Хроніки Максима 2

22:30

Житловий район.

«Газель» надто сильно виділялася серед мінівенів та звичайних легковиків, що неквапливо пропливали вулицями. Район і справді нагадував кадр зі старого американського фільму: акуратні будинки, невеликі газони перед ними, поштові скриньки біля доріг і безліч незнайомих Максиму прапорів червоно-жовтого кольору з дивним символом посередині.

Спека поступово спадала. Люди поверталися додому: хтось ніс пакети з магазину, хтось прогулював собаку, діти крутилися біля батьків, а літні люди сиділи на лавках, проводжаючи поглядами вечірню метушню.

Максим майже не дивився на дорогу.

Його увагу привернув чоловік, який ішов тротуаром разом із маленькою донькою. Дівчинці було років п’ять. В одній руці вона стискала різнокольорову кульку, а іншою витирала сльози. Вона щось схлипувала, час від часу голосно скаржачись батькові.

Чоловік виглядав виснаженим. Плечі опущені, кроки важкі, на обличчі — сліди довгого дня. Проте він усміхався. Не широко, не показово — просто так, ніби дитячий плач його зовсім не дратував.

Максим ще кілька секунд дивився на них.

Потім ледь помітно похитав головою й перевів погляд на Джонні.

Той сидів мовчки, втупившись в одну точку. Сьогоднішнє побачене явно вразило його сильніше, ніж Максим очікував.

Макс зробив ковток віскі, поставив пляшку між сидіннями й легенько штовхнув Джонні плечем.

— ПТСР мені ще не вистачало.

— Що? — Джонні нарешті повернув голову. — Трупи… Я ніколи не думав, що побачу, як людина за секунду…

Він замовк, не знайшовши потрібних слів.

— Бред несеш, — видихнув Максим. — Таке буває. І не так уже й рідко.

Він на мить замовк, дивлячись крізь лобове скло.

— Я тобі, звісно, не батько й не вчитель. Але те, що ти сьогодні побачив, — хороший приклад того, чому не варто лізти до людей, яких ти зовсім не знаєш.

Джонні скосив на нього очі.

— Ти, типу, воював?

— Ага.

Максим звернув у вузький провулок.

— І ПТСР у тебе теж?

— Скоріше за все.

Він байдуже знизав плечима.

— Я недостатньо п’яний, щоб філософствувати.

Джонні нічого не відповів.

Далі вони їхали мовчки.

Максим час від часу показував пальцем на черговий будинок, ніби запитуючи без слів: тут?

Джонні щоразу хитав головою.

Ще один будинок.

Ні.

Ще один.

Знову ні.

Максим поступово почав дратуватися. Джонні вже добряче йому набрид зі своїм шоком, але водночас Макс чудово розумів: для звичайної людини побачене сьогодні не могло просто пройти повз.

Нарешті, коли вони доїхали майже до кінця провулка, Джонні різко підняв руку.

— Ось тут.

Максим звернув і натиснув на гальма просто перед невеликим гаражем.

Перед ними стояв звичайний американський будинок — такий, які Максим бачив у фільмах сотні разів. Невеликий ґанок, доглянутий газон, поштову скриньку біля дороги.

А ще на передньому дворі стояли пластикові садові гноми.

Максим примружився.

Один йому навіть сподобався.

— Симпатичний, — пробурмотів він, хоча через втому вже ледве розрізняв деталі.

Він вийшов із машини, майже одразу дістав цигарку й запалив. За ним вибрався Джонні та, обійшовши «Газель», зупинився навпроти.

— І де ти її сховаєш?

— Тут залишу.

Максим кинув йому ключі й уже збирався розвернутися.

— Що?! Тут же нас спалять!

— Не хандри.

Макс струсив попіл.

— А завтра… десь у районі обіду я чекаю на тебе в пустелі. Знайди якесь місце, але не те саме.

— А ти?

— Не бійся. Я буду вчасно.

Він уже відходив, коли махнув рукою через плече.

— Пора старику випити.

⸻

12:45 наступного дня

«Газель» уже не їхала — вона буквально пливла місцевою пустелею.

Нормальна дорога закінчилася ще хвилин двадцять тому. Тепер під колесами був лише нерівний ґрунт, каміння та пісок, який раз у раз розлітався з-під шин.

Джонні постійно крутив головою, шукаючи відповідне місце.

У салоні стояв різкий запах автомобільного ароматизатора — щось м’ятне, змішане з лавандою. Спочатку Джонні навіть радів, що купив його зі знижкою.

Тепер він ненавидів цю річ усією душею.

Запах буквально виїдав очі.

— Найкраща покупка в моєму житті… — пробурмотів він, витираючи сльози, що виступили від ароматизатора.

Він глянув ліворуч.

І завмер.

Там, далеко за піщаним схилом, виднілися ті самі дві скелі, які він бачив учора.

Джонні нервово ковтнув.

— Тільки не це…

Знайшовши більш-менш придатне місце, він плавно звернув. На відміну від Максима, Джонні керував так, ніби автомобіль був живою істотою, яку можна ненароком образити.

Кожна яма проходила під колесами з особливою обережністю.

Проїхавши ще близько милі, він нарешті знайшов невелику печеру.

«Газель» обережно заїхала всередину.

Джонні заглушив двигун і майже одразу вискочив із кабіни.

Він дістав телефон і відправив координати місця зустрічі.

Потім глибоко вдихнув і подивився на багажне відділення.

— Треба б усе там розставити…

Робота почалася одразу.

Ще першого дня Максим купив, здавалося, все на світі. Наче заздалегідь знав, що може знадобитися будь-яка дрібниця.

Навіть компактна мітла знайшлася.

Джонні підмітав підлогу, збираючи уламки скла та сміття. У повітрі все ще тримався неприємний запах паленого пластику, змішаний із різким хімічним ароматом.

Дихати всередині було важко.

Він кілька разів виходив назовні, щоб перевести подих, а потім повертався до роботи.

Після кількох десятків хвилин підлога нарешті стала чистішою. Джонні протер її вологою ганчіркою, витер пил із поверхонь і, важко кашляючи, вибрався назовні.

Залишатися всередині надовго було неможливо.

Він уже починав шкодувати, що погодився на цю авантюру.

Джонні подивився на годинник.

Потім на сонце.

Потім знову на телефон.

Максим не читав повідомлень.

Більше того — навіть не з’являвся в мережі.

Минуло вже близько півтори години.

Це починало його серйозно нервувати.

Від нудьги Джонні ходив навколо машини, бив носком кеда по покришках, кілька разів заглядав під капот.

Двигун виглядав так, ніби сам давно мріяв про заслужену пенсію.

Джонні вже збирався закрити капот, коли почув крики.

Він завмер.

— Що за…

Закривши капот, Джонні повільно підійшов до виходу з печери й присів.

До нього долинув голос:

— Давай, рідна! Я вірю!

Голос був важкий, хрипкий і дивно знайомий.

Джонні насупився.

А потім із-за повороту буквально вилетів кінь.

Просто на ньому сидів Максим.

На голові — ковбойський капелюх, светр зав’язаний навколо пояса, а руками він міцно тримався за шию тварини.

— Та ну нахрін…

Кінь різко зупинився.

Піднявся на задні ноги.

Максим, звичайно ж, не втримався.

Він гепнувся в пісок, кілька секунд лежав нерухомо, а потім почав сміятися.

— Грайлива… кобилка.

Джонні закрив обличчя руками.

— Я так з розуму зійду…

Він підбіг до Максима й нахилився над ним.

Максим повільно розплющив очі.

Подивився на Джонні.

Потім заплющив одне око, ніби намагався сфокусуватися.

— Ти хто нахуй?

— Ти єблан?!

Джонні схопив його за руку й допоміг сісти.

— Ти говорив, що ти алкоголік, але щоб приїжджати на роботу в такому стані?!

Максим задумливо озирнувся.

— А звідки в тебе, бляха, кінь?!

Максим повернув голову.

— Кінь?

— Так! Кінь!

Максим подивився на тварину.

Потім знову на Джонні.

— А-а…

Він кілька секунд мовчав.

— Вона мене сюди привезла.

Джонні повільно видихнув.

— Ой, бля…

— Вставай, — сказав він. — Пісок гарячий. Спину спалиш.

Максим поморщився.

— А я то думаю… чого так у спину гаряче.

За допомогою Джонні Максим усе-таки підвівся.

Пляшка, яку він десь примудрився знайти, залишилася лежати на піску.

Схоже, тепер їй доведеться самій чекати кращих часів.

Джонні вже відчував, що цей день піде шкереберть.

Людина, яка мала займатися найважливішою частиною роботи, була ледве здатна стояти на ногах.

Максим щось тихо наспівував, і Джонні вже навіть не намагався розібрати слова.

Він лише підхопив його під руку й повів до печери.

Зрештою Максим опинився біля імпровізованого столу. Він театрально сперся на нього обома руками, скляним поглядом втупився в одну точку й раптом усміхнувся.

Джонні сів на пластиковий стілець.

— Чого ти усміхаєшся?!

Максим повільно повернув голову.

— Настрій хороший.

— Як нам тепер працювати?!

— Звичайно.

Максим махнув рукою, ніби це було найочевидніше питання у світі.

Джонні кілька секунд дивився на нього.

Потім показав пальцем у бік коня.

— А кінь?

Максим повернув голову до тварини.

— Я, бляха, знаю? Вона мене привезла.

Він знову подивився на коня.

— Красуня.

Повисла тиша.

Джонні вже не знав, сміятися йому чи хапатися за голову.

Він обхопив обличчя долонями й важко зігнувся.

— От нахіба я взагалі погодився на цю авантюру…

— Чого сумуєш? — раптом гаркнув Максим.

— Іди нахуй!

— Вставай.

Максим підійшов до нього.

— Давай… варити будемо.

Джонні підняв голову.

— Що?

— Варити.

— Я не вмію, гівна ти шматок!

Максим задумливо подивився на нього, після чого сів на стілець.

— Ти… варити.

Він тицьнув пальцем у Джонні.

— Я… указувати.

— Тупа ідея.

Максим відкинувся на спинку стільця.

— Слухай мене — і все буде в шоколаді.

Він махнув рукою в бік спорядження.

— вдягай протигаз.