точку.

Хтось щось нюхав.

Хтось сміявся без причини.

Хтось просто лежав на лавці, спостерігаючи солодкі сни посеред ранкового міста.

Жінки.

Чоловіки.

Підлітки.

Літні люди.

Максим кілька секунд мовчки дивився на цей пейзаж.

— Нічого собі…

Він почесав потилицю.

Здавалося, ще місяць тому це був звичайний район.

Тепер же він перетворився на величезну декорацію до фільму про кінець цивілізації.

І, що найгірше, Максим раптом усвідомив, що значна частина цієї декорації існувала завдяки йому.

— Ну й масштаби…

Він знизав плечима й поїхав далі.

Пальми вздовж дороги хиталися від вітру, ніби проводжали його поглядом. Сонце вже піднімалося вище, але місто від цього не ставало веселішим. Навпаки — ранкове світло лише сильніше підкреслювало бруд, розбиті вікна, плями на асфальті та людей, які ледве трималися на ногах.

Старий кабріолет ревів і скрипів, намагаючись довести, що він ще живий.

Максим керував однією рукою, другою час від часу підносячи до губ пляшку віскі.

Зробивши ковток, він задумливо подивився на дорогу.

Потім плавно звернув ліворуч.

Проїхав ще кілька метрів і зупинився біля єдиної працюючої пральні в районі.

Він захлопнув дверцята.

Пляшка віскі залишилася в руці.

Максим вальяжно попрямував до входу, ніби приїхав не до підпільного виробництва, а до власного офісу.

Відчинивши двері, він зустрівся з роздратованим поглядом молодої азійської дівчини.

Вона підняла голову, побачила Максима й раптом різко змінила вираз обличчя.

— О, Максим! — майже прокричала вона щось своєю мовою, після чого широко всміхнулася.

Максим просто підняв пляшку у відповідь.

— Здоров.

Дівчина щось сказала ще раз.

— Та-да, добре, — махнув він рукою, навіть не зрозумівши жодного слова.

Потім показав їй відійти.

Вона важко зітхнула й відступила.

Максим підійшов до прилавка, подивився на дверцята збоку, які були буквально за пів метра від нього, і замість того, щоб просто відчинити їх, переліз через прилавок.

Дівчина лише заплющила очі.

Схоже, це вже стало традицією.

Максим приземлився з іншого боку, поправив капелюха й попрямував далі.

Натягуючи комбінезон хімічного захисту, він застебнув блискавку й ногою відчинив двері до головного цеху.

Перед ним відкрився знайомий простір.

Одна половина приміщення працювала цілком офіційно: пральні машини гуділи, барабани крутилися, сушарки видихали тепле повітря. Навколо висіли сорочки, штани, куртки та чужі простирадла.

Інша половина була вже зовсім іншою історією.

Там кипіла його підпільна робота.

У повітрі стояв важкий хімічний запах, від якого навіть крізь захисну маску хотілося поморщитися. Працівниці в захисному одязі метушилися між обладнанням, перевіряли ємності, переносили контейнери й стежили за показниками приладів.

Максим, проходячи повз, традиційно затримав на них погляд трохи довше, ніж було потрібно.

— Робота, Максиме, робота…

Він сам собі кивнув.

Пройшовши далі, він зупинився біля нових дверей.

Вони були яскраво-червоного кольору й виглядали так, ніби їх поставили буквально вчора.

Максим натиснув на ручку.

За дверима починалися сходи вниз.

Він рушив ними, неквапливо хлібаючи віскі просто на ходу.

Крок.

Ковток.

Крок.

Ковток.

Крок.

— Оце вже нормальний ранок…

Внизу на нього чекала його справжня лабораторія.

Тут уже не було ані працівниць, ані зайвого шуму.

Лише Максим.

Обладнання займало майже все приміщення. Скляні колби, металеві столи, трубки, старі монітори, нові аналізатори, кабелі, блоки живлення та десятки пристроїв, призначення яких знав, здається, тільки він сам.

Лабораторія виглядала так, ніби хтось змішав підпільний наркокартель, науково-фантастичний серіал і гараж геніального психопата.

Максим увімкнув світло.

Лампи одна за одною спалахнули над головою.

Він глибоко вдихнув свіже повітря.

І одразу закашлявся.

— Блять…

Поглянув угору.

— Вентиляція…

Він ще раз вдихнув.

Знову кашель.

— Зрадники.

Максим схопив протигаз, що лежав на столі біля дверей, натягнув його на голову й перевірив кріплення.

Після цього увімкнув програвач.

Старий рок-н-ролл заповнив лабораторію.

Динаміки захрипіли, але музика була йому до душі.

Максим пританцьовував, проходячи між столами, наче сьогоднішній робочий день був найкращим у його житті.

Він попрямував до комори.

Звідти викотив велику бочку з попереджувальним знаком.

Бочка важко загуркотіла по підлозі.

Максим штовхав її до дверей, коли крізь музику почув звук відчинених дверей.

Він зупинився.

Повернув голову.

У дверях стояв Джонні.

І виглядав він так, ніби за останню добу встиг одночасно виграти лотерею, програти її, одружитися, розлучитися та відсвяткувати все це.

Він був явно нетверезий.

Причому настільки, що було складно зрозуміти, чого саме в ньому більше — алкоголю чи наркотиків.

На ньому красувалася дорога шуба з хутра рідкісного звіра, на ногах — дорогущі лофери, на одній руці — три годинники, ніби Джонні збирався контролювати час у трьох часових поясах одночасно.

Його окуляри були прикрашені маленькими кристалами.

В одній руці він тримав комбінезон хімзахисту.

В іншій — коробку з еклерами.

Максим кілька секунд просто дивився на нього.

Потім мовчки прибрав руки від бочки й випростався.

— Поработаєм? — Джонні ледь не впав, схопившись за край столу.

— Ти що?! — Максим підійшов до нього, дивлячись із роздратуванням. — Знову?

— Ну… — Джонні задумався. — Не такий чистий… так рубає! І готував то його професіонал. Геніальність. Бог. Справжній шеф-кухар!

Максим повільно потер перенісся.

— Йобаний рот…

Він подивився на еклери.

Потім на шубу.

Потім знову на Джонні.

— Це востаннє.

— Та я зрозумів.

— Завтра побачу тебе в такому стані — особисто закопаю в коморі.

— Зрозумів.

Максим спробував засунути руку в кишеню штанів.

Не зміг.

Комбінезон заважав.

Він роздратовано подивився на власний одяг, швидко розстебнув блискавку, засунув руку всередину й дістав пістолет.

Джонні миттєво підняв руки.

— Ти зрозумів?

— Поняв, поняв, — буденно відповів Джонні. — Яйця відстрілиш і всяке таке.

Максим подивився на нього кілька секунд.

— Не бачу поваги.

Він перевів погляд на годинник на стіні.

— Ладно. Одягайся. За графіком відстаємо через тебе, дебіле шматок.

Джонні почав переодягатися прямо на ходу, ледь не впустивши еклери.

Максим уже активно вмикав обладнання.

Засвітилися монітори.

Загуділи прилади.

Десь у дальньому кутку почав працювати насос.

Музика все ще грала.

Джонні намагався застебнути захисний комбінезон, а Максим уже стояв біля першого столу, перевіряючи показники.

Для них це був звичайний ранок.

Жодних урочистих промов.

Жодної підготовки до великої злочинної операції.

Просто двоє чоловіків у підпільній лабораторії, один із яких прийшов працювати в шубі з трьома годинниками, а другий зустрів його з пляшкою віскі, пістолетом і явним бажанням пережити ще один робочий день.

Так і почався їхній буденний робочий день наркоторговців.