Словослужбовець

Кожен день у тебе нове обличчя,

Його виїдають опариші балістичних ракет.

Я тут не корінна, а приїжджа,

Але серце моє тут бажає спочити,

Хоче вбити,

Воліє жити,

Хоча здатне лиш криво писати сонет.

Я почала новий шлях,

Який нарекла своїм справжнім життям.

Лиш обійти від воронок

Шиття

По дорозі

До раю -

Не знаю як.

Часу немає.

Тебе все виїдає жорстокість далека,

І на кістках протримаюсь ще з рік.

Вранці приїдуть дивитись руїни,

Вдень назбирають від жертв чолобитних.

Взимку сніги соромітно прикриють

У лепрозорії кам'яне тіло.

Я залишуся

У темряві клятій.

Серед вуглинок з крамниць,

Кінотеатру.

Навіть якщо крім пожеж,

Нам не буде тепла.

І хай не врятувалась,

Але й не втекла.

Я - породження осені.

Врожайна чи ні,

Вона йде в мінус:

Сонцем, теплом і життям.

Ти - весни кульмінація.

Крокуєш з надією

Крізь багно до обіцяних сонцестоянь.

Інь та янь.

Листопад

Не перекричить шелестом

Показання про міт мого гріхопадіння.

Та коли упав квіт твій

Мені на коліна -

Я не знала, навіщо,

Не думала, як.

Я змітаю з бордюрів

Красу, що пожухне.

Вибір мій - виживати.

Одна проти всіх.

Ти збагнеш це

І підеш -

Тобі це минуле.

Ти уже прожила найсуворіші зими.

Я - породження осені,

Що не святкує.

Песимізм, попередження

Про лють зими.

Я - емоції, втоптані в килим листків,

Що згниють, коли ти

Заживеш в часі мрій.

Не завжди Феміді зав'язують очі шовком.

Не всяке мовчання збережене під тиском золота.

І ті, хто не чують, і ті, хто недбало слухають,

Забудуть і будуть паствою теж забутими.

Час тихо не плине - він пролетить і вдарить боляче.

Кому давньогрецька богиня у наші дні молиться,

Щоб справи на шальках її терезів стали попелом

До того, як встромиться клин, розсіче іржу продану?

З чийого металу добудуть те скромне знаряддя,

Якому покликано витягти меч - не з каменю,

А з купи багна? І кому воно буде належне?

Не час для питань: ще година лиха інтересів.

Кров з молоком -

Аж шкода проливати, але така вже доля

Кріпосних.

Полотна царства тчуть із крові їх

Крізь сотні лих,

Де їм ще виживати.

“Пожертвуй, -

Кажуть старші юним дітям. - У зрілості не встигнете

Усе”.

Та не сказав ніхто, що жертва - це

Вся молодість і сили,

Щоб прожити.

На вівтарі

Розтягли полотно, багряними нитками

Перешите.

Прядило натягає жили.

Іди

Або вперед,

Або на дно.

Порізали

Нитки, тканину - ніде полагодити візерунків

Стрій.

Шукай нову петлю,

Мерщій, не стій,

Щоб приховати биту свою нитку.

Вони гадають, що я добра й чиста

Чи надто юна, щоб когось кохати,

Або наївно мрію я про принца,

Який живе у золотих палатах.

Але про принца мріє гільйотина,

Про олігарха - ґрати і кайдани,

Політика у бак сміттєвий кинуть -

А я зализуватиму їм рани.

Якщо ж, на щастя, омине їх лихо,

То мені з того - платинова клітка.

Він платить в ресторані, а я тихо

Розплачуся в його камінних стінах.

Мені казали: це - хороший хлопець,

Простий і працьовитий, перспективний.

Я ж чую, як його слова, мов сонце,

Печуть наказом стати його тінню.

Нехай не знаю, що таке кохання,

Зате не втрачу я поняття волі.

Немає значення, які палкі прохання

Знов спробують скорити мою долю.

Я плескатиму біля гільйотини,

Під сонцем стану з ордером й плакатом,

Бо знаю, що свобода є єдина:

Від чоловіка, пана, царя й ката.

Наш світ є віддзеркаленням як раю, так і пекла.

На душі в ньому гра іде - гра світла та тіней.

Огненна ієрархія, де цінність давно вмерла,

І владна піраміда, що жме простих людей.

Чим вище, тим більш ниций - що ж, Данте був правий,

Спускаючись донизу в комедії без жартів,

А жарт у тому, що у нашім світі для живих

Чим вище, тим безбожніше, зате поменше жару.

Бо ж жар гребуть низи, гребуть покірно й голіруч,

І вірять, що з їх місця в едем швидше, щастя зовсім поруч.

Однак у партії наразі вирій ставки програє,

Й з таким тетрахедроном все залишиться як є.

“Краса - це короткочасна тиранія”

Сократ

Чи пам’ятаєш ти прості часи,

Коли ще не вважалася валютою?

Тебе понизили до атрибута

Ті голоси.

Сьогодні, мов крипта, ти добуваєшся,

Щоб у носителя твого коштовно вклалися,

Та коли пройде мода, ти про пенсію

Вже не проси.

Ти завжди існувала лише в головах -

Придушений, спотворений інстинкт.

Надто багато дурнів та їх золота

В красі.

Допоки вірять в певну твою версію,

Ти будеш мати зиск на висоті.

Але без іміджевої концесії

Ти не врятуєш світ.

Людям потрібен бог, ти - завжди неземна,

Ти - борг, який жінки виплачують сповна

(Бо простір попід троном виділено їм),

Щоби не мали часу думати про гніт.

Ти - склянка, дана деяким напівпустою,

А комусь кажуть, що природно повна.

І доливають слабкодухі злота й крові

За вінця, щоби дорівнятися красою.

Хто визначає повноту людської твари?

Немає правил - тільки страх ганебний перед ними.

Безликі голоси не варті тої плати.

Краса - лиш боротьба за місце у суспільстві.

Ой, зійшов на небо

Ясен, повен місяць,

І подув серед ночі

Поривчастий вітер.

Й сипонув на землю

Рясен, дрібен дощик,

Оросив зелені

Трави України.

На цих водах срібних

Зростала калина.

Давала калина

Червонії плоди –

Вони обіцяли

Найкращую вроду.

Ходила вночі там

Молода дівчина –

Ось така чарівна

Ніч на Батьківщині.

Коли узвичене життя мені наскучить,

Я полечу душею вільною у край, де сонце сходить.

Туди, де совість ні багатого, ні бідного не мучить,

Бо зло там тінню чорною не ходить.

Також нема там місця горю і печалі,

В краю тім ходить тільки щедра насолода.

Проте в раю цім можуть жити тільки люди незвичайні,

Такі, що злого вчинку не творили зроду.

Крук літає наді мною,

Пісня лиха деренчить.

Він один, і самотою

Я в житті рівняюсь з ним.

Люди птаха стороняться,

Як м’ятежних, дивних душ.

Хто з інакшим хоче знаться -

З темнокрилим, наче туш,

Із задумливим, високим

В небі птахом без пісень?

Для крилатих він - морока,

Для безкрилих - судний день.

Та до інших крук байдужий:

В думах вічно хижий птах,

Як у небі - крила дужі,

Як у серці - самота.

Всі птахи платили ціну

За жадану пару крил:

Хитрість хтось віддав, хто - силу,

Крук же вповні заплатив.

Він - небес мудрець похмурий,

Таємниці стереже.

Хай жахає люта буря -

Птаха спокій береже.

За тобою вирушаю,

Чи ж тобі не все одно?

Я, звичайно, крил не маю,

Зате знаю: ти не зло.

А в думках літаю стрімко -

Вище неба, вище хмар,

Заплативши самотою,

Як і ти, за такий дар.

Крук не проти, прилітає

До дерев зелених крон.

Туди мало хто сягає -

Там його сім’я, гніздо.

Птах, чужий для цього світу,

Крук у відчай не впадав -

Горді крила в темних вітах,

Як у себе, відшукав.

Хай стороняться: не згине

Рід небесних мудреців,

Бо крука політ зуміє

Повторить ще пара крил.

Крук родини не ховає,

Як би хто лиш не брехав -

Птах про неї гордо дбає,

Хоч літає, може, й сам.

Більшість хай не розуміє

Мою душу, мій політ -

Я шукатиму ті крила,

Що літають, як мої.

Воїни заграви скоро надійдуть,

Вісниці летять на легкокрилих ерах.

Коли землі вродять первозданну лють -

Прийде час новий, кривавий і веселий.

Колисає бідність людяність до сну,

Колишуть устої миру і порядку

Популісти, дику розпочавши гру,

А капіталісти продають снаряди.

Світ веде безумців в чари ейфорій,

Полонила душу жорстока свобода.

Дивно: сьогоденням править Водолій,

Проте проливає зовсім він не воду.

Вона мріяла правити вічно

І по світу назавжди палати,

Та горять надто швидко країни,

Не покривши воєнні витрати.

Бо війна є процес швидкоплинний,

Мов дуель, полювання, гарячка -

Нерозбавлена чимось гібридним,

Повна крові й ненависті чаша.

Роздратовано билась у корчах

Під флюїдами Марса й Плутона.

Гріючись, мріяла про Плутоній,

Як долоні ставали холодні.

Колись жебрала ціле століття,

На масштабний чекаючи бій.

Не зійшло звичне кровопролиття,

Тож вона продала гонор свій.

Думала, що потік інвестицій

Підвищить сторін витривалість,

Бо в минулому найбільше бились

За землю, рабів і багатства.

Проте спритно мету підмінили

Владні з неоеліт комерсанти.

На війну ідуть гроші та сили,

За війну платять швидко і гарно.

Нащо їм зволікати із зиском,

Зі своїх не узявши по жменьці?

Перекроєне все виробництво

Під воєнні наживницькі рейки.

Ціль машини війни на сьогодні -

Не відплата й не завоювання,

Лиш поповнення (не економік,

А кишень) тіньовим капіталом.

Та й не дивно: ці люди будують

Завідомо недобудови,

Через їхні ідеї лікують

Для транзакцій, а не для здоров’я.

Тож постала логічним етапом

Комерціалізація бійні,

Що затягнеться часовим зашморгом,

Поки гроші не будуть поділені.

Вона глянула на недожертв тих,

Що їм довго ще так існувати:

В мінімумі, аби не померти

В обстрілах, що фіксуються в таргет.

І збудилась в окраденім краї,

Боячись тліти в штучній гарячці -

Тліти вічно, без слави й масштабу,

Мов ганебна хронічна болячка.

Мов зараз, що гроші приносить,

Немов штучно розпилений вірус,

Інструмент буде мляво боротися

За приземлені жадібні цілі.

Еквілібріум - тісні лещата.

Плач, розбещена, дика й дурна!

Із садизмом тобі не гуляти,

Не врятує вже навіть Уран.

Стук-стук,

Моє серце калатає,

А руки зв’язані на холоді шпал,

Що ведуть на колій шал.

Чекаю я, допоки доля

Постукає, немов симфонія.

Цок-цок-цок цок…

Від стресу зуби цокотять,

Я серед жертв, таких як я.

Музична тема номер п’ять.

Я в стаді й це мене врятує,

Хоча людей цих не люблю я.

Стук-стук, стук-стук -

Це світло у кінці тунелю,

Я смикну важіль, мов смичок.

Я видам тим п’ятьом квиток.

Allegro! Метроном жадає

Con brio втілити в con sangue.

Скрип-скрип,

Стоп-кран не піддається.

Я лиш знаряддя, все минеться,

А кров з коліс сама зітреться.

Утилітарна увертюра

Дрібну людинку оминула.

Переді мною був дідок столітній,

Що бачив вдалині кінець шляху.

Хто це і як життя своє прожив він?

“Письменник,” - усміхнувся лиш дідусь.

“Що написав?” - “Одну-єдину книгу”.

“Про що?” - “Про все й для кожного вона:

Яка б не узяла її людина,

Для себе знайде бажане сповна.

В руках тендітних ніжної дівчини

Ця книга буде тільки про любов,

А прочита її вогонь-хлопчина -

Дізнається про битви, мужність, кров.

Це може буть захоплюючий трилер,

Коли такий читач до рук візьме

Цю претовсту, велику диво-книгу,

Й комедія, коли шукать гротеск”.

“Це ж скільки треба, щоб таке писати?”

“Та небагато - лиш одне життя.

Життя людське у подорожах, мандрах,

У роздумах про Всесвіт і буття

(А їх у книзі знайде лиш мислитель)”.

“Талант, напевно?” - “Більше ніж - душа!

Гадаю, після смерті буду жити

В цій книзі, бо вже стерлася межа

Між нею і моїм реальним світом,

Бо це - єдиний спадок мій, і я

Нічого після себе не залишу.

То в читачів моїх є дім, сім’я,

А я не маю… Крім цієї книги”.

“Не жаль?” - “О ні, я вдячний музі й долі,

Бо як лишень скінчиться це життя,

Моя душа у книзі знайде волю,

Без Суду, без Едему з каяттям.

Я вдосталь тим насолодюся гоже,

Як люди будуть скарб мій той читати.

По тому, що читач побачить, зможу,

Я всі його діла й суть пізнати.

Я буду другом їм усім, й хто здужа

Мої сторінки байдуже гортати?

Ніхто, бо найщиріші люди, друже,

Коли цікаве мають щось читати”.

Слух стираю об жорстокість світу,

Зір стираю об його байдужість.

Відчуття минають непомітно –

Почуття ж зламала самотужки.

Страх людей тримає від екзилу,

Щоб від дійсності не відривались,

Та чуття це також притупило

Буття прісне й забуття жаданість.

В холоді ховається прекрасне,

Манить кров заточений метал –

Так і душі з почуттям погаслим

Ріжуть цю реальність назагал.

Ріжуть і шматують, і тупляться,

Гордовито нехтують точилом.

Потьмянівши, з титулом вигнанців

Губляться у світі, мов причинні.

Їх не знайдуть, бо холоднокровні,

З темряви їх лезо вже не блисне,

Тож вони картину лиш доповнять

Сірості навколишнього дійства.

Та сліпа фортуна обирає

Лиш такий кинжал своєю зброєю

Та одне з мільйона лез вганяє

В серце ери, щоб творить історію.

Залізна рука города не є для нас новою,

Сучасник її хватку має за рутинний кінк.

Однак платник податків може здатися без бою,

Як рефері підніме руку ринку на весь ринг.

За помахом легким вже поточився малий бізнес,

Нокдаун цін, а потім інфляційний аперкот.

Одною лівою, здається, ринок - це стихія.

Але чи без десниці буде файний оборот?

Та ж ні. Для фокусів з грошима треба мати дві руки.

Й без того, хто вже править, на амбіції підуть роки.

Тож шори із заліза й золота плетуться обіруч

Для тих, хто вже затягує паски, що зроблені з онуч.

Гасне день, темніють хмари,

Опускаються примари.

Глупа ніч: і місяць згас,

Тихнуть десь онучі фраз.

Мре живе, зникають царства,

Криє тьмою, наче карстом.

Де ж те світло? Вже нема.

Знайте: вічність - це обман.

Хто з кінцем уже змирився,

В спокої той залишився,

Знаючи, що згасне й тьма,

Бо не вічна і вона.

Хоч навколо все згасає,

Та я страху не тримаю.

Хочу знать: завчасно в злі

Як не згаснути мені.

Напевно, про все в світі вже написано

У формулах, у звітах, в римах теж,

Бо Всесвіт дуже схожий на ту писанку -

Яскраву, хоч і звісно, не без меж.

І все нове, здається, лиш алюзія.

Ввижається, що все було колись.

Непересічність - ще одна ілюзія

Людей з глобалізованих суспільств.

Всі лінії на писанці поділено -

Й поезій доторк не поможе тут.

На класи візерунки розподілено,

Як ще не всі, то скоро всі знайдуть.

І нібито всього ми ще не знаємо

Про ті дива і сенс світобудов,

Однак чуття туманно нам підказує:

Див, як раніше, не побачим знов.

Колись ми воєн світових боялися

Або що Сонце згасне, хоч в ці дні,

Коли нема нової інформації,

Кінець всім людям без думок нових.

Здається, все у світі вже розгадано

І відкриттів зоря упала ниць.

Тим слава, хто недумано-негадано

Ще в пошуках великих таємниць.

Ти заплющуєш давно вже очі на

Праведність, мораль, добро та спомини.

Погляд кидаю у бік твого вікна,

Та не бачу світла твого комину.

Йти по головах ти ще цураєшся,

Але не тому, що це дилема є.

Ти їх краху просто дочекаєшся.

Я підходжу, сніг хрустить, мов черепи.

Тягнеш до високого й величного

Свої руки - чіпкі та обшарпані,

Щоб насмішливо святині скинути.

Я навшпиньках споглядаю шарм той твій.

Твердо станеш в стійку з прагматичності.

Підвіконь нема, не можу спертися.

Чи боюсь я, що мене помітиш ти?

Чи жадаю мати в цьому впевненість?

Думаєш лише про власну долю ти,

Відтинаючи все, що тебе оточує.

Дикий звір без провидіння та мети

З-під скла мружить олов’яні оченьки.

Відсахнуся - сяє ртуттю образ твій.

Задихнуся, та вже від знання,

Бо ж люстра торкнулися мої персти.

Ти - це я.

У всьому має бути рівновага, баланс - це недосяжний виднокіл,

Що його кожен має щиро прагнуть, за межі не виходячи свої.

Бо гордість - це загроза для балансу, що може його в крайнощі зіпхнути.

Тому рівняють мудреці всіх разом, щоб потім із полегшенням зітхнути.

Вони, щоправда, відкидають факт, що шалькам терезів, які зламались,

Вже не поможеш, похиливши в такт, щоб штучно еквілібріум зостався.

Чомусь наш розум пов’язав баланс з поняттями “хиткий” і “безпорадний”.

Наш “захист” відбира останній шанс на чудо, що дає недоторканність.

Насправді ж в світі є на кожну крайність, на кожну гордість - рівна противага.

Як шкода, що на це уми прадавні погордували все ж звернуть увагу.

Без тебе було б набагато простіше,

Хоч і в рази важче, та стало би сил

Мені, бо характер мій в стільки ж сильніший,

У скільки ти кривиш душею, разів.

Я можу піти звідси геть і надовго,

Я маю найбільш зараз право на це.

Моя філософія вже давно повна,

А ти виїдаєш мене, мов яйце.

Так, буде це тяжче, бо ти – мов опора,

І думка про мене твоя – наче гіпс,

І плани твої на майбутнє, мов шори,

Без них я безлика, безцільна, без рис.

Могла б я піти, я не маю вагатись.

Я проти тебе і твоїх владних слів.

Нарешті настав мій час, щоби сміятись,

Але сміх самотній мій надто пустий.

Бо навіть якщо палко я протестую,

Відштовхуюсь я від твоїх рідних тез.

Не скину ланцюг, бо тебе так люблю я,

Я твій кращий спадок й найбільш вірний пес.

Я стою між двох полів:

Поля битви й поля квітів.

Лиш задухою від них

Віє відповіддю вітер.

Моя права сторона

Заплямована багрянцем,

Ліва у пилку прерясно

У гарячці вогняна.

Мрію одним цілим стати

В сингулярності із фаз -

Не навіки, лише раз

Світ правдиво відчувати.

Хто розбив мене на друзки?

І чому шипить метал,

Що його всаджу в плоть друзів,

Щоб мій гнів та жаль пропав?

Я - мов голка у полях,

Та не в сіні, а в магнітних.

Мною крутять поміж гнітом

Хвиль на крайніх полюсах.

Може, провидіння мною

Іншим вказує свій шлях,

Та моєю є метою

Поховать себе в степах.

Розбиватися краплями часу об душу, холодну навік,

І, віддавши честь палко екстазу, жбурнути її у потік,

А омивши, сідлати у збрую звабливих мрій, вій і повік –

Не кохати (хоча б не одразу).

Треба мчати до неба до скону чи, як мінімум, з поглядом в синь.

Бо ж меридіан морить вже коней, які кидають вечірню тінь

На той обрій, де меркнуть кордони, як лінії, принадні тим,

Що не м’якнуть від шорів наказу.

Як же широко в полі і в долі, а втекти і сховатись ніде.

Мруть амбіції, падають коні, а любов усе не пропаде.

Лиш один крок – і крок цей за обрій, не вдалося торкнутись зірок

І тебе… І полишу для добрих цю ніч та взведу свій курок.

Слово не вічне

Й ніколи безсмертним не стане.

Слова - лиш греблі, а ми їх вважаєм мостами.

Йдемо на той бік, бо в себе уже недостатньо,

Душачи річку.

Слово старіє -

Старіє не ліпше людини.

Ми виростаємо із слів своїх з часу плином.

Слово, мов листя, із вуст опадає невпинно

В пазурі вітру.

Слово статичне,

Ви лиш огляніться на нього:

Ви говорили гаями, а зараз це - дьоготь.

Це ви змінились, а ніби воно, хоч що з того…

Як іронічно.

Словами мріють.

Слово - душі каганець,

Що не врятує, однак, якщо власник - сліпець.

Замурувати себе у словах - це кінець:

Фільм ж бо не титри.

Усі чули історію про міф гріхопадіння,

Про те, як янголів назавжди виганяють з раю.

Проте мало хто знає про повернення із тіней

Нагору, попередивши відтік прецінних кадрів.

Давно мене повергли нібито за гріх гордині -

Моєї чи чужої? Чи начальства? Не важливо.

Погаслий німб сповз і перетворився на нашийник,

А пір’я злиплося у кірку на шкірястих крилах.

Я - демон, гірше біса, я тепер караю грішних

Чи просто несвятих, не знаю, не моя робота.

Спочатку було тяжко, та вдалося зрозуміти

Мені, що це - те саме, з протилежного лиш боку.

Та прийшов час - з-над хмар ланцюг зненацька зазміївся.

Ужалив німб на шиї та нещадно потягнувся.

Вітри розчешуть пір’я, сонце очі засліпило.

Це мій обов’язок - у стрій я маю повернутись.

Я почуваю себе дивно: крила розім’ялись,

А німб пече пекельно шию. Ніби інструмент я,

Який раніше загубили, але зараз ставлять

На своє місце, що вже не підходить. Я без плем’я.

Я не бажаю повертатись, не бажаю раю.

Ця висота надто холодна, вже давно не рідна.

Та як спуститися назад, також я вже не знаю.

Й не варто: мені пекло лиш доводилось любити.

Втрачаю все: призначення, визнання, шлях і долю,

Зате я усвідомлюю й нарешті маю вибір.

Не хочу я возноситися кожну сотню років,

Я розірву це коло, бо лиш небуття - мій вирій.

Мій бокал наполовину істинний,

Я перехилю його до дна

І згадаю, як в дитинстві з-під тинів

Усміхалася мені весна.

Зараз березень так не зігріє вже,

Замість саду й зелені асфальт.

Сірість міста методично сніг гризе,

Скрегочу зубами об кришталь.

Це вино єдиним стало кольором

В сепії криївки від негод.

Переїхала давно із дому я,

Спокусившись присмаком вигод.

Втративши свої дитячі барви всі,

Лиш з вином я можу бачить сни.

Мій бокал наполовину істинний -

Іншу долю випила сперш ти.

Наливаєшся в кімнаті кольором,

Наливаю ще один бокал.

Твій рум’янець роз’їдає кола під

Істиною у моїх очах.

Немов елегія: далека та спокійна,

В зеленому ти спочиваєш поряд.

Здолавши шлях крізь ринок престихійний,

До ніг твоїх прийшла сконати гордість.

Прийшла жорстокість в одязі кривавім,

Що терези з життями похилила

У твій бік, грубо відштовхнувши славу,

Що непомітно теж сюди прибилась.

Прийшла любов з пожадливим оскалом,

Сама на себе будучи не схожа.

Старанність не хотів ніхто впускати,

Проте вона і тут пробитись зможе.

А хисту трохи менше пощастило –

Він топчеться понуро на порозі

Та дивиться на жадібність гнівливо,

Що тисне руку скупості-небозі –

На усмішку їй шкода витрачатись.

Нарешті на місцях усі схилились

Перед тобою, щоби розпочати,

Ножі дістали, тихо освятили,

У що хто з них наївно досі вірить,

А ти й не ворухнулась, лиш всміхнулась

Крізь переливи коханої мрії.

Як багато вершилось в ім’я України!

Довгі війни, повстання, фатальні бунти,

А ще страти, угоди, крамола, суди –

Це все щиро робилось в ім’я Батьківщини.

Щоби скинуть ярмо й будувать вільний світ

Для нащадків, ми з будь-ким союз проголосим,

Ворогів не без помочі їхньої скосим,

Якщо навіть до них прихилився наш цвіт.

Ми повстанем, як треба, повстанців скараєм.

Через час ми героя із них оберем.

І нехай буде безліч дискусій, проблем

Із оцінкою, що за минуле ми маєм.

Розкололись, в біді знову всі об’єднались,

Пропустивши момент, коли можна здобуть

Своє щастя, лиш досвід гіркий знов набуть

І гадать, що обставини вкотре не склались.

Я пишу ці рядки теж в ім’я Батьківщини,

Коли точно не скажеш: де зло, де добро

У тих битвах за волю під тяжким ярмом…

Заспівай же, Кобзарю, в ім’я України!

Чотири струни, мов чотири стихії,

І рівний смичок, наче той Світовид,

Шлють неземний дивний мелодій бескид

І творчі в життя усі втілюють мрії.

У віри цієї свої є писання:

Скрижалі із нот із таємним ключем.

Хай звуки впадуть життєдайним дощем,

Бо гріх тут найбільший – це просто мовчання.

Чарівної палички буде замало,

Щоб лад цього світу змінити за мить,

Бо диригент здатен лиш раду чинить,

А музикант творить життя – й це є влада.

Так, є композитор – це справжній талант,

Та є диригент – мудрий координатор,

Але головний у цій вірі оратор,

Без кого ніяк, це – мастак-музикант.

Цікаво, що камінь ховає

В своєму тяжкому лоні?

Згадки про битви, можливо,

Що сталися в його полі.

Цікаво, що море ховає

В своїх прохолодних спідницях?

Чи то абордажі піратів,

Чи бунти, безжальні та ниці.

Цікаво, пісок що ховає,

Засипане вітром постійним?

Як, певно, засади і пастки

Згубили мандрівників сильних.

Цікаво, що можуть ховати

Сади без людей, що зарослі?

Напевно, той страх і потім

Залишені жертви кості.

Цікаво, в собі що ховає

Жива та свідома людина?

Спогади про минуле,

А ще й для майбутнього сили.

Вона може чорне минуле

І темні спогади мати,

Проте це не означає

Для світлого майбуття ґрати.

Людина рухатись може,

А ще відчувати й творити,

Жити й думати світло,

І світ на краще змінити.

Тоді вже, можливо, не буде

Бунтів, абордажі, пасток

Та іншого зла для людини

Від неї ж: битв, страху, кісток.

Хоч дивно: сама ж і людина

Для себе нещастя створила –

Зло легко робити для інших,

Коли на добро нема сили.

Якби усі люди кували

Свою долю чесно і гідно,

То, може, весь світ став би кращим,

А люди дружили б, як рідні.

Тоді в собі сховав би камінь

Любов двох закоханих в полі,

А море – мирну риболовлю

Родини, що має волю,

Пісок – гарний піщаний замок,

Що з братом дитина зробила,

Садочок – квіти чудові,

Що їх добрі люди зростили.

Світ – дім будь-якої людини,

Вона берегти його має,

Добро в ньому дуже потрібно,

І хай усі люди це знають.

Море десь шумить,

Птах над ним летить,

Огорта їх небо.

І чого ще треба,

Щоб щасливим стати,

Пісню заспівати?

Ніченька, річки,

Зорі, мов свічки.

Місяць світить гідно.

Що ж іще потрібно

Аби усміхнуться,

В спокій повернуться?

Хмарка над лужком,

Промінець тишком

П’є ранкові роси.

Та хіба ж не досить

Цього, щоб радіти

Світу, наче діти?

Вечір, озерце,

Цвіркуна слівце,

Світлячкова варта.

Чи за це не варто

Землю цю любити

Й горе відпустити?

Скоро дощ впаде

В лісі, уже де

Зачекався тим.

Як не можна ліс

Полюбить за це

Гарне деревце?

Всюди є вода:

В щасті є вода,

В усмішці – вода,

В радості – вода.

І в любові теж

Є вода без меж.

Як полиєш ти

В світ тої води:

В море, озерце,

В річку, хмарку – це

Принесе добра,

Бо вода жива

І все пам’ята,

Хто і що їй дав.

А якщо колись

Ти розведеш злість

У воді якійсь –

Потім не жалійсь.

Чисту воду лиш

Ти в душі залиш.

Як усі, жила вона – нічого сказать,

Та дізнатись те змогла, що ніхто не зна,

Що усе, що можна мать, є лиш тлін, момент,

Крім монети однієї – дива з всіх монет.

Із народження несла вже монетку ту –

То батьківський був їй дар – інше диво тут.

Цю монету не купить, і за хліб не дать,

А найбільшеє табу – то її продать.

І хоч люди навкруги робили таке

Із чужими монетами, та вона лихе

Не учинить зі своєю, буде берегти,

Бо у кожну мить цей скарб можна загубить.

Хтось свою монету брав й в море викидав,

Інший силою у брата скарб цей одбирав,

Та не бачить в таких діях сенсу вона вже,

Всі монети поважає, власну береже.

На її монетці з блиском є і сліди бід:

Карбувались подряпини, їх не зникне слід.

Та не просто тугоплавкий той зломить метал,

Він легкий, та сильний, з гартом – така і вона.

Різний люд – монети різні: крихкі чи гнучкі,

А у неї непогана – скиглити не слід.

Лиш цікаво їй, чи можна з неї дар зробить,

Тобто справі цю монету добрій присвятить.

Бачила ж бо: так робили люди навкруги:

Наче в їх руках монета, та не до снаги

Їм лишить обране діло. Дивне відчуття.

Та носитися зі скарбом аж до забуття.

Мов той скнара, також дивно. Треба думать їй

Обережно та багато над питанням тим,

Бо вона свою монету вміє цінувать.

Може, це є її вартість, її ціль, мета –

Зважувать чужі монети, цінувати вчить,

Та не торгувати ними, бо страшний це гріх.

В тебе теж така монета, ти її цінуй.

Це життя твоє єдине, його не змарнуй.

Коли питають, хто такий поет,

Ти кажеш: “Той, вірші хто власні пише”.

Це ніби й правда, проте прошу: тихше.

Я розкажу один тобі секрет.

Згадай рибалку, що рибину ловить

У тихих вод зрадливій глибині.

Так і поет, що вудить зграї мрій

У сіті строф (їх доля часто топить).

Тепер шахмарську працю уяви,

Вони скарби в землі шукають надрах.

Поет так само добуває правду

З життя-граніту - й вдасться не завжди.

Напевно, ти мисливців пам’ятаєш,

Які на звіра йдуть з великим ризиком.

Поет полює слави (рідко - визиску),

Хоч здобиччю стає, бува, як знаєш.

А землероб, який бур’ян пильнує,

Щоби зростить нам хліб на життя сите.

Поет, я він, проціджує крізь сито

Зерно й полову - хист для нас гартує.

Ти скажеш, що поет в думках це робить,

А дії людей праці - це реальність.

Повір: ніхто не знає, де є справжність,

Тож краще слухай мудреця Платона.

Поетів грек не дуже полюбляв,

Однак, що світ круг нас - це є лиш тіні -

Від вимір ідей лиш купа втілень

Недосконалих, так Платон казав.

З ідеями постійно має справу

Філософ, первно. Та й поет, мабуть,

Який в слова впліта незриму суть

За ідеалів завтрашню заграву.

Один у полі, і нема

Різниці, чи боєць він вільний, піший,

(Вірші як білі чи верлібри пише),

Чи скакуна із рим він осідлав.

Мені здалося лиш на мить,

Що я небесну всю блакить

Згорнути здатна в свій кулак

Й життя прожити зможу так,

Як забажаю, й ще здалося,

Що маю силу й волю млосну –

Безмежну, забрану у світу,

Що можу я пірнуть в блакиті

На крилах мрій та знань. Здалось

Не в сні, а наяву, мов хтось

Мені на вухо шепотів:

«Лети у далечінь світів».

Хто ж міг це буть? Моя душа,

Що тіло власне не лиша,

Лиш мріє про легкий політ

У світлий та уявний світ –

Спочить від звичного буття

На мить… і повернуть в життя.

Недоколисана,

Іди

У ці жорстокії світи,

Од ворогів там боронись

І в той же час добром світись,

Кров’ю написана

З Русі

Тебе сусіди крали всі:

Не любиш ти скарбів ховать,

Останнє ти готова дать.

Ти, переписана

Не раз, терпіла муки тих образ,

Благословивши тих синів,

Що йшли на бій з мечем своїм,

Та були списані

З віків,

Упавши від меча катів.

А той, хто щоки підставляв,

Теж згинув, душу теж віддав,

Тобі приписану

На вік.

Дітей втрачаєш з року в рік.

Той зрадить, інший гине, а

Тобі лиш пам’ять і журба.

Чи фатум – не без самоти

Недоколисаній іти?

В літню нічку, свіжу, місячну

Дивний мельник–одинак

З хати вийшов. Тихо в ліс йдучи,

Темряві подав він знак.

Пугачі неначе кликали,

Страшно вив десь лютий вовк –

Він хоробро йшов між вітами:

Не боятися прийшов.

Звичною гуляв дорогою,

Не забувши жоден крок,

Бо втекти не мав би змоги він,

Хоч би й як бажав цього.

Місця досягнув жаданого,

Раптом крикнула сова –

Й вийшла гарна із гущавини

Владна мавка лісова.

Що сказать – була вродливая,

Мельникові до смаку.

Запальний був і красивий він,

Взяв її враз до танку.

Ліс не чув від пари ні зізнань,

Ні пісень, ні просто слів,

Лиш під тиском вітрових дізнань

Шепіт трав і шум листків.

Мельник щиро мавку ту кохав,

Лиш її й нікого більш.

Він туди щоночі мандрував

Не раніш і не пізніш.

Після зустрічі у сон пірнав,

Як до хати повертав.

Вдень же він без втоми працював,

Ночі кожен раз чекав.

Надихала його лиш вона:

Доля мельника така.

Але мавка та удень була

Скромна дочка лісника.

Добре цілий день поводилась,

Всю роботу роблячи.

Батько в ліс гуляти дозволяв

Навіть поночі іти.

Вона знала удень мельника –

Мовчазного простака,

А вночі бачила в темряві

Вогняного юнака.

Люблячи забаву цю нічну,

Все ж його любила більш.

Тож хотіла сказать мельнику

Вдень всю правду, та пізніш.

Хай ще трохи лиш помріє він,

Хай награється вона.

Потім як ударить правди грім,

Хай вирішує він сам.

Бо ж ці зустрічі – натхнення є.

Кожен має щось таке –

Незвичайне, незбагненнеє,

Через що життя ліпш йде.

Не питайте, де тут магія –

Хлопець й дівчина прості.

Дивовижним лиш кохання є

Мовчазне у лісі тім.

Так і я у нічку місячну

Вірш пишу і тільки так

Дотик чую чар невидимих,

Їхній в серці несу знак.

Потім легше жити в будній день,

Можна знову працювать.

Це дозвілля веселить мене –

Ось містерія моя.

Було це так давно, ще світ не був тим світом,

Який побачить зараз кожен на Землі.

Лиш хвилька проминула після сплеску світла –

І він стояв німий здивовано в імлі.

Тоді з’явилась я. І ти в той час з’явився.

І в бурі вогнетанцю ми в життя злились –

У полум’я. Воно розпалося на іскри –

І тисячі мільйонів іскор впали вниз.

Хоч влучили не всі, та деякі упали

У душі люду – й тих митцями нарекли.

Такий був твій їм дар, бо звався ти талантом.

А мій – любов до праці й воля до мети.

Лише у цей момент з тобою вниз зирнули.

Поглянувши на них, тоді пізнали, хто ми.

Я – мрія, ти є хист, і разом ми пірнули

У вир людських поем, пейзажів і симфоній.

Один митець сказав: «Спочатку було слово»,

Бо його хист не знав про нас – батьків своїх.

Нехай, пробачим. Та для існування мови

Спочатку був талант і мрія поряд з ним.