Хроніки Максима 2

Запив останній шматок грінки мінералкою, дівчина уважно подивилася на Максима.

Той цього навіть не помітив.

Віскі, випите натщесерце, вдарило в голову швидше, ніж він очікував. Доївши сніданок до останньої крихти, Максим ліниво відкинувся на спинку стільця, задоволено видихнув і, ніби навмисне дражнячи Єлизавету, теж втупився їй просто в очі.

— Телефона в тебе теж немає, так?

— Звідки такі геніальні висновки? — весело протягнув Максим.

— Бо ти всю ніч був у мене. За цей час тобі не подзвонила ні дівчина, ні хлопець, ні мама… Та взагалі ніхто.

Максим розсміявся.

— І з цього ти зробила висновок, що в мене немає телефона?

Він похитав головою.

— Ти ніби розумна… а інколи така дурна, що аж страшно.

Єлизавета фиркнула.

— Не переймайся. Я не чайник, щоб кипіти.

Вона доїла останній шматочок грінки, вмочивши його в мед.

— Коротше. Якщо хочеш стати нормальним найманцем, тобі потрібен доступ до Форуму.

— А без нього, виходить, людей незаконно стріляти не можна?

Вона закотила очі.

— Можна.

— Ну, тоді проблема вирішена.

— Можна, — терпляче повторила вона. — Але дешево, тупо і недовго. Те, що я трапилася тобі в тому барі, — чисте везіння. Без Форуму тобі ніхто не запропонує чотири мільйони за роботу.

Максим задумливо почухав підборіддя.

— Причини можеш не пояснювати. Сам додумаю. Краще скажи, як туди потрапити.

— Секунду.

Вона підвелася, переступила через перевернутий стілець і підійшла до тумбочки, яка досі лежала на боці.

Висунула шухляду.

Покопирсалася серед якогось мотлоху.

За мить у її руках з’явився майже новенький PearPhone 21. Корпус блищав, ніби його щойно дістали з коробки. Лише тонка тріщина на екрані нагадувала, що життя в нього вже було бурхливим.

Вона недбало стерла пил рукавом і кинула телефон на стіл перед Максимом.

Слідом полетіла зарядка.

— Лови.

Максим мовчки встромив кабель.

Через кілька секунд телефон ожив.

— Так… — пробурмотіла Єлизавета, сідаючи назад. — Поки що зареєструю тебе під своєю відповідальністю. Пізніше, коли трохи освоїшся в системі, працюватимеш окремо.

Максим усміхнувся.

— Але така “опіка” явно не безкоштовна.

— Звісно.

Вона знизала плечима.

— Один-два замовлення на місяць від мене. Думаю, не переламаєшся.

— Домовились.

За кілька хвилин вона простягнула йому телефон.

— Готово. Псевдонім потім вигадаєш сам.

Максим покрутив телефон у руках.

На екрані вже світився перший контракт.

Він кинув погляд на порожні тарілки.

— Ну… час заробляти на нову пляшку.

— Уже побачив замовлення?

— Ага.

— Тоді вперед, ковбою.

Максим без поспіху натягнув джинси, светр, сів на край ліжка й довго зашнуровував кеди. Потім недбало кинув телефон у кишеню, дістав свою саморобну портальну гармату й кілька разів натиснув кнопки.

Пристрій тихо загудів.

Перед ним розкрилася пурпурова воронка порталу.

Максим уже зробив крок уперед, коли почув:

— Стій!

Він озирнувся.

— Чого?

— Замаскуй цю штуку.

Вона кивнула на портал.

— Саморобки поліція дуже не любить.

Максим усміхнувся.

— Добре.

І зробив крок у вир.

Пурпурова воронка схлопнулася, ніби її ніколи й не було.

У кімнаті знову стало тихо.

Єлизавета повільно обвела поглядом розгромлену спальню.

Потім підняла очі до люстри.

На ній, мов дивний прапор перемоги, висіли її чорні мереживні трусики.

Вона ледь усміхнулася.

— Хоч якийсь доказ, що ніч була не марною…

І саме в цю мить перед нею знову відкрилася маленька пурпурова дірка — розміром із долоню.

Єлизавета від несподіванки навіть здригнулася.

З порталу висунулася знайома рука.

Наосліп помацала стіл.

Знайшла пляшку віскі.

Міцно схопила її.

І так само мовчки зникла назад.

Портал зачинився.

Єлизавета ще кілька секунд мовчки дивилася в порожнечу.

Потім тихо фиркнула.

— Алкоголік… Але послідовний.