Шістнадцять

Андреа стояла навпроти широкого вікна, завішеного білою напівпрозорою фіранкою. За ним час від часу спалахувала то одна, то інша яскравого кольору сукня. То дівчата й жінки, що мали пишні високі зачіски, час від часу зупинялися біля вікна. Ось блиснув дорогоцінний камінь на пальці якоїсь поважної дами, а он там – юнак так ніжно тримає бокал і весело всміхається… Які ж вони гарні та вишукані… Так Андреа проводила всі свої попередні дні народження, скільки себе пам’ятала. Спочатку мама водила її і потай показувала увесь цей блиск і красу. Вона була для них просто недосяжною, але такою бажаною. Жили вони просто, якщо не сказати бідно, майже перебиваючись з хліба на воду. Батько дівчинки помер рано, не витримавши важкої праці. А шість років тому й мама залишила Енді саму, з пів року промучившись від тяжкої хвороби.

З того часу жила дівчина в одному з дитячих притулків, що були розкидані по всій країні, серед таких же нещасних та беззахисних дітей, як вона сама. Певний час їх навчали основ математики та грамоти. Кілька років тому нова директриса постановила, що дітям праця йде тільки на користь, а державі й так важко утримувати їх, годувати, одягати, тому відправляла усіх, хто був старшим за 12 років, учнями до робітників. Звісно, так було набагато вигідніше і для нової країни, і для директриси. І більше не було дитинства й свободи, все було буденно й безрадісно. Добре, що хоч їй робота подобалася.

Андреа щороку поринала у спогади перед цим самим вікном. Вона із заздрістю дивилася на яскраві вбрання, розкіш та блиск. Усе це було для неї зовсім далеким і нездійсненним, але таким омріяним і заповітним. І щоразу вона давала собі слово, що після шістнадцятого дня народження змінить своє життя. Вона за будь-яку ціну вирветься із цього кола й забуде існування на дні суспільства. А, можливо, перетвориться на одну з тих, кого вона зараз ненавиділа… Навіть не стільки це була ненависть, скільки вона відчайдушно заздрила їм, їхній можливості жити так, як вони того хотіли, керувати своїм життям, та й життям інших також. Вона зробить це заради мами, ні, швидше, заради себе.

І ось цей день настав. Її День народження. Саме сьогодні вирішувалася її доля. Андреа прощалася зі спогадами, надіями, розчаруваннями, залишаючи лише одну мрію. Саме у цей день проходить відбір до клубу «Сходинки», тільки одну з дівчат, яким сьогодні виповнюється 16, оберуть на роль служниці. Звісно, це зовсім не те, про що вона мріяла, що штовхало її крізь усі негаразди всі ці роки. Але тільки так вона зможе опинитися там, де починається все, де починаються «Сходинки». Саме тут у неї був мізерний шанс якось вплинути на своє життя, підштовхнути його до змін, а може, й до покращення.

Колись давно мама розповідала їй, що після великої всесвітньої кризи, яка настала після війни, група реформаторів країни заснувала цей клуб для тих, хто був у близьких стосунках з ними. Всіх інших вони змусили працювати над розбудовою країни, назвавши це Новою Реформацією та започаткувавши Культ праці. Все було так переконливо, що люди й не зрозуміли, що стали рабами майже добровільно під гаслами «Піднімемо країну», «Все для покращення життя», «Робота для країни – найголовніше в житті». Все було природно, люди переймалися долею держави й своїм майбутнім. Вони були виснажені, хотіли змінити своє життя після війни. А коли умови праці та існування продовжили погіршуватись, дехто спробував підняти людей на боротьбу, яка була жорстокою, кривавою і короткою… Після цього були видані певні укази, за якими населення Патріаму позбавлялося усіх благ, достатків і прав на рахунок держави, яка була щойно створена, і тому потребувала всього, що тільки люди могли дати. Єдині, хто привласнив усе це, були члени клубу. Єдиною надією кожної сім’ї могла стати шістнадцятирічна донька, яка брала участь у конкурсі, який, по первах, проводився для усіх, що досягли цього віку, а лише згодом його залишили тільки для дітей з сиротинців. 

– Чого стовбичиш тут? А ну пішла геть! – це швейцару набридло стирчання Андреа перед вікном клубу, або хтось із гостей вимагав прибрати її. Її потерта чорна залатана сукня не пасувала до вишуканого інтер’єру закладу, а його гості поглядали на неї крізь вікно з такою огидою, ніби це й не людина була зовсім. На їхніх обличчях читалася порожнеча й байдужість. Нікого не хвилювали проблеми сиріт, проблеми інших, усі були зосереджені на «відновленні цивілізації», але це були лише слова. Насправді, вони цікавилися тільки собою, намагалися забезпечити лише своє життя та своїх рідних.

Кинувши погляд крізь вікно востаннє, Андреа почимчикувала вздовж вулиці до тієї будівлі, яку вона сьогодні востаннє назве своїм домом. Десь вдалині годинник пробив дванадцяту, і це вирвало дівчину з роздумів. Вона згадала, що ще не перевдяглася та й волосся треба привести до ладу. Пришвидшивши ходу, Енді побігла курним шляхом, який був доволі небезпечним, але раділа, що змогла вирватися за межі притулку сьогодні. Вона минала якісь будівлі, будинки Поважних, крамниці, у яких невідомо хто міг виміняти собі щось, адже грошей люди вже давно не бачили. Далі йшли напівзруйновані халупи, у яких жили хворі та старі. Їхнє поселення завершувалося старим парком, від якого лишилося декілька старих дерев і купи жовтого бур’яну. За кілька хвилин, важко дихаючи від швидкої ходи та обливаючись потом, Андреа була на знайомому подвір’ї.

На дверях притулку жовтою фарбою хтось дуже давно вивів друкованими літерами «Сонячний промінь», що зовсім не підходило йому: сіра будівля під чорною стріхою, де були маленькі кімнатки з єдиним віконцем, схожим на бійницю, облуплені стіни та підлога, що загрожувала провалитися під вагою дітей та вихователів. Він зовсім не був сонячним, і це весь час перебування тут змушувало дівчину думати над тим, хто й чому так назвав це вельми похмуре та непривітне місце, ніби знущаючись з тих, хто тут жив. Хоча іноді вона міркувала над тим, що колись, можливо, все було інакше.

На ліжку вже була підготовлена сіра сукня по коліна з тонкої матерії і заокруглені, колись чорні, туфлі без підборів – стандартна форма для вихованців притулків. Умившись і розчесавши волосся, Андреа поглянула на себе в уламок дзеркала. На неї дивилися двоє сірих стомлених очей на червонуватому від перебування на сонці обличчі, обрамленому світлим коротким волоссям. 

Андреа знайшла дзеркальце, коли допомагала збирачам на руїнах одного з будинків. Дівчинка показала його, але це було настільки незначною знахідкою, що уламок виявився нікому не потрібним, тож вона з радістю залишила цей непотріб собі. Енді зберігала його у клаптику рожевої тканини разом з іншими своїми скарбами: жовтим ґудзиком, уривком зеленої стрічки, маленькою червоною оксамитовою квіточкою, фіолетовим шматочком дивного матеріалу, схожого на пластик, та шматком блакитного паперу. Деякі з них були здобуті так само, як і дзеркальце, а деякі їй віддали збирачі за гарну роботу, хоча вона розуміла, що це був просто мотлох або речі, які не були цінними навіть у такі скрутні часи, або щось, призначення чого люди вже не пам'ятали чи просто його вже неможливо було використовувати. 

Хоча іноді збирачі знаходили щось справді вартісне, як–от вцілілу порцелянову чашку, тарілку чи металевий чайник. Такі давні та гарні речі були потрібні у клубі "Сходинки", і за кожну таку річ збирач отримував можливість власноруч доставити її туди. На його честь влаштовували обід, і він чи вона розповідали історію, як і де знайшов цей скарб, що ще там знаходилося і якою небезпечною була робота. Усі Поважні, що з’їжджалися на такі обіди з усіх околиць, слухали, роззявляли роти, захоплено вигукували та ойкали. Це була хвилина слави для кожного, хто працював на розкопках, як і на іншому місці, єдина можливість побути в клубі, поїсти вишуканої їжі та посидіти в кріслах та на диванах, обитих червоним оксамитом, таким ніжним, що хотілося його торкатися знову й знову. Взагалі, кожен збирач повинен був усі знахідки передати бригадирові, після роботи всіх ретельно обшукували, забирати речі без дозволу було заборонено. А лише після огляду знахідок, їх оцінювання та сортування, збирачі могли обрати щось одне з того, що було не цінним чи не потрібним. Все інше вивозилося у сховища, сортувалося, записувалося й чекало на той час, поки стане потрібним новому людству.

 Щовечора Андреа розв'язувала тканину дуже обережно, бо вона була стара й погрожувала розсипатись просто в руках, перебирала яскраві речі, які так контрастували з пошарпаними та брудними стінами, з усією цією буденністю, сумом і сірістю. Ці спалахи кольору вабили, заворожували її, змушуючи дивитися й дивитися на них, уявляючи, якими гарними були ці речі колись давно, кому вони належали, частиною чого являлися чи де використовувалися. Іноді вночі вона навіть прокидалася, бо їй наснилося, що хтось забирає її скарби, а потім довго лежала, думаючи про них, уявляючи їх колір, відчуваючи форму та матеріал, хоча вони були надійно сховані під одну з дощок підлоги, щоб ніхто, крім неї, не міг віднайти ці речі. Ніколи. Вона не готова була ними ділитися. Ні з ким. Друзів у Енді не було, бо вона відгородилася від інших високою стіною спогадів, перемішаних із бажанням досягти чогось, а не просто пливти за течією життя. У ній горіла жага до пізнання, ось тому вона й збирала ці яскраві залишки минулого.

Востаннє поглянувши на них, Андреа важко зітхнула – вона починає нове життя й старим речам не місце у ньому (але, насправді, учням просто заборонялося виносити будь–що звідси, й Енді це чудово знала, але не розуміла причину заборони на особисті речі). Їй було важко відірвати їх від себе, віддати комусь ті речі, з якими зрослася, ніби вони були часточкою неї самої. Але, що ж поробиш, доводилося залишати їх у схованці. Можливо, якась інша бідолаха, що житиме тут після неї, відшукає цей справжній скарб і буде так само насолоджуватиметься ним, як це робила Андреа останні роки.

Вже підходив час до Церемонії вибору, і вона все частіше думала про те, як складеться її життя, якщо вона не потрапить у "Сходинки". Бути їй тоді збирачем разом з іншими до кінця життя, обстежувати звалища, зруйновані та занедбані будинки, розграбовані та зарослі магазини, що колись давно обслуговували тисячі людей. А також це означало часто бути не дома... А що для неї є домом? Де вона тепер житиме? Що їстиме? Ці питання панічно заметушились у неї в голові, наче миші, що побачили кота.

Але могло б бути й гірше – піти з чоловіками до копалень. На такій роботі вони довго не жили, а жінки тим паче.  Робота була занадто важкою, їжа – недостатньою, умови праці взагалі жахливі. Ці темні душні підземелля забрали багато людських життів. Там помер і її батько, якого Енді вже майже не пам'ятала. А розуміння того, що скоро вона почне забувати й маму, розбивало їй серце на друзки. Вона ледь не заплакала від спогадів, від жалю до себе, своєї долі та невизначеності майбутнього.

Коридором почулися чиїсь квапливі кроки. Різкий голос виховательки перервав потік думок дівчини, змусивши здригнутися.

– Андреа, Софіє, Олексо, ви там поснули, чи що? Ви не перші леді, чекати на вас ніхто не буде! Ще хвилина й підете на Церемонію пішки! – пані Катріна просто кипіла від злості, а її очі скажено блищали. Взагалі, усі виховательки були зовсім далекі від доброти, вони часто змушували дівчат плакати, карали за будь–яку провину, а іноді й просто за те, що у них був поганий настрій. Вони могли лишити дівчат без сніданку, обіду чи вечері, якщо їм здалося, що вони погано вивчили урок чи не надто старанно працювали. Але, якщо це робило когось нещасним і розбитим, то Андреа просто пристосувалася до цього, зайвий раз намагалася не потрапити під гарячу руку, добре вчилася й працювала, не перемовлялася, не сперечалася. Вона вирішила, що всі просто не варті того, щоб на них зважати. Вона замкнулася в собі, спілкувалася тільки тоді, коли виникала потреба у справі. Усі негаразди тільки зробили її мужньою.

Енді вирішила, що перед Церемонією виховательок краще не сердити, тому, кинувши останній погляд на ці стіни, що були їй прихистком, проте не справжнім домом, останні роки, рішуче вийшла у коридор. Більше вона ніколи сюди не повернеться, не згадає ці холодні й голодні вечори та спроби втамувати голод жменею жолудів чи насінням, потай принесеними з вулиці, недоспані ночі через роботу та втрачене дитинство. Вона заборонила собі це. Вона перегорнула цю сторінку життя. Тепер перед Андреа лежав цілий світ, не такий, звісно, великий і вільний, як би їй хотілося, але все ж–таки хоч далі від цього жахливого місця. Дівчина сподівалася, що життя її хоч на дрібку покращиться, вона знайде справжніх друзів, кохання і своє місце у цьому напівзруйнованому світі.

У дворі притулку стояла конячка, за якою виднівся старий візок. Саме ним обранців возили на Церемонію до міста, бо шлях був доволі далеким та небезпечним. Притулок був надійно захищений високою стіною, навколо завжди чергували охоронці. Дорогою на роботу Андреа часто помічала бродячих собак, які б могли накинутись на самотнього подорожнього. Одного разу вона бачила й рештки людини біля дороги крізь шпарину у фургоні, куди вони по черзі заглядали дорогою до місця роботи.  Проте вона ризикувала, тікаючи до міста, бо вважала це вартим того, щоб підживити свою мрію. А також цей щорічний ритуал допомагав їй зберегти спогади про маму, відчути її біля себе, на тому самому місці, де стояла вона й сьогодні. Андреа дуже сумувала за нею і ніщо не могло її розрадити.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.