Хроніки Максима 2

Церемонія

Церемоніальна музика била по вухах. Надто гучна, надто урочиста — ніби сама намагалася переконати всіх присутніх у величі моменту.

Наречений стояв перед священником, очікуючи на кохання всього свого життя, яке, якщо вірити досвіду, він покине, щойно награється.

Усі сиділи тихо.

Хтось плакав, хтось доїдав закуски, а хтось плакав і водночас пив шампанське.

Максим тим часом спотикався об власну сукню.

П’яному ходити в ній виявилося не так вже й прикольно.

Знайомі нареченого вже встигли розгледіти надто широку спину «нареченої» й тихенько сміялися.

Усі вирішили, що це друг нареченого вирішив його розіграти.

Старий, але, судячи з реакції гостей, досі смішний жарт.

У Максима перед очима все плавало.

Поки він ішов коридором, то встиг ще трохи осушити віскі, яку поцупив зі стелажа.

Зробив ковток.

Ще один.

І на секунду замислився.

Операція йде шкереберть.

Підійшовши до нареченого, Максим затаїв подих.

Священник урочисто розвів руками.

— Дорогі наречені, шановні гості! Сьогодні у вашому житті відбувається прекрасна й знаменна подія — день створення вашої сім’ї.

Натовп гостей теж ніби затамував подих.

Хтось не зміг стримати сміх і тихенько хихикнув.

Музика в ту ж мить стихла, і таких партизанів стало значно легше знайти.

Священник продовжив:

— Прошу вас відповісти: чи є ваше рішення створити сім’ю щирим, вільним і взаємним?

Він повернувся до нареченого.

— Фрідріху, чи погоджуєтеся ви взяти за дружину Анастасію?

Максима ледь не прорвало від самого імені нареченого.

Чесно кажучи, він уперше почув його вголос.

Хоча ім’я було чітко зазначене в замовленні.

Максим трохи опустив голову, очікуючи потрібного моменту.

Він чудово розумів: до шлюбної ночі Фрідріх не дотягне.

Наречений із неабияким ентузіазмом погодився.

Причому настільки награно, що Максим почав відчувати до нього відверту огиду.

Він похитав головою, ніби намагаючись прийти до тями.

Наче на нього раптом зійшло якесь божественне просвітлення.

Священник повернувся до «нареченої».

— І звертаюся до вас, Анастасіє: чи погоджуєтеся ви взяти за чоловіка Фрідріха?

Максим проковтнув величезний клубок у горлі.

У його плані, який він придумав буквально на ходу, було передбачено все.

Окрім цього моменту.

Він зібрався й своїм басовитим голосом спробував зобразити максимально ніжний жіночий голос.

Навіть сам охуїв від результату.

— Так… — кашлянув він. — Так.

Сам наречений ледь усміхнувся.

Він уже зрозумів, що його розігрують, але вирішив продовжити цей веселий прикол.

— Прошу вас скріпити вашу згоду та створення сім’ї підписами в актовому записі.

Максим подивився на нареченого.

Той підійшов до п’єдесталу — чи як там називалася ця конструкція — і тремтячою рукою залишив свій підпис.

Максим просто витріщався на нього, розуміючи, що затягнувся і сам замовник, і весь цей довбаний жарт.

Священник жестом покликав Максима залишити свій підпис.

Той не реагував.

У розрізі сукні рука ковзнула вниз.

Пальці одразу відчули холодну рукоять револьвера.

Наречений нічого не зрозумів.

Він сам розвернувся до Максима.

— Дорога?

Пауза.

— А-а… перепрошую.

Через нерви він забув, що перед ним стоїть його «друг».

Фрідріх підійшов ближче.

Двома руками потягнувся до обличчя Максима, до фати.

Обережно підняв її.

Наступної секунди весь зал завмер.

Абсолютна тиша.

Перед нареченим стояв не друг.

Не наречена.

А якийсь незрозумілий мужик із перегаром.

І цей мужик направив дуло револьвера просто йому в груди.

В останні секунди життя Фрідріх широко розплющив очі.

Його рот відкрився.

Він почав кричати, піднімаючи руки.

Час ніби став густим.

Повільним.

Важким.

Але не для Максима.

Він просто натиснув на спусковий гачок.

Раз.

Ще раз.

І ще.

Зал вибухнув криками.

Тут сиділи бізнесмени, бандити та всілякі інші люди, яких Максим навіть не збирався запам’ятовувати.

Хтось кинувся до виходу.

Хтось упав на підлогу.

Хтось просто застиг, спостерігаючи за шоу.

Батьки нареченого впали на підлогу, ридаючи.

Хтось уже здавався, навіть не знаючи, кому саме.

Максим поглянув на Фрідріха.

Той ще хрипів.

Макс зітхнув.

І добив його кулею в лоб.

Добивати поранених — неестетично.

Але й сам Максим був далеко не еталоном естетики.

Він уже збирався йти, коли помітив п’ятьох чоловіків.

Ті сиділи абсолютно спокійно.

А за секунду дістали пістолети.

Максим подивився на них.

Потім на свій револьвер.

Потім знову на них.

Або пощастить, або здохну.

Він ще раз поглянув на тіло нареченого й театрально розвів руками.

— Тадаам! — крикнув Максим.

Пауза.

— Блять…

Наступна хвилина була найгучнішою.

Кулі летіли в усі боки.

Рикошетили.

Впивалися в дорогу плитку.

Стіни вкривалися вибоїнами.

Вікна тріскалися й розліталися уламками.

Максим теж відстрілювався, одночасно пробираючись до вікна.

Одного навіть підстрелив.

Але інші продовжували стріляти.

Максим розігнався й із розбігу стрибнув плечем уперед у останнє ціле вікно.

На мить він відчув невагомість.

І навіть трохи зрадів.

У нього не влучили.

Поки що.

Але часу насолоджуватися польотом не було.

Максим прямо в повітрі почав стягувати із себе сукню, одночасно шарячи руками по кишенях.

Нарешті пальці намацали портальну гармату.

Він витягнув її.

Пальці пробіглися по кнопках.

По всіх, які тільки були.

Максим опустив гармату під себе.

Натиснув.

Постріл.

Прямо під ним у повітрі виникла пурпурова воронка.

Максим провалився всередину.

В останню мить він побачив, як троє бандитів вискочили у вікно й почали стріляти йому вслід.

Але було вже пізно.

Портал схлопнувся.

⸻

За мить Максим опинився за баром Боба.

Прямо біля сміттєвих баків.

Він кілька секунд лежав нерухомо.

Потім озирнувся.

Тиша.

Ніхто не стріляє.

Ніхто не кричить.

Ніхто не намагається його вбити.

Тільки він, сміття та мерзотний запах.

Видно, найвідвідуваніше місце.

Максим розслабився.

Дістав телефон.

На екрані з’явилася ще одна тріщина.

— Ну йобаний рот…

Він протер екран рукавом і відкрив застосунок.

У графі замовлення все ще стояло:

В процесі.

Максим натиснув.

Змінив статус.

Виконано.

За кілька секунд телефон коротко завібрував.

Гроші надійшли на його щойно створений банківський рахунок.

Максим подивився на суму.

Кілька секунд мовчав.

— Ніхуя собі…

Він спробував підвестися.

І тут же вдарився головою об сміттєвий бак.

— Ай…

Зробив ще крок.

Знову вдарився — цього разу об сусідній бак.

Максим сів назад.

Подивився на телефон.

Потім знову на суму.

І задоволено посміхнувся.

— Оце котлета впала.